Можливий  розподіл анекдотів на однокомпонентні  та сюжетні. Діти безумовну перевагу надають анекдотам сюжетним. Відбувається це, очевидно, тому, що слухач такого анекдоту має час «включитися» в його тему, зрозуміти і оцінити комізм, укладений  в нього. Анекдоти однокомпонентні  вимагають від слухача миттєвої реакції на комічне, і не всі діти на неї здатні. 
Більшість анекдотів починається з опису ввідної ситуації з передбачуваною реакцією героїв і слухачів. Герої існують в різноманітних ситуаціях, далі відбуваються дії, адекватні їхньому розумінню ситуації. Слухач сміється над ситуацією і над героями, які цією ситуацією не володіють. Іноді доводиться сміятися і від певної несподіванки, коли сам слухач спершу не може збагнути, що сталося в розповіді.

     Діти  із задоволенням діляться між собою  анекдотами, хороші оповідачі користуються популярністю серед друзів. Анекдоти поширюються швидко. Цьому сприяє активне спілкування дітей.

     Можливо, жанр оповідки з чорним гумором, який існує в дитячому середовищі, виник  на ґрунті анекдоту, небилиці й казки. Увійшовши до існуючої традиції чорного  гумору, цей жанр налічує десятки, якщо не сотні, текстів. Чорний гумор  завжди привертав дітей, і в їхньому  репертуарі такі твори функціонують.

     Зміст «садистських куплетів» часто побудований  на порушенні заборони дорослих, їх можна порівняти з небилицею, комічний ефект якої заснований на суперечності між поведінкою і почуттями  його героїв та моральними нормами  і принципами. Їх поширеність пов’язана  також із загальною дегуманізацією суспільства. Сьогодні «садистські  куплети» втрачають популярність, пік  якої припав на останню чверть ХХ ст.

     Дитячий фольклор на жанровому рівні виявляє  певні специфічні ознаки щодо вживаності: найактивніше серед усіх жанрів побутують  колискові та утішки (необрядовий  фольклор). Про це свідчить їх кількість. Їх носіями є люди старшого віку. Рідше зустрічаються жанри власне дитячого фольклору: дражнилки та лічилки.

     Відзначається повернення в ужиток колядок і  щедрівок, але з іншим функціональним призначенням. Ці жанри набули рис  розважальності та побутового забарвлення. Найменше фіксують зразки жанру весняного  календарного циклу (веснянок, хороводних ігор), що свідчить про поступове  їх зникнення.

     Отже, дитячий фольклор існує на родинно-побутовому рівні внаслідок втрати найдавнішої обрядовості.

     Творам  як дорослого, так і дитячого фольклору  властиві тематична і сюжетна  різноманітність, мелодійність, барвистість  думок, багатство мовних засобів, сюжетність, образності.

     Типові  фольклорні форми дитячого фольклору  змінилися. Так, замість чотирьох груп колядок сьогодні функціонує лише одна — власне колядка. Більш стійкою  залишається композиція щедрівок і  закличок. У багатьох творах є характерні для жанру заспіви (для колискових — «Ой, люлі, люлі…»; для колядок  — «Коляд, коляд, колядниця…» тощо).

     Образна система творів дитячого фольклору  досить стійка і спирається на глибину  образної інформації дитини. Як правило, це образи близьких дитині людей, деяких тварин, персоніфікованих образів Сну, Дрімоти тощо. Для творення образної системи важливими є повтори, нагромадження побажань, найпростіші  епітети та пестливі порівняння. Для  створення образу в дражнилках також  використовується гіпербола.

     Серед мовних засобів творення образів  дитячого фольклору — пестливі слова, звуконаслідування, звертання, зменшені форми слів. А, наприклад, уживання внутрішньої  рими посилює своєрідність звучання дражнилок та їх гумористичне забарвлення. Також характерне використання дієслів у наказовому способі.

     Дитячий фольклор формується під впливом  низки чинників. Серед них —  вплив різних соціальних структур і  вікових груп, їх фольклору, масової  культури, існуючих уявлень тощо. Усну традицію діти найліпше засвоюють до підліткового віку, доки їх ще захоплює освоєння мови. Підлітки поривають  зі світом дитинства, орієнтуються на норми поведінки старших. А властивий  дитячому вікові характер творчості  ще деякий час відображає саме дитячі поняття і уявлення.

     Дитячий фольклор допомагає дітям зрозуміти  життєві ситуації, стереотипи поведінки, а також сприяє соціальній адаптації. Ґрунтом для такого «дорослішання» є готовність дітей отримувати й  засвоювати інформаційну складову фольклорного тексту (пригадаймо любов дітей до казки із її кодифікаційними властивостями).

     Сон є віддзеркаленням дійсності, проте  його механізми вивчені ще недостатньо. Чи немає у сновидіннях, поряд  із іншими творчими чинниками, певної основи, що сприяла творенню міфів, казок, інших фольклорних жанрів?

     Тематика  дитячого фольклору базується на уявленнях дітей про надприродні  істоти, про ворожіння, викликання духів  тощо. Архаїчний фольклор, що передається  від покоління до покоління, новітні  уявлення про надприродне, що формуються на тлі науково-технічного прогресу, відсутність поінформованості —  усе це активізує появу саме в  дитячому фольклорі нових сюжетів, мотивів або наповнює старі сюжети оновленим змістом.

     Соціально-історичні  події також мають вплив на сучасний стан фольклору. Зміни життєвого  устрою селянства призвели до втрати багатьох фольклорних жанрів і форм. Разом із помітною трансформацією класичних  жанрів виникають традиції, які відповідають новому типу культури. Ці процеси закономірно  позначаються і на дитячому фольклорі.

     У сучасній фольклористиці виникає необхідність у вивченні типології нових форм дитячого фольклору, закономірностей  розвитку і взаємозв’язків традиційного селянського і міського фольклору  дитячих співтовариств. Зміна традицій у дитячому фольклорі в умовах постіндустріального суспільства  підпорядкована загальним закономірностям  розвитку культури, а типологічна  специфіка виявлятиметься в результаті, наприклад, порівняльного аналізу  інонаціональних матеріалів.

     Уперше  проблеми типологічного вивчення дитячого фольклору були сформульовані в  працях Г. С. Виноградова у 20-30-і рр. ХХ ст. З ідеологічних причин дослідження  дитячого фольклору як особливої  галузі народної словесності й ширше  — як складової традиційної культури та етнопедагогіки виявилося на периферії  тогочасної науки. Проте перервана  традиція відновлюється, бо нині існує  нагальна потреба у продовженні  досліджень не лише дитячого фольклору, а й української етно-педагогіки загалом, система якої — це перевірене часом джерело виховання нових  поколінь, а отже і тих, яким належить будувати Українську державу в епоху  глобальної уніфікації.

Висновки

     Дитячий фольклор, як невід'ємна частина практичної педагогіки народу, протягом століть  формував естетичні смаки дитини, становлячи морально-етичну основу розвитку особистості. В традиції народного  виховання його твори сприяли  фізичному і моральному здоров'ю  дитини, розвитку її розумових здібностей, підготовці до суспільно-кориспої діяльності. Художнє слово, водночас із живими спостереженнями, збагачувало знання про навколишній  світ, вчило доброти й співчуття, допомагало самоствердженню.

     І переживши віки, ці твори як безцінне багатство передаються новим  і новим поколінням.

     Література 
1. Аникин В. П. Русские народные пословицы, поговорки, загадки и детский фольклор. — М., 1957. 
2. Дитячі пісні та речитативи. — К.‚ 1991. 
3. Дитячий фольклор. Колискові пісні та забавлянки. — К.‚ 1984. 
4. Колискові пісні. — К., 1973. 
5. Мальована колисочка. Пісенник. — К., 1974. 
6. Мельников М. Н. Русский детский фольклор Сибири. — Новосибирск, 1970. 
7. Мудрость народная. Жизнь человека в русском фольклоре. Младенчество. Детство. — М.‚ 1991. 
8. Над колискою. Українські колискові пісні та вірші. — К., 1963. 
9. Покровский Е. А. Детские игры, преимущественно русские. — СПб., 1994. 
10. Український дитячий фольклор. — К., 1962.