Злочин проти здоров`я

Фактичне заподіяння тілесних ушкоджень, небезпечних для  життя, за наявності умислу, спрямованого на позбавлення життя, кваліфікується як замах на вбивство. Так само судова практика кваліфікує і випадки умисного нанесення ушкоджень життєво важливим органам тіла, що, як правило, спричиняють загибель потерпілого, і не призвели до смерті лише внаслідок випадкового збігу обставин, які не залежали від винного.

Тяжким визнається тілесне ушкодження, що призвело до втрати будь-якого органу або до втрати його функцій. Правила відносять до таких ушкоджень втрату чи безповоротну втрату функцій руки, ноги, зору, слуху, репродуктивної здатності.

Втрата руки, ноги — це відокремлення їх від  тулуба (як усієї руки або ноги, так і ампутація їх на рівні не нижче ліктьового чи колінного суглобів) чи втрата ними функцій (параліч або інший стан, що виключає їх діяльність). Усі інші випадки мають розглядатись як втрата частини кінцівки і оцінюватися за ознакою стійкої втрати працездатності. Наприклад, втрата стопи призводить до втрати загальної працездатності більш ніж на одну третину і за цією ознакою є тяжким тілесним ушкодженням.[6; 452]

на одну третину  і за цією ознакою відноситься  до середньої тяжкості тілесного  ушкодження.

Під втратою  язика (мовлення) розуміють невиліковну  втрату здатності висловлюватися членороздільними звуками, зрозумілими для оточуючих.

Втрата репродуктивної здатності означає втрату здатності  до злягання, запліднення, зачаття та дітородіння.

До тяжких тілесних ушкоджень відноситься також  ушкодження, що призвело до психічної  хвороби — будь-яке психічне захворювання, незалежно від його тяжкості, тривалості і ступеня виліковності. Не відносяться  до тяжких тілесних ушкоджень розлади  нервової діяльності, що не є психічними захворюваннями.

Тілесне ушкодження є тяжким і тоді, коли воно спричинило інший розлад здоров'я, поєднаний  зі стійкою втратою працездатності не менше ніж на одну третину. Під  іншим розладом здоров'я мається  на увазі ушкодження, що не підпадає ні під одну з інших ознак тяжкого тілесного ушкодження, перерахованих у ст. 121. Вирішальне значення для цього має стійка втрата працездатності не менш ніж на одну третину, яку законодавець пов'язує лише з «іншим розладом здоров'я».

Йдеться про загальну працездатність. Втрата професійної працездатності може братися до уваги, якщо умисел винного був спрямований спеціально на позбавлення її потерпілого.

Для визнання тілесного  ушкодження тяжким необхідна стійка втрата працездатності (постійна, незворотна), причому не менше ніж на одну третину.

До числа тяжких відноситься тілесне ушкодження, що призвело до переривання вагітності. Відповідно до Правил йдеться про  ушкодження, внаслідок яких сталося  переривання вагітності, незалежно  від строку останньої, за відсутності її патології. Таким чином, необхідна наявність причинного зв'язку між заподіяним тілесним ушкодженням і перериванням вагітності. Для кваліфікації таких діянь за ст. 121 необхідно, щоб винний усвідомлював факт вагітності потерпілої та бажав або свідомо допускав її переривання.

Тяжке тілесне  ушкодження, що виразилося в непоправному знівеченні обличчя, має місце, якщо ушкодження обличчя, будучи неусувним, додає йому відразливий, потворний  зовнішній вигляд.

Знівечення є  непоправним, якщо його не можна усунути за допомогою звичайних методів лікування або воно може бути усунено лише завдяки пластичній операції. Тимчасове знівечення обличчя тяжким тілесним ушкодженням не визнається.

Для встановлення факту непоправності ушкодження призначається судово-медична експертиза, а наявність знівечення визначається слідчими та судовими органами. Суд оцінює зовнішній вигляд потерпілого на момент судового розгляду, виходячи із загальноприйнятих уявлень про людський вигляд. Особистість потерпілого (стать, вік, професія, національність тощо) при вирішенні цього питання значення не має.

Випадки знівечення інших частин людського тіла поняттям, що розглядається, не охоплюються.

Суб'єктивна  сторона злочину, передбаченого  ст. 121, характеризується умисною виною. Винний усвідомлює, що може заподіяти тяжку шкоду здоров'ю потерпілого, і бажає або свідомо допускає настання такої шкоди.

Відповідальність  за ст. 121 настає також у разі, коли умисел винного був спрямований  на заподіяння невизначеної шкоди здоров'ю, а фактично було заподіяно тяжке тілесне ушкодження.

Умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження тягне  відповідальність за ч. 2 ст. 121 за наявності  хоча б однієї з таких обставин: якщо воно було вчинене способом, що має характер особливого мучення, або  вчинене групою осіб, а також з метою залякування потерпілого або інших осіб, або вчинене на замовлення, або спричинило смерть потерпілого.

Відповідно до Правил під мученням слід розуміти дії, що заподіяли потерпілому страждання шляхом тривалого позбавлення їжі, пиття, тепла, залишення його в шкідливих для здоров'я умовах та інші подібні дії.

Сюди ж відносяться  дії, пов'язані з багаторазовим  або тривалим спричиненням особливого болю (шмагання, щипання, застосування термічних факторів тощо).

Мучення викликають не просто больові відчуття, що мають місце при кожному тяжкому тілесному ушкодженні, а заподіюють особливо сильний фізичний біль і страждання. Слід мати на увазі, що мучення самі по собі не є видом тяжкого тілесного ушкодження і можуть тягти відповідальність за ч. 2 ст. 121 лише за наявності однієї з ознак, перерахованих у ч. 1 цієї статті. Наявність мучення встановлюється судом за допомогою судово-медичної експертизи.

Заподіяння тяжкого  тілесного ушкодження групою осіб передбачає його вчинення двома або більше особами, які діють як виконавці. Попередня змова не обов'язкова.

Вчинення тяжкого  тілесного ушкодження з метою  залякування має місце, якщо особа  вчиняє злочин, прагнучи залякати потерпілого  або інших осіб (наприклад, родичів, товаришів по службі).

Вчинення тяжкого  тілесного ушкодження на замовлення має ті самі ознаки, що розглядалися при аналізі п. 11 ч. 2 ст. 115.

Тяжке тілесне  ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, передбачає, що причиною смерті було ушкодження, вказане в ч. 1 ст. 121. Для застосування ч. 2 ст. 121 в цьому випадку слід встановити наявність умислу на заподіяння тяжкого тілесного ушкодження і необережної вини стосовно смерті потерпілого. Якщо смерть потерпілого була результатом тяжкого тілесного ушкодження, вчиненого через необережність, відповідальність за ч. 2 ст. 121 наставати не може. У цьому випадку особа може нести відповідальність за вбивство через необережність.

Частина 2 ст. 121 не застосовується також у разі, якщо винний в умисному заподіянні тяжкого тілесного ушкодження не передбачав можливості настання смерті та за обставинами справи не повинен був або не міг її передбачити. Випадкове заподіяння смерті у вину не ставиться.

Відповідно до п. 22 Постанови Пленуму ВСУ № 2 від 07.02.2003 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи» - для відмежування умисного тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого настала смерть потерпілого, від умисного вбивства, слід ретельно дослідити всі обставини, що мають значення для встановлення спрямованості умислу винного. Слід виходити з сукупності всіх обставин вчиненого злочину і враховувати, зокрема, попередню поведінку винного і потерпілого, їх взаємовідносини, спосіб і знаряддя злочину, а також характер і локалізацію поранень (наприклад, в життєво важливі органи людини), причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. Визначальним при цьому є суб’єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до її настання характеризується необережністю. Якщо винний діяв з умислом на вбивство, тривалість часу, що минув з моменту заподіяння ушкоджень до настання смерті потерпілого, для кваліфікації злочину як умисного вбивства значення не має. [5; с. 208]

Якщо суд визнає доведеним, що підсудний передбачав можливість заподіяння смерті та байдуже  ставився до цих наслідків (непрямий умисел), дії винного кваліфікуються як умисне вбивство.

Умисне поранення  життєво важливих органів, внаслідок  якого настала смерть, свідчить про  наявність прямого чи непрямого  умислу винного на вбивство. Тому такі дії кваліфікуються як умисне вбивство, а не як умисне нанесення тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого настала смерть.

Оскільки ч. 2 ст. 121 передбачає щодо смерті потерпілого  необережну вину, кваліфікація вчиненого  як замах на тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть, неможлива.

місяців позбавлення волі і остаточно Ф. визначено сім років шість місяців позбавлення волі у виправно-трудовій колонії посиленого режиму.

Ухвалою судової  колегії в кримінальних справах  Кіровоградського обласного суду від 18 травня 1999 р. вирок залишено без  зміни.

Ф. визнано винним і засуджено за вчинення замаху на умисне вбивство свого брата Ф. I. за таких обставин.

11 січня 1999 р., приблизно о 18-й годині, Ф., перебуваючи  у стані алкогольного сп'яніння  у домоволодінні Г., під час  сварки з братом Ф. I. вдарив  останнього молотком по голові, заподіявши йому тяжкі тілесні ушкодження, небезпечні для життя в момент заподіяння. Смерть Ф. I. не настала завдяки своєчасно наданій медичній допомозі.

У клопотаннях  засудженого і потерпілого порушено питання про зміну судових  рішень щодо Ф., перекваліфікацію його дій зі статей 17, 94 КК на ч. 1 ст. 101 КК 1960 р. та пом'якшення покарання.

У поданні суддів наведено аналогічні підстави для перегляду  судових рішень щодо Ф.

Розглянувши клопотання засудженого, потерпілого і подання  суддів, перевіривши матеріали справи судові палати дійшли висновку, що клопотання є обґрунтованими і підлягають задоволенню з таких підстав.

Органи досудового слідства і суд, вірно встановивши  фактичні обставини вчиненого злочину, дали діям Ф. неправильну юридичну оцінку, кваліфікувавши їх як замах на умисне вбивство потерпілого.

Із показань засудженого вбачається, що наміру вбивати Ф. I. він не мав. Образившись  на те, що брат побив його руками й  ногами, він наздогнав того і вдарив молотком по голові, після чого, злякавшись учиненого, втік. Ці показання узгоджуються з іншими зібраними у справі доказами, зокрема показаннями потерпілого Ф. I., свідка Г., даними протоколів огляду місця злочину, відтворення обстановки й обставин події, висновками судово-медичної експертизи щодо характеру і локалізації заподіяних тілесних ушкоджень.

Будь-яких доказів  того, що Ф. мав намір позбавити  брата життя, у справі немає. Про  відсутність такого наміру свідчать також характер взаємовідносин між  ними як до, так і після вчинення злочину та факт завдання засудженим лише одного удару і припинення злочинних дій за відсутності перешкод для їх продовження.

Згідно з роз'ясненнями, що містяться в п. 23 постанови  Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня 1994 р. № 1 «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини», замах на вбивство може бути вчинено лише з прямим умислом, коли винний передбачав настання смерті потерпілого і бажав цього, але такі наслідки не настали з не залежних від його волі обставин.

Постановлюючи вирок, суд зазначив, що Ф., завдаючи потерпілому удар молотком по голові, повинен був знати про можливі  наслідки таких дій, тобто дійшов висновку, що засуджений діяв із непрямим умислом на вбивство. За таких обставин дії Ф. необхідно кваліфікувати за наслідками, що фактично настали, тобто за ч. 1 ст. 101 КК як умисне тяжке тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння.

Призначаючи засудженому  покарання, суд послався на характер та ступінь суспільної небезпечності вчиненого, перебування Ф. у стані сп'яніння, а також на те, що він позитивно характеризувався до вчинення злочину. Однак при цьому не було враховано конкретних обставин події, а саме що сварка між засудженим і потерпілим виникла з ініціативи останнього, який теж перебував у стані алкогольного сп'яніння і побив Ф. Крім того, суд не взяв до уваги, що на утриманні засудженого перебувають дружина та двоє неповнолітніх дітей. Виходячи з наведеного і того, що фактично Ф. учинив злочин, за який передбачено більш м'яке покарання, слід вважати, що призначене йому покарання є надмірно суворим.

3 викладених  підстав Верховний Суд України  клопотання засудженого Ф. та потерпілого Ф. I. задовольнив, вирок Новоукраїнського районного суду Кіровоградської області від 22 березня 1999 р. та ухвалу судової колегії в кримінальних справах Кіровоградського обласного суду від 18 травня 1999 р. щодо Ф. змінив — перекваліфікував дії останнього зі статей 17, 94 КК на ч. 1 ст. 101 КК та призначив йому за цією статтею чотири роки позбавлення волі, а на підставі ст. 43 КК остаточно визначив чотири роки шість місяців позбавлення волі.[15; с. 178]

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 121 — позбавлення волі на строк від п'яти до восьми років; за ч. 2 ст. 121 — позбавлення волі на строк від семи до десяти років.

Умисне  середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122). Середньої тяжкості вважається таке тілесне ушкодження, яке не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, властивих тяжкому тілесному ушкодженню, але спричинило тривалий розлад здоров'я або значну стійку втрату працездатності менше як на одну третину. [2; с. 47]