Культ предків в Україні

                  Го-го-го, біла! 

                  Ой, розходилася, розвеселилася

                  По всьому дому, по веселому!

                  Де коза ходить, там  жито родить!

                  Де коза – ногою, там жито – копою!

                  Де коза – рогом, там жито – стогом!

                  А в нас на Сандрівці  усі хлопці – стрільці,

                  Встрілили козу у  праве вушко,

                  В праве вушко  – в саме сердечко!

                  Тут коза впала, нежива стала,

                  А міхоноша бере дудочку:

                  Надулась жила, коза ожила

                  Та й пішла коза, та й стрибаючи,

                  Та й стрибаючи, гасаючи,

                  Своїх діток та шукаючи!..

                  Трррт, коза!

      «Коза»  тупнула ногою – аж шибки на вікнах задрижали, і танець зупинився.

     - Добра, «коза», гарно танцює!

     - Гарно, тільки засапалася, як дід  Марко у ярмарку. Бач – роги  помокріли!

     - А ти що хотіла – вибити  «козу» закаблуками і щоб піт  не виступив?!

     - Дівчата, орач іде! Бач, як  чепіги носить!..

      В середину кола ввійшов орач. Хор  співає:

                  Твої воли,

                  Мої воли – 

                  Гей, гей!

                  А впереді

                  Два ведмеді – 

                  Гей,гей!

                  А в пригоні

                  Дві вороні – 

                  Гей, гей!

                  В колесниці

                  Дві синиці – 

                  Гей,гей!

      Коли  хор співає, орач, тримаючи поперед  себе чепіги, вистукує ногами в такт пісні.

      Після орача витанцьовує сівач, а далі – ведмідь, журавель і, нарешті, чорт з рогами. Все це викликає багато сміху і влучних дотепів.

      Коли  щедрівка скінчилась, хлопці скидають машкари і на запрошення дівчат сідають  до столу».

     Обряд «Маланка», як і «Коза», бере початок від давніх аграрно – магічних звичаїв. У 19 ст. він перетворився на своєрідний сільський карнавал, важливу роль у якому відігравали шлюбні мотиви.

      Виразний  аграрно – магічний зміст мав  новорічний обряд засівання, впосипання, відомий у всіх східних слов’ян. Його здійснювали хлопчики 7 – 14 років. Заходячи ще вдосвіта до хати, вони робили символічне посівання зерном, висловлюючи при цьому традиційні побажання на зразок:

                  Сію, вію, посіваю,з

                  Новим роком вас  вітаю! 

Весняні свята, гаївки 

      На  честь весняного пробудження  природи давні слов’яни відзначали свято Масляної. На відміну від  інших язичницьких свят Масляна  майже не зазнала християнського впливу й лишалась просто часом веселого дозвілля, пов’язаного з деякими  елементами ритуалістики. На перший день Масляної, в «м’ясопустну» неділю, за старим звичаєм готувався холодець з свинячих ніжок;тому цей день ще називався «ніжкові заговіни».

      На  Слобожанщині хлопці та дівчата після  вечері на «заговіни» збирали зі столу  кістки, виходили на подвір’я, ставали під коморою і кидали кістками у ворота. Існує повір’я, що хто в цей вечір не докине від комори до воріт свинячою кісткою, той до Великодня не доживе.

      Заміжні жінки увесь цей тиждень справляють «колодку». В понеділок зранку вони збираються в корчмі «колодкувати». Одна з них кладе на стіл невеличке поліно або палицю – це колодка. Інші брать по черзі і вповивають її шматками полотна, потім знову кладуть на стіл. Це значить, що колодка народилася. Купують горілки, сідають за стіл навколо колодки, п’ють і поздоровляють одна одну з народженням.

      Підпивши, жінки розходяться, а колодка  залишається в шинку до наступного дня. Так п’ють до суботи, бо ж  у понеділок христилась, у середу похрестини, в четвер колодка помирає, в п’ятницю її хоронять, а в суботу плачуть. Розуміється, ніхто за нею не плакав, а пили й гуляли однаковісінько – як при «народженні», так і при «смерті»…

      Підпивши, жінки співають;

                  Масляна, воротися!

                  До Великодня простягнися,

                  Від Великодня до Петра,

                  А від Петра до тепла…

      Крім  цього, в понеділок на Масляній заміжні  жінки ще ходять по домах, де є дорослі  хлопці або дівчата, і прив’язують  матерям колодку до ноги. Це кара за те, що не оженили синів чи не повіддавали  дочок впродовж останніх м’ясниць. Все це робиться з жартами, сміхом і горілкою.

      Дівчата теж в’яжуть колодку, але тільки парубкам, і вже не до ноги а до лівої руки. Дівоча колодка оздоблена  барвистими стрічками, шовковою хусткою.

      Як  і молодиці, дівчата в цей день п’ють горілку і співають:

                  Не пускає мене мати

                  На вулицю погуляти,

                  А хоч пустить, то пригрустить:

                   - Іди, доню, не барися:

                  У сінечки та й  вернися!

                  Бо на дворі піст наступає,

                  А хто його проскаче,

                  Той великодня не побаче…

      В четвер на цьому тижні господині  збираються компаніями і спеціально п’ють та гуляють – «щоб телята водились!». Вони ж і не прядуть  на цьому тижні – «щоб масло  не гіркло!».

      В п’ятницю – частунок тещі. Колись в  Україні був звичай двічі на рік  частувати тещу – «щоб горло не пересихало». Хто женився в осінні м’ясниці, той урочисто віз тещу до себе в гості на другий день Різдвяних Свят – якщо добра, або на третій – якщо зла. Хто ж оженився в різдвяні м’ясниці, той возився з тещею в п’ятницю на Масляну. Разом з тещею запрошувались ще й інші родичі. Частуючи гостей, зять говорив:»Пийте, люди добрі, по повній чарці, хай у моєї тещі горло не пересихає!»(натяк на сварливість).

      Погулявши отак цілий тиждень, наші люди говорили колись:

«Масляна, Масляна, яка ти мала, - якби ж тебе сім неділь, а посту одна».

      Давні джерела має звичай ритуальних великодніх вогнів, які розкладали на пагорбах чи біля церкви у ніч із суботи на неділю. Все село сходилось на масове великоднє гуляння, яке відбувалось біля церкви і називалося гаївками:

                  Ходить Жучок по дубині,

                  А Жучиха – по ялині.

                  Грай, Жучку, грай, небоже,

                  Най ті Господь допоможе. 

                  А хто хоче Жучка  мати,

                  Треба йому їсти дати.

                  Грай, Жучку… 

                  На Жучкові черевички,

                  Бо сам Жучок  невеличкий.

                  Грай, Жучку…

Парубки і  дівчата співали гаївки, у яких вибирали собі пару. Одна з таких  гаївок звучить так:

                  Ой чия то гуска  на воді плюска,

                  Ой чий то гусак  її додому не пуска.

      Весняні забави продовжувалися протягом цілого травня. Після гаївок співали веснянки. Словами веснянок основному закликали дощ, сонце. В народі казали: «Якщо сухий май, гроші на хліб збирай». Тому найбільш поширеними були веснянки, в яких закликали дощ:

                  Прилинь, прилинь, хмаронько, із неба

                  І дай дощу, бо нам  дуже треба.

                  Нехай дощик рясненько  полиє,

                  Всю травичку рясненько обмиє.

                  І дерева та кущі в  лісочку,

                  І у нашім зеленім  садочку.

                  Дай водиці для моєї землиці,

                  А з врожаю будуть паляниці.

                  Дощик, дощик, щедро  поливай,

                  Щоб багатим був  наш рідний край.

      Під час Зелених свят також співали  відповідні, так звані майські  пісні. Ними супроводжувались обряди Зеленої неділі та пов’язані з нею ігрища молоді. Ці пісні були менш поширеними серед українців, ніж веснянки і гаївки. Найпоширенішим тут є мотив замаювання хат і подвір’їв:

            ` Звеселіло подвір’я,

                  Прийшло зелене пір’я…

                     Везе Василько бука,

                  Бука зелененького

                  Для ґазди молоденького.

                  Уся череда, уся,

                  Тільки скотаря  нема.

                  Пішов скотар на зілля,

                  Нинька свята неділя.

      Маївки  відправляються протягом цілого травня, звідси можливо і походить назва  «маївка». На жаль, такі весняні звичаї, як виведення гаївок, веснянок, майських пісень нині забуті.

      У весняному циклі українців значне місце посідали обряди, пов’язані  з культом предків. Померлих родичів  провідували, як правило, у першу  неділю після Великодня. На кладовище  несли паску, яйця, інші страви й  обідали прямо на могилах. Подекуди було заведено пов’язувати рушники  на хрестах. У цей день обов’язково  годували старців і роздавали  милостиню «за упокій душі». З культом предків пов’язане і свято «рахманський Великдень», яке приурочувалось до першої середи – четверга після Паски.

      Завершення  весняного і початок літнього періоду у східних слов’ян  пов’язувалось із Троїцько – русальною  обрядовістю, в основі якої лежали культ  рослинності, магія заклинання майбутнього  врожаю. На Зелені свята (так називали свято Трійці) українці обов’язково обмаювали подвір’я, хату, господарські будівлі зеленими гілками клену, верби, липи, акації Гілки встромляли в стріху , на воротах, біля вікон ,за ікони. Одночасно підлогу або земляну долівку встеляли запашними травами:любистком, м’ятою, пижмою, ласкавцями, аїром: «Куди не подивишся – все і скрізь зеленіє. Біля порога хати поставлені зелені дерева; перед вікнами – зелень, тини також уквітчані зеленим гіллям. Увійдеш у білу чисту хату – і там запашна зелень. На покутті стоїть зелене кленове дерево, що відтіняє собою стіл, накритий білою скатеркою. На столі хліб-сіль, за образами – бузок і гвоздики; на стінах і на стелі теж бузок і гвоздики. Долівка встелена травою, а серед трави є запашний чебрець і гіркий полин від чародійства. В полив’яних горнятках і глечиках, що стоять на вікнах і на столі, красуються півонії, лілеї, фіалки, пижма і боже дерево. Перед іконами жевріє лампадка або воскова свічечка, тьмаве світло якої ледве пробивається крізь густу зелень рослинності. Все це навіває на серце й почуття радості, і почуття благоговіння».

      На  Зелені свята, як і на проводи, провідували  померлих родичів, на кладовищах проводили  панахиди й спільні поминальні трапези. Рештки глибокої старовини зберегли звичаї «завивання берези», троїцький  обряд «водіння куста». Головними  компонентами останнього, згадуваного  ще в літописах дванадцятого століття, були церемонія прикрашення «куста» (дівчини) у рослинний наряд і обходи дворів із виконанням спеціальних поздоровчих пісень. Функціональне призначення обряду полягало в накликані багатого врожаю.