Кримінально-правовий інститут співучасті у злочині

     При розкритті змісту співучасті слід встановлювати  його об’єктивну і суб’єктивну  сторони, інакше кажучи, об’єктивні й суб’єктивні ознаки цієї форми співучасті.

     Як  особлива форма злочинної діяльності співучасть характеризується об’єктивними ознаками, що дають можливість відмежувати  співучасть від простого випадкового  збігу обставин і часу при вчиненні одного і того ж злочину. Наприклад, при крадіжці інструментів з охоронюваного складу, вчиненої декількома працівниками, що мають доступ до цих інструментів через виконання професійних функцій. Проте слід відмітити, що поділ ознак співучасті на об’єктивні та суб’єктивні здійснюється наукою кримінального права з пізнавальною метою. Адже в дійсності, об’єктивні й суб’єктивні ознаки як властивості будь-якого явища, в тому числі злочинної діяльності, утворюють нероздільну єдність, і розглядати їх ізольовано, у відриві одних від інших, неможливо. Тому ми не можемо погодитись із думкою, яка зустрічається в кримінально-правовій літературі, що співучасть в принципі характеризується однією ознакою – спільністю дій співучасників, які мають свою специфіку як в об’єктивній, так і в суб’єктивній площинах [4; 287].

     Об’єктивні  ознаки співучасті характеризуються: а) кількісною ознакою; б) якісною ознакою; в) єдиним злочинним наслідком для всіх співучасників; г) причинним зв’язком між діями співучасників і єдиним злочинним результатом. Останні дві ознаки є необхідними для злочинів з матеріальним складом.

       Практично всі дослідники проблеми  співучасті розрізняють дві основні  об’єктивні ознаки співучасті:

     а) кількісну – участь у злочині  декількох (не менше двох) суб’єктів;

     б) якісну – спільність здійснення злочину.

     По  суті, сучасне розуміння об’єктивних  ознак співучасті випливає безпосередньо  з етимологічного розуміння. Слово  „співучасть” визначається в тлумачному словнику так: бути учасником, товаришем  чи пособником, помічником в чому-небудь [5]. Спільна участь із ким-небуть у якійсь справі діяльності [6].

     Аналіз  кримінально-правової літератури свідчить, що таке розуміння кількісної ознаки об’єктивної сторони співучасті є безспірним. Але П.Ф.Тельнов  вказує на окремі спроби “сконструювати співучасть при одному осудному суб’єкті” [7; 23-24], посилаючись при цьому на Р.Р.Галіакбарова, який вважав, що співучасть можлива і в ситуації, коли в числі осіб, що беруть участь у злочині, одна особа є неосудною або не досягла віку, з якого за законом настає кримінальна відповідальність.

     На  їхню думку, не менше двох осудних і осіб, які досягли віку кримінальної відповідальності у відповідно до закону, необхідно для співучасті лише в тих випадках, коли закон передбачає здійснення злочину злочинною групою, вказуючи на це  як на ознаки основного складу. В інших ситуаціях, коли закон не говорить про здійснення злочину групою осіб ні  як основної, ні як кваліфікуючої ознаки, для визнання співучасті необхідно і достатньо, щоб у злочині, що вчиняється декількома особами, лише одна була осудна і досягла віку кримінальної відповідальності [8; 25].

     Згодом  Р.Р.Галіакбаров змінив свою думку  і дійшов висновку, що “немає співучасті там, де один з двох учасників злочину  неосудний або не досяг віку кримінальної відповідальності”.

     Розвиваючи  думку про двояку природу поняття  “групи”, Р.Р.Галіакбаров в іншій праці відмічає що вона (група) – “багатогранне кримінально-правове явище, яке не вичерпується ознаками співучасті у злочині” [9; 95]. Дана позиція була піддана аргументованій критиці М.Г.Івановим, який слушно, на наш погляд, зазначив: якщо підтримувати точку зору Р.Р.Галіакбакарова, доведеться змінювати ставлення і до поняття ”особа”. В це поняття, як і в поняття “група”, доведеться вкладати два розуміння – кримінально-правове і виключно соціологічне, що призведе до неточності встановлюваних у кримінальному праві критеріїв кримінальної відповідальності і до правозастосовчого хаосу” [10; 58-61]. Свої судження з цього питання М.Г.Іванов підтверджує висновком, що ”співучасником може бути тільки особа осудна, яка досягла необхідного для кримінальної відповідальності віку, дії не класифікуватимуть як групові при наявності лише однієї особи, що досягла віку кримінальної відповідальності, чи однієї осудної особи” [10; 62]. Ми повністю приєднуємося до такої думки, котру, як уже відзначалося, поділяє більшість науковців і котра випливає із змісту закону (ст.26 КК України).

     Для повного визначення співучасті в  цілому необхідно також розглянути її суб’єктивну сторону.

     Співучасть  може характеризуватися тільки умисною  виною. Умисна вина характеризує як спільність участі у вчиненні злочину, так і саме діяння. Таким чином, суб’єктивна сторона співучасті – це умисна вина.

     Учасники  вчинення злочину цілеспрямовано об’єднують зусилля для здійснення суспільно  небезпечного діяння і досягнення злочинного результату. З суб’єктивної сторони умисел співучасника наділений загальними ознаками умислу, відображеного в ст.24 КК України: злочин визначається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала її суспільно небезпечні наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків.

     Водночас, якщо за своєю структурою умисел співучасника не відрізняється від умислу особи, що вчинила злочин в одиночку, то за змістом така відмінність є. Тут накладає свій відбиток взаємообумовленість злочинних дій співучасників, вчинення злочину взаємодоповнюючими, спільними зусиллями. Тому умисел співучасника, як відзначається в юридичній літературі, включає: а) усвідомлення суспільно небезпечного характеру власних дій (бездіяння), а також суспільно небезпечного характеру діянь хоча б одного, спільно діючого з ним співучасника; б) передбачення спричинення спільними зусиллями єдиного злочинного наслідку (для злочинів з матеріальним складом); в) бажання (чи допущення) настання спільного злочинного наслідку[7; 21]. Звідси і випливає нова якість умислу при співучасті, його спільність.

       На нашу думку, можна виділити  чотири аспекти дослідження щодо  суб’єктивної сторони співучасті:

1. особливості інтелектуального і вольового моменту умислу співучасників;
2. види умислу при співучасті;
3. можливість одностороннього чи мінімального зв’язку між співучасниками;
4. допустимість співучасті при необережній формі вини.

     Умисел, як відомо, складається із двох моментів: інтелектуального і вольового. Перший характеризує обсяг і характер знань і уявлень суб’єкта про вчинене діяння, другий – ставлення суб’єкта до обставин, подій, дій, знання про які є змістом інтелектуального моменту. З’ясування змісту цих питань має важливе значення для характеристики співучасті в цілому, оскільки теорія співучасті передбачає, що кожен із учасників завжди діє свідомо і за власною волею. При цьому свідомість і воля кожного учасника тісно переплітаються таким чином, що виконавець, що діє умисно, усвідомлює підтримку, а підбурювач і пособник, також діючи умисно з повною поінформованістю про дії виконавця, усвідомлюють, що сприяють злочину. “Спільна злочинна діяльність передбачає наявність певної психічної спільності, психологічного зв’язку між спільно діючими особами”, – відзначав Ф.Г.Бурчак [11; 29]. Ця психологічна суть, чи іншими словами спільність умислу співучасників, – один із моментів, що визначає обсяг їх відповідальності.

     С.В.Афіногенов також відзначав, що інтелектуальний  елемент умислу співучасника характеризується взаємною інформованістю і узгодженістю про спільно скоюваний злочин. Це означає, що він діє хоча б з однією особою спільно, а його особиста участь усвідомлюється іншими [12; 51-52].

     Поділяє таку думку й А.В.Ушаков, який переконаний, що співучасть можлива „тільки тоді, коли особа об’єктивно сприяла скоєнню злочину, мала з безпосереднім виконавцем єдиний намір, спільну мету, взаємну інформованість про злочинну діяльність” [13; 45].

     Проте, на нашу думку, однієї інформованості як необхідної суб’єктивної ознаки співучасті не достатньо, щоб вчинене розглядалось як співучасть. Для визнання умислу спільним, окрім інформованості, потрібна ще одна важлива суб’єктивна ознака – узгодженість дій. Умовою такої узгодженості є взаємна інформованість.

     Без інформованості кожний з учасників злочину діє самостійно і несе відповідальність лише в межах скоєного ним особисто. Умисел співучасників -  від виконавця до пособника - передбачає, що вони всі діють разом, спільно, узгоджено. Але така узгодженість їх дій не означає обов’язкової наявності попередньої домовленості, тобто попередньої змови. Якщо така домовленість є, то це свідчить про наявність групи осіб, які діють за попередньою змовою.

     Для співучасті у вузькому розумінні  цього слова необхідно, щоб співучасники знали про дії виконавця злочину, в якому вони беруть участь. Ці знання поширюються на ті елементи і фактори, що утворюють склад злочину. Це насамперед елементи, що характеризують об’єктивну сторону злочину, його об’єкт. Звичайно, все сказане не вимагає знання абсолютно всіх деталей. Співучасники повинні мати чітку уяву про злочинний характер намірів і дій виконавця.

     Отже, знання основних властивостей об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта, суб’єктивної сторони складу скоюваного виконавцем злочину є підставою вини при співучасті. При цьому співучасть – це не будь-яка спільна діяльність, спрямована на вчинення злочину і здійснювана умисно двома чи більше особами, а лише та, коли між співучасниками існує узгодженість дій чи змова. Така домовленість є свідченням того, що кожний учасник усвідомлено бажає докласти власні зусилля для здійснення злочинного наміру в ролі виконавця, організатора, підбурювача чи пособника.

     В юридичній літературі зустрічаємо  різні підходи і до питання  про характер вини при співучасті, а саме: вина у формі умислу і вина в необережній формі. Відносно другої – науковці висловлюють протилежні припущення.

     Звичайно, більшість криміналістів стверджує, що співучасть можлива тільки в умисних злочинах [14; 33], та ряд науковців доводить можливість співучасті при необережності. Активним захисником таких поглядів виступив А.Н.Трайнін, який відкидав необхідність інформованості співучасників щодо злочинних намірів і дій, а також погодженості між співучасниками у спільних діях, що фактично привело автора до висновку про можливість співучасті в необережних злочинах [15; 111].

     А.Н.Трайнін  передбачав три випадки, в яких визнавалась  вина у формі необережності:

     - умисне підштовхування до вчинення  необережного злочину. В даному  випадку автор виключає співучасть, а саме тому, що особа, яка є безпосередньо виконавцем, діє без умислу – це душевно хвора людина, дитина і ін., а її дії корегуються умислом іншої особи;

     - необережне підштовхування чи  допомога в скоєнні умисного  злочину – тут теж автор  виключає співучасть, тому що “немає суттєвого елементу співучасті: знання підбурювачем чи пособником про плани і дії виконавця. Без таких знань немає співучасті”;

     - необережне підштовхування чи  допомога при скоєнні необережного  злочину – саме в таких випадках  дослідник допускає можливість визнання співучасті, констатуючи її на основі причинного зв’язку з результатом винного і відношенням до нього. При цьому “знання підбурювача чи пособника про плани чи дії виконавця” не є необхідністю [15; 77-79].

     Досліджуючи працю А.Н.Трайніна ми зустрічаємо ряд суперечливих думок.  Так, автор пише: “де немає мінімального суб’єктивного зв’язку... там немає співучасті”, принаймі ”підбурювач і пособник знають про діяльність виконавця”, знають, “кому і в якому злочині вони допомагають” . Але такий зв’язок не може виникнути між особами які не будуть поінформовані про плани інших учасників.

     Як  уже відзначалося, характерною ознакою  співучасті є об’єднання, спільність зусиль декількох осіб для вчиненя  одного злочину. Про що також писав  А.Н.Трайнін, але реально об’єднати зусилля в якихось певних цілях з необережності неможливо.

     В середині 50-х років М.Д. Шаргородський  активно підтримував точку зору А.Н.Трайніна. Зокрема, він писав: “співучасть  можлива тільки в відношенні тих  необережних злочинів, де дії скоюються умисно, а результат настає з необережності” [16; 28].

     Така  позиція суперечить закону, що визначає співучасть, як умисну спільну участь в злочині. Адже наявність спільного  умислу вже виключає вину у формі  необережності. За необережно спричинені наслідки кожна особа повинна відповідати самостійно залежно від її ролі в спричиненні таких наслідків.

     Основним  у розмежуванні умислу від необережності  в скоєні злочину, повинно бути ставлення  осіб, що його вчинили, до наслідків  своїх дій. Тому спроба роздільного аналізу щодо дій та їх результату при співучасті, на нашу думку, не є доречною.