Осудність як обов’язкова ознака суб’єкта злочину. Поняття осудності та її значення

Зазначені особливості інтелектуальної  і вольової ознак зумовили те, що в кримінальному законі (ч. 2 ст. 19) вони розділені між собою сполучником «або». У такий спосіб законодавець підкреслив не тільки їх відносну самостійність, але, головне, він закріпив їх рівне значення при визначенні неосудності особи.

Отже, юридичний критерій містить  у собі ознаки, що визначають тяжкість захворювання, глибину враження психіки, ступінь впливу психічного захворювання на здатність усвідомлювати характер вчинюваного діяння, його наслідки і керувати своїми вчинками. Це свідчить про нерозривний зв'язок медичного і юридичного критеріїв, що й обумовило необхідність у ч. 2 ст. 19 закріпити змішану формулу неосудності⁶.

У літературі зазначається⁷, що юридичний критерій неосудності відіграє подвійну роль: 1) визначає справжній зміст неосудності, бо тільки він дозволяє визначити, чи усвідомлювала особа в момент вчинення суспільне небезпечного діяння свої дії (бездіяльність) і чи Могла вона в цей момент керувати ними; 2) встановлює межі дії медичних критеріїв і таким чином проводить межу між осудністю і неосудністю.                

Отже, особа може бути визнана неосудною  тільки тоді, коли встановлена одна з ознак юридичного критерію на підставі хоча б однієї з ознак медичного  критерію.

Відповідно до закону особа, яка  визнана неосудною, не підлягає кримінальній відповідальності незалежно від  тяжкості вчиненого нею суспільне  небезпечного діяння. До такої особи, на підставі ч. 2 ст. 19, можуть бути застосовані  примусові заходи медичного характеру, передбачені ст. 94. Такі заходи не є кримінальним покаранням, однак, на відміну від звичайного психіатричного лікування, є примусовими і спрямовані як на лікування хворого, так і на охорону суспільства і держави від можливого повторення ним нових суспільне небезпечних діянь.

Важливим є той момент, що неосудність  особи характеризує її психічний  стан на час вчинення суспільне небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом. Однак на практиці мають  місце випадки, коли особа під  час вчинення злочину була осудною, але після його вчинення допостановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. Застосування покарання до такої особи, по-перше, суперечило б принципу гуманізму, а по-друге, не могло б забезпечити досягнення мети покарання.

Частина 3 ст. 19 саме і передбачає таку ситуацію. У ній сказано, що не підлягає покаранню особа, яка вчинила  злочин у стані осудності, але  до постановлення вироку захворіла  на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. Згідно з законом (ч. З ст. 19) до такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру, а після одужання вона (на відміну від особи, визнаної неосудною) може підлягати покаранню на загальних засадах (ч. 4 ст. 95).

Питання про встановлення осудності  чи неосудності особи становить  велику складність. У колишньому Радянському  Союзі судову психіатрію представляли дві наукові школи - московська і ленінградська, їх методики дослідження психічного стану особи були наповнені діаметрально протилежним змістом і заперечували одна одну. За таких умов одна й та сама людина, наприклад, у Москві могла бути визнана щодо вчиненого нею діяння осудною, а в Ленінграді - неосудною. Весною 1989 р. делегація психіатрів і юристів США відвідала СРСР з метою вивчення психіатричної практики. Тоді американські спеціалісти визнали радянську концепцію неосудності досить широкою, оскільки вона охоплювала різні рівні симптомів⁸ (такий стан є підґрунтям для всіляких зловживань).

Свідчення фахівців доводять, що в  Україні й нині нічого на краще  у цій галузі не змінилося. Відповідальний секретар Асоціації психіатрів України  С.Глузман на “круглому столі”, що відбувся в Києві у червні 1997 р., зазначив, що судових психіатрів у столиці нашої держави готують лише на кафедрі дитячої психіатрії Київської академії післядипломної освіти, діє стара класифікація хвороб, тоді як усі країни СНД (крім Туркменії) перейшли на міжнародні стандарти⁹, а судова психіатрія й досі є закритою темою.

До чинників необ'єктивності окремих  судово-психіатричних висновків  належать умови нашої дійсності, коли арбітрами психічного здоров'я  людей здебільшого виступають теоретики, а не лікарі-практики, і не існує чітких критеріїв діагностики. За словами головного психіатра м. Києва О. Насінника, експерти змушені діяти інтуїтивно і посилатися на власний, часом сумнівного характеру, досвід¹⁰.

Р. Михєєв зазначає, що на підставі псевдонаукових конструкцій «зменшеної», «обмеженої», «спеціальної», «часткової» та іншої осудності дехто намагається фактично передати експертам вирішення питань про неосудність, вину і відповідальність. На практиці нерідко трапляються помилки в діагностуванні психічних захворювань, зокрема шизофренії (причому в той або інший бік). Це означає, що ще не виключені факти прямого впливу експертів на прийняття судових рішень про визнання злочинців неосудними і навпаки¹¹.

Так, під час проведення одного з досліджень було встановлено, що з 38 осіб з діагнозом «шизофренія», яких раніше експерти пропонували визнати неосудними, після проведення повторної судово-психіатричної експертизи 2/3 (24 чоловіки) були охарактеризовані як осудні в момент вчинення суспільне небезпечного діяння¹². Інші автори отримали ще більш насторожуючі результати. Ними досліджено 98 осіб з діагнозом «шизофренія», щодо яких безпідставний діагноз було знято. З'ясувалося, що ніхто з них раніше не страждав на шизофренію: у 54 осіб (55,1%) було виявлено психопатію; у 40 (40,8%) — наслідки ураження центральної нервової системи з психопатизацією особи і у 4 (4,1%) — хронічний алкоголізм. Половина з досліджених осіб раніше вже визнавались неосудними й уникали кримінальної відповідальності у зв'язку з діагнозом «шизофренія». Характерно, що ці особи, як правило, самі заявляли медичному персоналу про наявність у них психічного захворювання, підкреслюючи, що за свої дії вони відповідальності не несуть¹³.

3. Обмежена осудність  в кримінальному праві, її поняття  та ознаки

Початки проблеми обмеженої осудності тягнуться ще з VI ст. н.е. (закони лангобардів (Італія)), а на території сучасної України (з часів Київської Русі («Руська правда» (X ст.)). Вперше обмежена осудність згадується в кримінальних кодексах німецьких держав: Брауншвейгському 1840 р.; Гессенському 1841 р.; Баденському 1845 р. та інших.

Поняття обмеженої осудності виникло  на грунті ідей класичної школі про  спокутування гріха, відплату та ідеалістичного вчення про свободу волі. Ідеалістична оцінка свободи волі представниками класичної школи (І.Бентам, А.Фейєрбах) приводила їх до того, що джерелом злочинів є зла воля, яка виступає як самостійне духовне начало, і що психічна хвороба обмежує свободу волі злочинця. При вчиненні діяння особа, виявляючи злу волю внаслідок хвороби, є менш вільною. Водночас представники класичної школи М.Таганцев, О.Кістяківський, В.Кандинський і В.Сербський заперечували (кожен по-своєму) визнання в законі обмеженої осудності. Фактично йшлося про розв'язання питання про те, чи вводити обмежену осудність в кримінальне законодавство, визнаючи в усіх випадках її обставиною, що пом'якшує відповідальність і покарання.

Іншими були позиції соціологічної  школи кримінального права (Ф.Лист, Т.Тард, А.Принс- Ван-Гамель), ставлення  якої до обмеженої осудності не було ні незмінним, ні однорідним. Представники соціологічної школи стверджують про безпосередню залежність злочинності від психічних аномалій, про схильність до вчинення злочину осіб, які страждають такими аномаліями, зазначають суспільну небезпечність цих злочинців (питання про обмежену осудність тісно пов'язувалося з питаннями про небезпечний стан) та необхідність введення заходів безпеки (ідеї невизначених вироків) тощо. Інші представники соціологічної школи (П.Люблинський, М.Гернет, А.Трайнін) виступали проти таких реакційних ідей.

Положення антропологічної школи  розвивали ідею про злочинну людину. Її представники (Ч.Ломброзо, Е.Феррі, Р.Гарофало) вважали злочинність патологічним явищем біологічного характеру, а злочин - наслідком хвороби, морального божевілля. За такого підходу не потрібні поняття осудності, неосудності і обмеженої осудності. Звідси усі повинні нести соціальну відповідальність.

Надалі у західному законодавстві  виділяли соціальні норми, які присвячені аномальним правопорушникам.

Карному  законодавству Російської імперії термін обмеженої осудності відомий не був, але в п.4 ст. 146 Укладення про покарання карного і виправленого зводу законів у числі обставин, “уменьшающих провину”, було зазначено: “якщо злочин учинено ним (винним) з легкодумства чи слабоумства, дурості і крайнього неуцтва, яким скористалися інші для залучення його в злочин”. Через опір юристів не увійшов цей термін і у КК 1903 р.

Теорія обмеженої (зменшеної) осудності, що має вікову історію, не дістала  широкої підтримки і серед радянських юристів і медиків, хоч окремі вчені були і є її прихильниками¹⁴.

В Україні з 90-х років XX ст. ця проблема почала досліджуватись психіатрами, а  в кримінальному законодавстві  категорія обмеженої осудності  відбилася лише в КК 2001 р. (ст. 20).

Головні заперечення проти обмеженої  осудності зводяться до наступного: наявність або відсутність «здатності до ставлення» може характеризувати лише осудність або неосудність, ніякого проміжного ступеня осудності між зазначеними межами не має; важко знайти якийсь конкретний вимір для визначення критерію цього поняття, межі обмеженої осудності здаються надто слабко окресленими; наявність категорії обмеженої осудності може призвести до помилок і зловживань тощо (Н.Грабовська, П.Дагель, В.Кандинський, Н.Лейкіна, Д.Лунц, Р.Михеєв, В.Орлов, В.Сербський, М.Таганцев)¹⁵.

Прихильники обмеженої осудності (Ю.Антонян, Ю.Богомягков, С.Бородин, А.Жижиленко, М.ісаєв, В.Кудрявцев, В.Ошерович, А.Плюшков, С.Семенов, С.Тихенко, В.Трахтеров, І.Фарбер, О.Фрейєров) вважають за необхідне виділити обмежену осудність, дати їй у законі особливе окреслення.

На користь обмеженої осудності  наводяться положення кримінальних кодексів багатьох країн, у яких вона передбачається.

На думку прихильників нормативного закріплення стану обмеженої осудності, він має визначатись за допомогою трьох критеріїв.

Одні дослідники виділяють медичний, психологічний (значне обмеження здатності усвідомлювати свої дії або керувати ними за наявності медичного критерію) і юридичний критерії¹⁶.

Інші автори пропонують при характеристиці обмеженої осудності поряд з медичним і юридичним використовувати клінічний критерій. На їх думку, сукупність цих критеріїв, вказуючи на конкретний психічний дефект і визнаючи можливості усвідомлення поведінки та керування нею, а також ступінь здійснення цих можливостей, дозволила б визначати психічний стан особи з аномальною психікою в момент вчинення нею злочину¹⁷. При цьому клінічний критерій необхідний для встановлення глибини патологічних порушень, що знижують здатність суб'єкта злочину здійснювати вільний вибір зразка дії у конкретній ситуації¹⁸. Пропонується також вилучити з медичного критерію неосудності ознаку «інший хворобливий стан» та включити її до поняття обмеженої осудності¹⁹. Тобто, на думку зазначених авторів, достатньо вольового рішення, аби стан, який вчора міг характеризувати особу як неосудну, сьогодні став критерієм іншого стану — обмеженої осудності.

У зв'язку з цим постають питання: якими ж повинні бути критерії, необхідні для розмежування неосудності  та обмеженої осудності; чи будуть визнавати наркологічних хворих (алкоголіків, наркоманів і токсикоманів) обмежено осудними? Адже у ст. 1 Закону України від 15 лютого 1995 р. «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними»²⁰ поняття наркоманії визначається саме як хворобливий психічний стан.

Доцільність закріплення за поняттям, що розглядається, терміна «обмежена  осудність» доводить і Т.М. Приходько у своїй дисертації. Про це, на її думку, говорить саме визначення «обмежений», що має на увазі певні межі та вказує на обмеження за обсягом, кількістю, та характеристика стану особи, яка свідчить про чіткі межі обмеженої осудності та кількісне обмеження рівня свідомості, здатність не в повній мірі (обсягу) усвідомлювати свої дії та керувати ними²¹.

Між тим Т.М. Приходько формулює власне поняття  обмеженої осудності та аргументує його перевагу перед тими, що є в літературі, усіх проектах КК та КК 2001 р.: “Обмежена осудність - це кримінально-правова категорія, яка характеризує психічний стан особи під час вчинення злочину, обов'язковою ознакою якого (стану) є суттєве обмеження внаслідок хронічного або тимчасового розладу психічної діяльносп (непсихотичного рівня) здатності особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними при якісному збереженні критичної функції свідомості”²².

З урахуванням  цього визначення автор формулює відмінну від законодавчої редакції статтю про обмежену осудність. На його думку, заслуговує на увагу та підтримку введення у КК самостійної норми, яка регламентує категорію обмеженої осудності, а не включення психічних розладів, що обмежують здатність особи усвідомлювати свої дії або керувати ними, до переліку обставин, які пом'якшують відповідальність (покарання).

Стаття 20 нового КК передбачає, що підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину через психічний розлад повною міро ю не здатна була усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і (або) керувати ними.

Юридичним критерієм обмеженої осудності є вчинення (або факт вчинення) суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом, особою, в якої суттєво обмежена здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними внаслідок хронічного або тимчасового хворобливого розладу психічної діяльності (непсихотичного рівня), наявність доказів вчинення його особою, стосовно якої вирішується питання про обмежену осудність. Обовязковою складовою юридичного критерію є виникнення сумніву в суді (слідчого) про психічну здатність особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними.

Суспільна небезпечність  обмеженої осудної особи зумовлюється як характером вчиненого нею суспільно  небезпечного діяння, передбаченого  у кримінальному законі, так і кліничною формою хворобливого розладу психічної діяльності. Здатність особи усвідомлювати свої дії та керувати ними становить психологічний критерій осудності. Обидві частини психологічного критерію: інтелектальна і вольова повинні поєднуватися сполучником “та”. Такий погляд грунтується на принципі єдності свідомості і діяльності, обгрунтованому і дослідженому у філософії, психології, філології. При хворобливих роздалах психічної діяльності межового характеру, які не торкаються якісного боку свідомості, психологічний критерій зберігається. Під психологічним критерієм обмеженої осудності розуміється суттєве обмеження (кількісне) у субєкта протиправного діяння здатності усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними.