Осудність як обов’язкова ознака суб’єкта злочину. Поняття осудності та її значення

Зміст

1. Осудність як обов’язкова ознака суб’єкта злочину. Поняття осудності та її значення

Під осудністю слід розуміти таку кримінально-правову категорію, яка характеризує психічний стан особи під час вчинення злочину, при якому у неї збережена здатність усідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними.

Ч.1 ст. 19 КК 2001 р. осудною визнає особу, яка під час вчинення злочину  могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Отже, обов’язковою ознакою суб’єкта злочину є осудність особи. Чинне законодавство виходить з того, що лише осудна особа може винити злочин і, отже, може підлягати кримінальній відповідальності. Злочин завжди є актом поведінки свідомо діючої особи. 

Здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії/бездіяльність  означає правильне розуміння  фактичних об'єктивних ознак злочину (об'єкта, суспільно небезпечного діяння, обстановки, часу і місця, способу  його вчинення, його суспільно небезпечних наслідків). Здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) повинна бути пов'язана зі здатністю контролювати, керувати своїми вчинками. Тут свідомість і воля взаємозалежні і лише в сукупності визначають характер поведінки особи в конкретній ситуації¹.

Ясна річ, що питання про осудність  особи виникає тільки у зв'язку з вчиненням нею злочину і  необхідністю з'ясувати, чи здатна була особа правильно оцінювати суспільно небезпечний характер вчиненого діяння, його суспільно небезпечні наслідки і керувати своїми діями (бездіяльністю).

Стан осудності — це норма, типовий  стан психіки людини. Як правило, стан осудності характерний для переважної більшості людей. На практиці питання  про встановлення осудності виникає  тільки при наявності сумнівів у психічній повноцінності особи, яка вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння. Тільки осудна особа здатна правильно усвідомлювати сутність скоєного злочину, а тому розуміти обгрунтованість і справедливість призначеного покарання, а, як випливає із ч. 2 ст. 50, покарання «має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами». Тож лише за таких умов призначене покарання досягне мети і спонукає засудженого не вчинювати нових злочинів.

Осудність є передумовою вини, без  доведення якої не може бути кримінальної відповідальності і покарання. Звідси випливає важливість встановлення осудності  особи. Згідно з ч. 1 ст. 18 суб'єктом злочину може бути тільки фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність. Цей вік визначається саме до часу вчинення злочину. У тому ж разі, коли відсутні документи, що підтверджують вік, необхідне проведення судово-медичної експертизи. 

Скоєння суспільне небезпечного діяння особою, яка не досягла на час  вчинення злочину визначеного законом  віку, свідчить про відсутність суб'єкта злочину, а, отже, про відсутність  складу злочину, внаслідок чого виключається і кримінальна відповідальність.

Ч. 1 ст. 22 КК точно встановлює вік  особи, при виповненні якого до вчинення злочину вона підлягає кримінальній відповідальності – це 16 років. Цей  вік називають загальним віком  кримінальної відповідальності. У ч. 2 цієї самої статті встановлюється знижений вік кримінальної відповідальності — 14 років — за окремі перелічені законом злочини, такі як: умисні вбивства (статті 115-117 КК), умисне нанесення тяжких тілесних ушкоджень (ст. 121; частини 3 статей 345, 346, 350, 377, 398); диверсія (ст. 113), бандитизм (ст. 257), зґвалтування (ст. 152), крадіжка, грабіж і розбій (статті 185, 186, 187) і деякі інші. Ч. 2 ст. 22 КК передбачає вичерпний перелік злочинів, за які настає відповідальність з чотирнадцяти років.

Аналіз цих злочинів дає підставу фахівцям для висновку, що законодавець знизив вік кримінальної відповідальності за дві групи злочинів: а) насильницькі злочини; б) майнові злочини. В основу зниження віку кримінальної відповідальності за ці злочини покладені такі критерії:

1) рівень розумового розвитку, свідомості  особи, який свідчить про можливість  уже в чотирнадцять років усвідомити  суспільну небезпечність і протиправність  злочинів, перерахованих у ч. 2 ст. 21 КК;

2) значну поширеність більшості  з цих злочинів серед підлітків;

3) значну суспільну небезпечність  (тяжкість) більшості з цих злочинів².

До цього можна додати таку підставу, як загальний значний ріст злочинності  в останні роки.

Звичайно, особа у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років не відповідає за злочини, за які встановлюється відповідальність з шістнадцяти років, навіть якщо вона брала в них участь як співучасник. У цих випадках зазначена особа може нести відповідальність тільки за наявності в її конкретних діях ознак іншого злочину, за який законом встановлена відповідальність з чотирнадцяти років. Наприклад, при участі у такому злочині як примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань шляхом насильства, небезпечного для життя і здоров'я (ч. 3 ст. 355) вона може відповідати тільки за вчинення, приміром, тяжкого тілесного ушкодження за ст. 121.

2. Поняття неосудності та її  критерії

Поняття неосудності є похідним від поняття осудності, бо воно виступає як його антипод. Українське кримінальне  законодавство й вітчизняна судова психіатрія визнають, що суспільно небезпечне діяння може бути вчинене особою в стані осудності чи неосудності, між якими є і проміжні стани, про які йтиметься нижче. Особа, яка перебуває в стані неосудності, не підлягає кримінальній відповідальності і покаранню за скоєне суспільне небезпечне діяння, оскільки вона не є суб'єктом злочину.

Під психологічним критерієм неосудності  у теорії кримінального права  та чудочинства психіатри традиційно розуміють відсутність у суб’єкта суспільно небезпечного діяння здатності усвідомлювати свої дії або керувати ними, на відміну від обмеженої осудності, при якій хворобливі розлади психічної діяльності межового характеру суттєво обмежують, але не усувають здатність особи усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними. Практично всі автори виходять з наявності такого змісту критерію неосудності, водночас згідно з законом зміст психологічного критерію при неосудності відсутній. Ця обставина підтверджується тим, що поняття психологічний критерій щодо неосудності є проста помилка, оскільки не можна усвідомлювати свої дії і керувати ними (І. Карпець); що під психологічним критерієм розуміється визначення самої суті психічної хвороби (І. Случевський); а також тим, що логіка визначення понять усуває використання відсутньої ознаки як критерію. З цього випливає твердження, що коли здатність особи усвідомлювати свої дії та керувати ними відсутня, відсутній і психологічний критерій (Т. Приходько)³. Хворобливі розлади психічної діяльності, які характеризуються якісним розладом свідомості, виключають психологічний критерій у повному обсязі і становлять медичний критерій неосудності. Так само, як у разі обмеженої осудноті, у формулі неосудності необхідно вживати між її інтелектуальною і вольовою ознакою сполучника “та”, а не “або”, оскільки нможливе окреме існування свідомості та вольової сфери (діяльності).

У ч. 2 ст. 19 дається законодавче  визначення поняття неосудності, з  якого випливає, що неосудною визнається така особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, «не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки».

Наведену в законі сукупність ознак, що характеризують неосудність, називають формулою неосудності. Причому до цієї формули включені як медичні, так і юридичні ознаки (критерії). У науці кримінального права така формула дістала назву змішаної формули неосудності. Поєднавши в цій формулі медичні та юридичні ознаки, законодавець у такий спосіб увів поняття неосудності в чіткі, суворо окреслені законом рамки. Закріплені в законі ознаки є однаково обов'язковими як для експертів, так і для юристів при вирішенні питання про неосудність конкретної особи.

Медичний критерій неосудності розуміє хворобливі розлади психічної діяльності. Якщо у випадку обмеженої осудності це межові психічні розлади тимчасового або хронічного плану, за яких здатність до усвідомленої діяльності хоча й обмежена, але зберігає свою якісну визначеність, то у разі неосудности це – психози, вираженого ступеня постпсихотичний дефект, слабоумство, синдроми розладнаної свідомості та загальні порушення свідомості. Визначення медичного критерію неосудності надане у ч.2 ст.19 КК 2001 р. та у ст.12 КК 1960 р. Його встановлення у конкретних випадках складає прерогативу психіатра-експерта. При цьому у судово-психіатричній експертизі застосовується принцип презумпції психічного здоровя, що пояснюється імовірним характером логіки при психіатричній діагностиці. Його спростування вимагає від експертів доведення (висновків, що є одним із доказів психічної хвороби).

Відповідно до ст. 19 неосудність (як і осудність) визначається тільки щодо часу вчинення особою суспільне небезпечного діяння і тільки у зв'язку з ним. Неприпустимо за межами такого діяння порушувати питання про неосудність або осудність особи. Визнати особу неосудною може лише суд і щодо конкретного правопорушення. Тобто особа не може бути визнана неосудною на якийсь певний строк або назавжди, оскільки розлади психіки можуть бути тимчасовими і піддаються лікуванню. Психічно хворий «вступає у важкі, шкідливі зіткнення як з природою, так і з людьми»⁴, а вчинений ним протиправний акт є проявом його психічної хвороби. Тому неосудна особа, незалежно від характеру вчиненого нею правопорушення та наслідків, що настали, не може бути визнана винною.

Згідно зі ст. 12 КК неосудність  характеризується двома критеріями — медичним (біологічним) і юридичним (психологічним).

Медичний критерій окреслює всі  можливі психічні захворювання, що істотно впливають на свідомість і волю людини. У ч. 2 ст. 19 КК зазначені чотири види психічних захворювань: а) хронічна психічна хвороба; б) тимчасовий розлад психічної діяльності; в) недоумство; г) інший хворобливий стан психіки.

Хронічна психічна хвороба — досить поширений вид захворювання психіки, до яких належать: шизофренія, епілепсія, параноя, прогресивний параліч, маніакально-депресивний психоз та ін. Усі ці хвороби є прогресуючими, важковиліковними чи взагалі невиліковними. Хоча і при цих захворюваннях можливі так звані світлі проміжки.

Тимчасовим розладом психічної  діяльності визнається гостре, нетривале психічне захворювання, що відбувається у вигляді нападів, тобто раптово виникає (часто як наслідок тяжких душевних травм) і за сприятливих обставин раптово минає. До таких захворювань належать патологічні афекти, алкогольні психози, біла гарячка та ін.

Недоумство (олігофренія) — найтяжче психічне захворювання (психічне каліцтво). Воно є постійним, природженим видом порушення психіки, що вражає розумові здібності людини. Існують три форми слабоумства: ідіотія (найглибший ступінь розумового недорозвитку), імбецильність (менш глибокий), дебільність (найлегша форма).

Під іншим хворобливим станом психіки розуміють такі хворобливі розлади психіки, що їх не охоплюють раніше названі три види психічних захворювань. До них належать важкі форми психостенії, явища абстиненції при наркоманії (наркотичне голодування) та ін. Це не психічні захворювання в чистому вигляді, але за своїми психопатичними порушеннями вони можуть бути прирівнені до них.

Для наявності медичного критерію неосудності досить встановити, що на час вчинення суспільне небезпечного діяння особа страждала хоча б  на одне із зазначених захворювань. Інші можливі психічні стани, які негативно впливають на поведінку особи, наприклад фізіологічний афект, не виключають осудності. У певних випадках вони можуть розглядатися лише як обставини, що пом'якшують відповідальність (наприклад, стан сильного душевного хвилювання при умисному вбивстві (ст. 116).

Встановлення медичного критерію ще не дає підстав для висновку про неосудність особи на час вчинення суспільне небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом. Наявність медичного критерію є лише підставою для встановлення критерію юридичного, який остаточно визначає стан неосудності.

Юридичний критерій неосудності виражається  в нездатності особи під час  вчинення суспільне небезпечного діяння усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними саме внаслідок наявності психічного захворювання, тобто критерію медичного.

У частині 2 ст. 19 юридичний критерій неосудності виражений двома  ознаками: 1) інтелектуальною — особа  не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність); 2) вольовою — особа не могла керувати ними. Під «своїми діями» (бездіяльністю) мають на увазі не будь-яку поведінку психічно хворого, а тільки ті його суспільне небезпечні дії (бездіяльність), що передбачені певною статтею КК.

Інтелектуальна ознака критерію неосудності знаходить свій вияв, по-перше, в тому, що особа не здатна усвідомлювати фактичну сторону, тобто не розуміє справжнього змісту своєї поведінки (не розуміє, що скоює вбивство, підпалює будинок і т, ін.), а тому не може розуміти і його суспільну небезпечність. Так, душевнохвора мати під час купання своєї малолітньої дитини вводила їй в тіло звичайні швейні голки, думаючи, що таким чином вона вилікує її від тяжкої недуги. Зрештою це призвело до смерті дитини, а в її тілі було знайдено понад сорок голок. По-друге, інтелектуальна ознака знаходить свій вияв ще і в тому, що особа не здатна усвідомлювати того, що її дія має суспільне небезпечний характер. У ряді випадків це не виключає того, що особа при цьому розуміє фактичну сторону своєї поведінки. Так, хворий, який страждає на олігофренію, підпалив у вечірній час сарай сусіда для того, щоб освітити вулицю, де розважалася молодь. Тут він розумів фактичну сторону своїх дій, однак внаслідок психічного захворювання не усвідомлював їх суспільної небезпечності⁵.

Вольова ознака критерію неосудності свідчить про такий ступінь руйнування психічною хворобою вольової сфери людини, коли вона не може керувати своїми діями (бездіяльністю). Вольова сфера людини завжди органічно пов'язана зі сферою свідомості. Тому у всіх випадках, коли особа не усвідомлює своїх дій (бездіяльності), вона не може і керувати ними.

Однак можливі й інші ситуації, коли особа усвідомлює фактичну сторону  свого діяння, може усвідомлювати  суспільну небезпечність своїх  дій та їх наслідків, проте не може керувати своєю поведінкою. Такий  стан спостерігається в піроманів, клептоманів, наркоманів у стані абстиненції та ін. Ці хворі можуть цілком зберігати здатність усвідомлювати фактичну сторону діяння, що вчиняється, і навіть розуміти його суспільну небезпечність, однак вони втрачають здатність керувати своїми вчинками.