Осудність як обов’язкова ознака суб’єкта злочину. Поняття осудності та її значення

Медичним  критерієм обмеженої осудності  є хронічні або тимчасові хворобливі розлади психічної діяльності (непсихотичного рівня), які прояляються переважно розумовою недостатністю, афективними або вольовими розладами. Інакше кажучи, медичний критерій обмеженої осудності становлять межово психічні розлади (психічні аномалії), суттєвою ознакою яких є обмеження здатності усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними при якісному збереженні критичної функції свідомості²³.

Слід звернути увагу на те, що будь-який розлад психічної  діяльності межового характеру певною мірою обмежує здатність особи усвідомлювати та керувати своїми діями, але не будь-яекий свідчить про обмежену осудність. Тобто обмежена здатність усвідомлювати свої дії або керувати ними при певних хворобливих розладах психіки (непсихотичного характеру), як правило, не повинна ідентифікуватися з обмеженою осудністю. Для визнання особи обмежено осудною недостатньо встановити в неї суміжний стан психіки (хворобливий розлад психічної діяльності непсихотичного характеру), необхідно, щоб хворобливі вияви істотно вплинули на поведінку особи і зумовили злочинний характер діяння.

Донедавна єдиним узаконеним визнанням обмеженої  осудності був фізіологічний афект, який розглядався у межах поняття “сильне душевне хвилювання” (ст. ст. 116 та 123 КК 2001 р., ст.ст. 95 та 103 КК 1960 р.). А у кримінальному законі до 2001 р. були відсутні формули осудності. Фізіологічний афект безумовно є стан патологічний, який, по-перше, належить до категорії короткочасних хворобливих розладів психічної діяльності непсихотичного характеру, по-друге, суттєво обмежує здатність особи усвідомлювати свої дії та керувати ними при якісному збереженні критичної функції свідомості. При цьому питання про віднесення післяпологових розладів до таких, що породжують обмежену осудність, досі залишається відкритим.

До умов, необхідних для визнання дії, вчиненої в стані фізіологічного афекту, належать: 1) наявність з боку потерпілого  протизаконного насильства (фізичного  чи психічного) або тяжкої образи, що виступають спонукальними причинами  дій винної особи; 2) наявність у винної особи в момент вчинення злочинної дії гострого ефекгивного межового (непсихотичного) стану (фізіологічного афекту), який не виключає осудності та являє собою короткочасний хворобливий розлад психічної діяльності, що виникає у відповідь на дію надзвичайного подразнення, і який значною мірою звужує здатність усвідомлювати свої дії та керувати ними, 3) раптовість виникнення цього особливого стану (фізіологічного афекту, коли він з'являєтеся негайно як відповідна реакція на протизаконне насильство або тяжку образу; 4) раптовість формування при фізіологічному афекті умислу на вбивство, заподіяння тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень та негайна його реалізація.

Виходячи  зі змісту закону (ст. 20 КК), можна зробити  такі висновки: 1) обмежена осудність пов'язана з наявністю в суб'єкта певного психічного розладу, психічної аномалії; 2) внаслідок цього психічного стану особа не повною мірою здатна усвідомлювати фактичні ознаки і суспільну небезпечність вчиненого діяння. Однак, на відміну від неосудної особи, здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і (або) керувати ними не виключається; 3) обмежена осудність не виключає осудності як обов'язкової ознаки суб'єкта, а отже, не виключає і кримінальної відповідальності за вчинене.

Значення  обмеженої осудності полягає  в тому, що вона враховується судом  при призначенні покарання і  є підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.

4. Особливості притягнення до  кримінальної відповідальності  осіб з обмеженою осудністю

Є всі підстави для визнання злочинів, що були вчинені особами, визнаними  обмежено осудними, скоєними за пом’якшуючих відповідальність обставин. У КК 1960 р. був закріплений лише один з психічних станів особи, які можна віднести до обмеженої осудності, - стан сильного душевного хвилювання, за який передбачалась пом’якшена відповідальність. У КК 2001 р. цей стан відноситься до обставин, які пом’якшують покарання, за умови, якщо він викликаний неправомірними або аморальними діями потерпілого (п.4 ст. 66 КК 2001 р.).

Слід відзначити, що відсутність  законодавчого поняття «сильного  душевного хвилювання» призводить до різних його тлумачень. У теорії і на практиці існують розбіжності щодо станів фізіологічного афекту, просто афектів та інших емоційних станів, а саме: які з цих станів є складовою сильного душевного хвилювання, яка їх природа, та які з них можуть бути підставою для визнання особи обмежено осудною, утворилися через те, що всі ці стани розглядаються в межах норми, як нехворобливі прояви в більшій або меншій мірі. З усіх афективних реакцій лише фізіологічний афект може бути підставою для визнання особи обмежено осудною, оскільки він відповідає всім ознакам поняття обмеженої осудності.

За думкою Т. Приходько, оскільки однією з підстав визнання особи обмежено осудною є фізіологічний афект, то було б доцільним у ст. 116 чинного КК слова «в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілого», та подібні слова у ст. 123 КК замінити словами «обмежено осудною особою». У назві цих статей слова «в стані сильного душевного хвилювання» замінити словами «обмежено осудною особою»²⁴.

Пункт же «7» ст. 66 КК («вчинення  злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого») дослідниця пропонує виключити. А у ч. 4 ст. 36 нового КК України слова «сильне душевне хвилювання» замінити словами «короткочасний хворобливий розлад психічної діяльності (непсихотичпого рівня)».

Злочини, вчинені особами, які визнані  обмежено осудними, необхідно визнавати  вчиненими за пом’якшуючих відповідальність (і покарання) обставин, якщо хворобливі розлади психічної діяльності суттєвим чином впливають на поведінку особи під час вчинення суспільно небезпечного діяння (зумовлюють злочинний характер діяння) і відбиваються в ньому. Тому суд при призначенні покарання таким особам обов’язково повинен його пом’якшувати.

На підставі порівняльного аналізу  санкцій статей 95 і 103 КК 1960 р., де передбачається обставина, що пом’якшує відповідальність через певний психічний стан особи, який може розглядатися як підстава для визнання її обмежено осудною – сильне душевне хвилювання (складовою якого є фізіологічний афект), з санкціями ст. 94; ч.1 ст.101 і ст.102 КК 1960 р. та відповідними статтями КК 2001 р., можна зробити висновок про те, що розмір покарання обмежено осудним особам треба знижувати не менше, ніж на 2/3 від санкції статті Особливої частини КК.

До осіб, визнаних судом обмежено осудними, слід застосовувати примусове лікування. Це положення слід передбачити в ч.4 статті про обмежену осудність.

Примусовими заходами медичного характеру  є надання амбулаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільна небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК, в спеціальний лікувальний заклад (ст. 92 КК).

Підставою застосування примусових заходів  медичного характеру є: 1) вчинення суспільне небезпечного діяння, ознаки якого передбачені в статтях Особливої частини КК (пункти 2 і 3 ст. 93 КК), або злочину (п. 2 ст. 93 КК); 2) наявність у особи психічного захворювання; 3) визнання судом особи такою, що становить небезпеку для себе або інших осіб.

На підставі ст. 93 КК примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані судом лише до осіб:

1) які вчинили у стані неосудності  суспільне небезпечні діяння

2) які вчинили у стані обмеженої  осудності злочини;   

3) які вчинили злочин у стані  осудності, але захворіли на  психічну хворобу до постановлення вироку або під нас відбування покарання.

Існують такі види примусового лікування, що застосовуються до обмежено осудних осіб: 1) примусове лікування, що здійснюється під час відбування засудженим покарання у виді позбавлення волі. Його організацію покладено на адміністрацію ВТУ, 2) примусове лікування, що здійснюється в спеціальних медичних (лікувальних) установах. Воно застосовується до осіб: а) засуджених до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі; б) звільнених із місць позбавлення волі, за необхідності продовження примусового лікування.

Стаття 94 КК передбачає вичерпний  перелік примусових заходів медичного  характеру. Ними є:

1) надання амбулаторної психіатричної  допомоги в примусовому порядку;                                          

2) госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом;   

3) госпіталізація до психіатричного  закладу з посиленим наглядом;

4) госпіталізація до психіатричного  закладу із суворим наглядом. Ї

Вибір конкретного заходу визначається судом, виходячи із: а) характеру і тяжкості захворювання, б) тяжкості вчиненого діяння та в) ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб;

Надання амбулаторної психіатричної  допомоги в примусовому порядку  може бути застосоване судом стосовно особи, яка за станом свого психічного здоров'я не потребує госпіталізації до психіатричного закладу.

Госпіталізація до психіатричного закладу iз звичайним наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільне небезпечного діяння потребує тримання у психіатричному закладі і лікування у примусовому порядку.

Госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільне небезпечне діяння, не пов'язане з посяганням на життя інших осіб, і за своїм психічним станом не становить загрози для суспільства, але потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах посиленого нагляду.

Госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільне небезпечне діяння, пов'язане з посяганням на життя інших осіб, а також щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільне небезпечного діяння становить особливу небезпеку для суспільства і потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах суворого нагляду.

Аналіз видів примусових заходів  медичного характеру і зіставлення  їх з категоріями осіб, до яких вони можуть застосовуватися (ст. 93 КК), дозволяє зробити висновок про те, що за змістом закону до осіб, визнаних обмежено осудними, може застосовуватися лише такий захід, як надання амбулаторної психіатричної допомоги, оскільки спеціальні психіатричні заклади призначені для осіб, які не можуть усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними.

Якщо суд не визнає за необхідне  застосування примусового заходу медичного  характеру, а також у разі припинення застосування таких заходів, він  може передати особу на піклування родинам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом (ч. 6 ст. 94 КК).

Тривалість строків примусового  лікування і підстави для їх продовження  чи припинення залежать від психічного стану особи та особливостей перебігу захворювання. Тому суд не може встановити строки примусового лікування. Примусове лікування має провадитися доти, поки в ньому буде потреба (до видужання особи або значного поліпшення її психічного стану). З часом під впливом різних обставин, зокрема лікування, психічний стан особи може змінюватися, вона може навіть цілком видужати. Тому ст. 95 КК передбачає умови, за яких примусові заходи медичного характеру можуть бути продовжені, змінені або взагалі припинені. Ці питання вирішуються тільки судом за заявою представника психіатричного закладу (лікаря-психіатра), який надає особі психіатричну допомогу. До заяви додається висновок комісії лікарів-психіатрів, яким обґрунтовується необхідність продовження, зміни або припинення застосування конкретного примусового заходу медичного характеру. Цей висновок дається на основі обов'язкового, не рідше одного разу на 6 місяців, огляду особи, до якої застосовані примусові заходи медичного характеру.

Якщо підстави для припинення або  зміни цих заходів відсутні, то представник психіатричного закладу (лікар-психіатр) направляє в суд заяву про необхідність продовжити застосування примусового заходу медичного характеру на строк, який кожного разу не може перевищувати 6 місяців. Остаточне рішення про продовження, зміну або скасування примусових заходів медичного характеру приймає суд.

Якщо суд вирішить припинити  застосування цих заходів у зв'язку зі зміненням психічного стану особи  на краще, він може передати її на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом.

Примусове лікування може бути застосоване судом, незалежно від призначеного покарання, до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб (ст. 96 КК). Підставою застосування примусового лікування є: засудження особи за вчинений злочин до покарання і наявність у неї хвороби, що містить небезпеку для здоров'я інших осіб. Це можуть бути, алкоголізм, туберкульоз, венеричні хвороби та ін.

У разі призначення покарання у  вигляді позбавлення волі або  обмеження волі примусове лікування  здійснюється за місцем відбування покарання. У разі призначення інших видів покарань примусове лікування здійснюється у спеціальних лікувальних закладах.

Для досягнення цілей покарання, зокрема  мети виправлення, недостатньо передбачити  лише зниження розміру покарання  в поєднанні із застосуванням примусового лікування. Необхідно проводити додаткові заходи – корекційно-психологічні, реабілітаційні заходи, здійснювати адаптаційну допомогу тощо. Для здійснення цих заходів потрібно створювати спеціальні реабілітаційні програми, які регламентуватимуть та регулюватимуть проведення роботи з обмежено осудними засудженими. Для індивідуальної роботи з цією категорією засуджених необхідно поряд з юристами і педагогами залучати фахівців у галузі психології та психіатрії, при цьому спеціально підготовлених для роботи з таким контингентом засуджених. Пропонується окреме утримання обмежено осудних засуджених в спеціалізованих лікувально-виправних установах (або спеціалізованих лікувально-виправних відділеннях у виправно-трудовій установі) для обмежено осудних злочинців.

На підставі аналізу норм нового КК, що регламентують застосування примусових заходів медичного характеру та примусового лікування (ст.ст. 92-96 КК), можна бачити суперечливість статей 92, 93, 94 КК; зокрема, положення про те, що до осіб, до яких треба застосовувати примусові заходи медичного характеру, віднесено обмежено осудних осіб, є не логічним і не доречним. Так, підстави застосування примусових заходів медичного характеру, зазначені в ст. 94 КК, стосуються неосудних осіб або осіб, які не здатні усвідомлювати свої дії та керувати ними, але ніяк не обмежено осудних осіб. При застосуванні будь-якого виду примусового заходу медичного характеру йдеться про осіб, які вчинили суспільне небезпечне діяння, а обмежено осудні особи, як відомо, вчинюють злочини.