Зміст 

Вступ 3

Поняття «дитячий фольклор» 5

Види дитячого фольклору та іх особливості 8

Висновки 22

Література 23 

 

Вступ

     Дослідники  і збирачі фольклору давно  спостерегли, що усі фольклорні жанри  діляться на дві великі групи: 1) твори, які виконуються і побутують  у середовищі дорослих; 2) твори, які  побутують серед дітей. Між цими групами є суттєва різниця: усна словесність дорослих не завжди доступна дітям, вони починають її розуміти і сприймати лише в підлітковому віці. У свою чергу, дитяча творчість не завжди цікава для дорослих, які намагаються у всьому керуватися розумом, і їм важко осягнути тексти, витворені дитячою фантазією, уявою, проте діти їх підхоплюють, і вони поширюються у дитячому середовищі.

     Термін  «дитячий фольклор» з´явився у фольклористиці у 20-х роках 20 ст. Зібрано багато текстів  цього специфічного виду творчості. Однак до цього часу теорія дитячого фольклору не сформована. Першим складним питанням виявилось, які саме жанри  варто вважати власне «дитячими». Так, Г.С. Виноградов, як один зі знавців  народної педагогіки, що першим почав  широко вживати термін «дитячий фольклор», наголошував, що ним доцільно позначати  твори, складені самими дітьми, а також  поезію пестування (невеликі ліричні  твори, які примовляють дорослі, пестячи дітей). Дещо пізніше до цього  виду словесності долучили колискові  пісні (хоч дехто з учених дотепер  вважає їх розрядом родинно-побутової  лірики). Також було спостережено, що деякі жанри народної словесності, які побутували у середовищі дорослих, втративши своє первісне утилітарне призначення і сакральне значення, у дещо видозміненому, спрощеному вигляді  перейшли у сферу дитячого фольклору. Усі дослідники одностайні, що до дитячого фольклору відносяться і твори  дітей, і твори для дітей, складені дорослими. Основним критерієм відбору  є функціональний аспект: твори, які  виконуються лише у дитячому середовищі, а також ті, які не передбачають інших слухачів і виконуються  дорослими тільки для дитини. Дитячий  фольклор має свою специфіку: відповідає віковим особливостям дітей у  виборі тем, образів, ідей; характеризується поєднанням словесного матеріалу з елементами гри, супровідними рухами; у багатьох творах проявляється виражене виховне спрямування.

 

     

Поняття «дитячий фольклор»

     В українській системі виховання  споконвіку використовувалися фольклорні тексти, які є справжнім джерелом людської мудрості, виразником народного  світогляду, скарбницею національної духовності. Значну їх частину становить  дитячий фольклор.

     Поняття «дитячий фольклор» увійшло до науки  порівняно недавно. Проте новизна  терміну не пов’язана з пізнім походженням цього виду фольклору. Відповідним фольклорним текстам  притаманна глибока старовина.

     Дитячий фольклор — це сукупність зразків  усної народної творчості, яка складається  із класичних та сучасних фольклорних  форм і функціонує у дитячому середовищі або виконується спеціально для  дітей.

     Отже, дитячий фольклор, це, передусім, зразки усної народної словесності призначені для дітей. Створені старшими поколіннями  для молодших, такі тексти є складовою  дитячого фольклору (наприклад, колисанки).

     Інша  частина — це твори, які функціонують у дитячому середовищі, але водночас побутують і як зразки певного  фольклорного жанру (наприклад, загадки).

     Дитячий фольклор — також і власне усна творчість дітей, яка виникає, наприклад, у процесі гри та комунікації. Зразки цієї творчості живуть лише в дитячому середовищі.

     Класифікація дитячого фольклору така: 
• зразки усної народної словесності, виконувані дорослими для дітей; 
• різножанрові фольклорні твори, які побутують у дитячому середовищі; 
• зразки усної творчості, які виникають і функціонують внаслідок комунікативної специфіки дитячого віку.

     Такої класифікації дотримувалися В. П. Анікін, Е. В. Померанцева, В. А. Василенко та ін. Частина ж дослідників до дитячого фольклору зараховують сюди лише ті твори, які виконують самі діти (Г. С. Виноградов, Н. П. Андрєєв, В. І. Чічеров). 
Щодо жанрової специфіки, то частина текстів дитячого фольклору створюється на ґрунті «дорослого» фольклору (примовки, жарти тощо), а частина — на ґрунті власне дитячих жанрів (лічилки, дражнили тощо).

     До  середини ХІХ ст. дитячий фольклор не виділявся в окрему групу усної  народної творчості та спеціально не записувався. Тільки від другої половини ХІХ ст. і у ХХ ст., відколи зростає  зацікавленість суспільства народним життям, починається збирання та з’являються  публікації зразків усної дитячої  словесності В. Даля, П. Шейна, О. Афанасьєва, П. Іванова, С. Ісаєвича, Г. Виноградова, О. Капіци, М. Мєльнікова, П. Чубинського, І. Манжури, М. Вовчка, М. Лисенка, В. Василенка, В. Анікіна, Д. Яворницького, В. Верховинця та ін.

     Наукова зацікавленість проблематикою дитячого фольклору також починається  у середині ХІХ ст. й розвивається спершу на тлі таких відомих у  фольклористиці напрямів як міфологічного (В. Попов) та культурно-історичного (М. Костомаров), а П. Шейн уперше створює  детальну класифікацію дитячого пісенного  фольклору та виділяє в ньому  деякі жанри (колисанки, примовки тощо).

     У ХХ ст. пошукову роботу одним із перших продовжив Г. Виноградов, який досить точно дав визначення дитячого фольклору  та детально проаналізував його жанри (зокрема лічилки), простежив зв’язки  дитячого фольклору із народним побутом.

     Досліджували  дитячий фольклор О. І. Дей, Г. В. Довженок, О. А. Правдюк, Г. А. Барташевич, Л. Б. Стрюк, Ф. З. Яловий, П. Г. Черемський, В. Г. Бойко, О. М. Таланчук, Л. Ф. Дунаєвська та ін. 
 
Залежно від умов функціонування, дитячий фольклор поділяється на ігровий та неігровий.

     Внаслідок вікової специфіки та характеру  дозвілля найбільше в традиції усної  дитячої творчості зразків ігрового фольклору. Вони є цілком досконалими і функціональними, адже виражають душевний стан дитини у процесі гри.

     Добре відомі лічилки, ігрові пісеньки та інший  віршований «галас», який у житті  й побуті часом вважається порожньою  забавою.

     Насправді без цих веселих і смішних  віршів, без словесної гри, яка  в них міститься, дитина ніколи не оволодіє своєю рідною мовою досконало, ніколи не стане її гідним володарем, здатним виразити будь-які думки, відчуття, переживання тощо.

 

Види дитячого фольклору та іх особливості

     Нині серед дітей у більшій шані, ніж інші форми фольклору, лічилка. Більшість лічилок у дитячому виконанні звучить як вірші, тільки «смішні». Діти так і ставляться до них, як до веселих віршів, часто змішуючи зі скоромовками, утішками тощо. Основна особливість лічилки — чіткий ритм, можливість кричати окремо всі слова.

     Найпоширеніший  вид народної лічилки призначений  безпосередньо для розрахунку гравців.

     Велика  група лічилок указує на тих, хто  буде учасником гри. Останній, хто  залишився після розрахунку, водить.

     До  цього ж виду лічилок належать такі, де немає прямої словесної  вказівки на те, хто водить або виходить після рахування. Його замінює останнє  виразне слово. У цій групі  особливо виділяються безглузді  лічилки, з абсурдним сюжетом  і звуко– та словосполученням.

     Схожі лічилки існують у дитячому фольклорі  різних народів.

     Наступна  група лічилок — ігрова — призначена одночасно і для рахування, і  для гри. Саме ці лічилки закінчуються питаннями, завданнями, вказівками та іншими вимогами.

     Лічилки — це здавна придуманий для дітей  спосіб здійснення об’єктивної справедливості. Ніби сама доля розпоряджається розподілом ролей. А коли це так, то виграш у  грі залежить тільки від граючого. Дитина під час гри повинна  бути меткою, кмітливою, пам’яткою, догадливою, спритною тощо. Всі ці якості в дитячій  свідомості розвиває лічилка.

     Лічилка виникла у глибокій старовині. У  ті часи багато видів роботи були не тільки важкі, а й небезпечні для  життя. Одним із способів розподілу  на таку роботу ставала лічилка.

     Лічилку використовували в реальному  житті, тому вона є не самостійним  літературним жанром, а прикладним, оскільки має практичне завдання — допомогти в розподілі на роботу.

     Крім  того, у давнину, коли люди вірили у  чарівну силу слова, лічилка, вірогідно, виконувала ще одну серйозну роль, адже за звуковою структурою нерідко була схожою до заклинань.

     Класифікація  лічилок за формою: 
1. Власне лічилки; 
2. Лічилки-каламбури (містять незрозумілі слова); 
3. Лічилки-замінники віршів (не містять ні незрозумілих, ні рахункових слів).

     За  призначенням: 
1. Лічилки-задачі; 
2. Лічилки для вибору ведучого; 
3. Лічилки для вибору учасників гри.

     Для композиції лічилки властиві такі форми: зачин, який виражається найчастіше в рахунку; процес, який починається  фактично від самого зачину, тримається за нього і розвиває тему; вихід.

     Не менш цікаві зразки неігрового дитячого фольклору, до якого належать скоромовки, дражнилки та фольклорні твори інших жанрів, які діти використовують поза ігровими ситуаціями, у побуті тощо.

     Так, скоромовка — весела і віртуозна  гра у швидке повторення віршів і  фраз, які складно вимовляти без  належної практики. Краса скоромовки полягає у тому, що з першого  разу її взагалі важко промовити. Адже за правилами гри скоромовку не читають, а повторюють зі слуху, що значно важче. Гра полягає не тільки в тому, щоб дібрати важкі для  вимови звукосполучення, а й у  плутанині, у постійній перестановці звуків.

     У наступній групі скоромовок складність полягає у дзеркальному повторенні двох майже однакових слів («Охрім осипнув, Осип охрипнув»), що створює  примхливий малюнок звукового руху. 
В іншій групі своя гра звуків і слів. У цих скоромовках потрібно повторити слово, складене з декількох слів або з одного кореня і декількох префіксів і суфіксів.

     Це  і корисні граматичні вправи, що тренують дитину в правильному, осмисленому  вживанні частин мови і частин слова, і одночасно — улюблена гра  у словотворення.

     Задовго до того, як буде вивчене значення відмінкових  закінчень, тимчасових дієслівних форм тощо, дитина вже зараз у грі  й через гру засвоює складні  смислові відтінки мови, її структурні одиниці.

     Що  ж допомагає дитині впоратися  з усіма труднощами, загадками, каверзами  скоромовки? Передусім — її смислова організація. На відміну від лічилок, у скоромовці немає «нісенітниці», немає абсурдних словосполучень. Скоромовка найчастіше передає картину  знайомих реалій повсякденного побуту. Кожна дія, вказівка, визначення в  скоромовці має сенс.

     Наступна  особливість скоромовок — її складна  ритміка. Кожен звук, звукосполучення  і слово скоромовки підпорядковані ритму і створюють ритм. Майже  будь-яку скоромовку можна записати як двовірш або чотиривірш.

     Принципи  скоромовки — це глибинні поетичні закони. Такі властиві поезії звукові  механізми як асонанс, консонанс, дисонанс, алітерація мають безпосередній  зв’язок із народною скоромовкою.

     Дитячі  дражнилки, які часом пов’язують з ігровим дитячим фольклором — утішками, лічилками, небилицями — водночас є окремим жанром. Вони висловлюють негативний аспект у сприйнятті дітьми навколишньої дійсності.

     Життя дітей з різних причин пронизане  не тільки радісними, веселими, щасливими  переживаннями. Тому серед мотивів  дитячого фольклору зустрічаються  сильні відчуття смутку, образи, неприязні, огиди, ненависті й злості. Відвіку  народна мудрість давала вихід негативним емоціям дитини у слові, яке супроводжували рухи, стрибки, гримаси — у дражнилках. Звичайно, звичка всіх передражнювати завжди зустрічала опір. Але наявність  дражнилок, їх різноманітність і  цензурний характер — показник здорових відносин у дитячому колективі, здатності до адаптації без втручання дорослих і без фізичної розправи.