Кримінально-правовий інститут співучасті у злочині

Кримінально-правовий інститут співучасті у злочині

     Як  свідчить багатовікова історія людства, злочинність є постійним супутником його існування та розвитку. Більше того, в останні століття у переважній більшості країн спостерігається  зростання рівня найбільш небезпечних злочинів.

     Зростання злочинності в Україні, особливо організованої, насильницької та корисливої, що спостерігається в останні  роки, викликано низкою негативних чинників. негативними чинниками. Це ставить перед державою серйозні завдання боротьби з таким явищем. Необхідно добиватися припинення зростання злочинності, а потім й її істотного скорочення. З цією метою вживаються політичні, економічні, організаційні, законодавчі та інші заходи. Юридичною базою боротьби зі злочинністю є кримінальне законодавство.

     Актуальність  теми. Як відомо, злочини вчиняються не лише поодинці. Досить часто в одному злочині беруть участь дві або більше особи, які діють узгоджено і спрямовують свої дії на досягнення єдиного результату. У таких ситуаціях виникає питання про співучасть у злочині. Норми КК, що регулюють поняття співучасті, форми співучасті, відповідальність співучасників, утворюють самостійний інститут кримінального права. Співучасть має важливе значення в кримінальному праві, оскільки забезпечення захисту інтересів громадян і держави в процесі здійснення правосуддя неможливе без точної, відповідної до вимог закону кваліфікації скоєних злочинів. Тому є необхідність правильно кваліфікувати злочини, що скоєні кількома особами, які зустрічаються досить часто. Злочини скоєні в співучасті складають значну частину посягань на власність, зґвалтувань, деяких господарських та ін. злочинів. Співучасть в більшості випадків значно підвищує суспільну небезпеку злочинного посягання, тому розроблення інституту співучасті займає важливе місце в кримінальному праві.

     Не  зважаючи на те, що за останні десятиліття  здійснено чимало досліджень, присвячених  питанням співучасті, в теорії і  сьогодні спостерігаємо розбіжність  думок щодо актуальних питань співучасті. Це й призводить до неоднозначності судових рішень та численних помилок при кваліфікації злочинів і призначенні покарання. Таким чином можна констатувати, що стан розробленості даної проблеми не відповідає вимогам сьогодення. Існують потреби в проведенні нових досліджень.

     Одним із актуальних завдань, що стоять перед юридичною наукою і практикою, є розробка і здійснення більш ефективних засобів боротьби з правопорушеннями і їх крайнім проявом – злочинністю. На підставі цього на перший план виходять питання вдосконалення кримінального законодавства, підвищення дієвості його норм, розробки комплексу заходів, щодо попередження антисоціальної поведінки громадян, викорінення тих причин і умов, що породжують злочинність та інші форми відхилення від норм поведінки. Отож, проблема боротьби із злочинністю, і зокрема злочинами, вчиненими у співучасті, набувають особливої соціально-політичної значимості для України на сучасному етапі розвитку. Все це свідчить про актуальність теми дослідження.

     Інститут  співучасті вважається одним з найскладніших у кримінальному праві, оскільки злочин, вчинений спільно декількома особами, розглядається як такий, що становить підвищену суспільну небезпеку. Цей інститут походить з французького законодавства часів Буржуазної революції XVIII ст. та Кодексу Наполеона (1810 р.), який особисто брав участь у законодавчому процесі. Закон Франції у ті часи служив зразком для кримінального законодавства інших держав, що складають континентальну сім’ю (систему права). Проте у англо-американській системі права інститут розвивався на власній основі.

     Мета  нашої роботи це з’ясувати основні положення, специфічні особливості інституту співучасті у вчиненні злочину у кримінальному праві нашої держави.

     Вказана мета дослідження зумовила вирішення  наступних основних завдань:

• Проаналізувати чинне кримінальне законодавство України, щодо визначення такого поняття як «співучасть у злочині».
• Розкрити зміст основних ознак, що характеризують інститут співучасті у злочині.
• Сформулювати пропозиції щодо вдосконалення кримінального законодавства України, що регулюють питання вчинення злочину в співучасті.

     Об’єктом  дослідження є співучасть у вчиненні злочину як соціально-правове явище. 

     Предметом дослідження є кримінально-правовий інститут співучасті у злочині.

     Історію розвитку інституту співучасті досить повно розкрили в своїх роботах А. Жиряєв,  М.І. Ковальов, А.Н. Трайнін. Ф.Г. Бурчак провів аналіз всіх аспектів спільної злочинної діяльності – соціально-психологічних, кримінологічних і правових. Актуальні питання співучасті, їх кримінально-правова характеристика розглядались Н.О.Гуторовою. Дослідженням правового значення інституту співучасті присвятили свої праці М.І.Ковальов, А.П.Козлов, О. Ф.Ковітіді,  П.Ф.Тельнов, та ін.

     У кримінально-правовій науці визначення форм співучасті, їх ознак і здійснення їх диференціації є одним із ключових питань. У своїх працях дані проблеми розглядали С.В.Афіногенов, В.Алексєєв, М.І.Бажанов, В.Биков, Н.П.Водько, Р.Р.Галіакбаров, Ю.І.Ляпунов, Г.В.Новицький, А.А.Піонтковський, В.В.Сташис, І.К.Туркевич та ін.

     У теоретичному плані питання про види співучасників, як і вчення про співучасть в цілому, відноситься до числа складних і важливих проблем Загальної частини кримінального права. Значну увагу цим питанням приділяють по сьогоднішній день такі вчені, як Н.О.Гуторова, О.І.Гуров, У.С.Джекебаєв, А.Ф.Зелінський, Н.Г.Іванцова, О.О.Кваша, А.П.Козлов, М.І.Коржанський, Н.Ф.Кузнецова, І.І.Карпець, Ю.О.Красиков, У.Е.Лихмус В.В.Лунєєв, О.В.Пушкін, В.С.Прохоров, В.Г.Смірнов, О.М.Царегородцев, М.А.Шнейдер, та ін.

     Незважаючи  на істотний внесок у розробку теми, проблема співучасті далеко не вичерпана в теоретичному плані. Багато питань, особливо з прийняттям нового Кримінального кодексу України, є дискусійними, тлумачаться неоднозначно і вимагають не тільки подальшого вивчення, але й нових підходів до їх вирішення.

     У науці кримінального права є  досить багато наукових досліджень, пов’язаних із співучастю в цілому, його формами  і видами співучасників. Проте проблема співучасті залишається однією з  найскладніших і найменш розроблених у кримінальному праві. Незважаючи на майже двохсотлітню історію вивчення даного інституту, в теорії кримінального права і нині  спостерігаємо “розмаїття” думок щодо найактуальніших питань співучасті, Це призводить, в кінцевому рахунку, до неоднозначності судових рішень та численних помилок при кваліфікації злочинів і призначенні покарання.

     У теорії кримінального права був  поширеним погляд, відповідно до якого  інститут співучасті цілковито ототожнювався  зі ст. 19 Кримінального кодексу України 1960 р. (зміст цієї норми частково відтворено в статтях 26 і 27 чинного КК України). Так, Н. О. Гуторова, висловлюючись із приводу загального значення інституту співучасті, зауважує, що інститут співучасті поширює свою дію на всі випадки умисного спільного вчинення злочину, встановлюючи об'єктивні та суб'єктивні ознаки співучасті, межі кримінальної відповідальності співучасників та особливості призначення їм покарання [17].

     Цей висновок базується на розумінні  норм Загальної частини кодексу  як таких, що регламентують загальні питання, які стосуються всіх злочинів (чи більшості з них) і є універсальними щодо норм Особливої частини КК України та мають так званий загальний характер.

     На  думку Н. О. Гуторової, інститут співучасті та ст. 19 КК України 1960 р. були тотожними. Обґрунтовуючи свою позицію,  посилається на відомий вислів М. І. Ковальова: «Узагальнення є великим досягненням думки та мови законодавця. Одним з порівняно нових технічних правил є узагальнення та винесення з Особливої частини в Загальну постанов, що торкаються положень, які застосовуються до усіх чи більшості складів Загальної частини» [17].

     Водночас, підтримуючи думку М. І. Ковальова, Ф. Г. Бурчак зазначає, що Загальна частина  кодексу охоплює не тільки положення, які становлять узагальнену характеристику однакової за своєю природою злочинної діяльності, та ті, які при поєднанні з диспозиціями конкретних статей Особливої частини органічно входять до системи їх ознак, а також положення, в яких сформульовано загальні принципи кримінального права, умови дії кримінального закону та призначення покарання. Іншими словами, норми Загальної частини КК за своєю природою та призначенням неоднорідні, їх зміст, сутність, призначення розкриваються лише в органічному поєднанні з нормами Особливої частини, тобто становлять єдину цілісну систему [18].

     Заслуговує  на увагу міркування П. Ф. Тельнова. Він вважає, що визначення співучасті, що його містить Загальна частина, є  ключем для розуміння законодавчої характеристики спільних злочинних  дій, передбачених різними статтями Кримінального кодексу. За його змістом, на думку П Ф. Тельнова, про співучасть може йти мова тільки тоді, коли встановлено факт умисної спільної участі двох чи більше осіб у вчиненні злочину [7].

     Це  міркування підтримує Є. К. Марчук, який, досліджуючи кримінологічну та кримінально-правову характеристику злочинних організацій, присвячує другий розділ своєї дисертації вивченню кримінально-правової характеристики злочинної організації як форми співучасті, а третій — вивченню кримінально-правової характеристики злочинної організації як інституту Особливої частини кримінального права [19].

     Однак прихильники загальності ст. 19 КК України 1960 р. вважали за необхідне  у будь-якому разі, коли йдеться  про злочин, вчинений у співучасті, незалежно від закріплення цієї обставини в диспозиції статті Особливої частини КК України (наприклад, як кваліфікуючу ознаку складу деяких злочинів закріплено вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою), застосовувати загальні, на їхню думку, положення про співучасть, передбачені у ст. 19 КК України 1960 р. Висловлювалися також сумніви щодо відповідності загальним принципам кримінального права факту встановлення в Особливій частині КК України самостійних норм, що передбачають відповідальність за організацію злочину, підбурювання до нього чи пособництво.

     Отже, в теорії кримінального права  з приводу аналізованого питання  ще немає одностайної думки.

     Така  складність даного феномена зумовлена  тим, що злочинна діяльність, як і будь-яка  правомірна діяльність людини, може здійснюватися  не тільки одиничними суб’єктами, а й декількома особами і навіть певною організацією людей, наділених різними злочинними “правами” і “обов’язками”, з ієрархічним керівництвом: від організаторів до виконавців, пособників і підбурювачів.

     Вважаємо, що позиція чинного КК України у цьому разі є досить чіткою і пов'язана насамперед з визначенням ступеня суспільної небезпеки певних дій, вчинених у співучасті. Річ у тім, що, виходячи з аналізу Кримінального кодексу, законодавець не вважає всі дії, вчинені у співучасті, суспільно небезпечнішими, ніж ті самі дії, вчинені одноосібно.

     Правозастосовча практика свідчить, що в співучасті вчиняється велика кількість злочинів (приблизно одна третина), причому  тяжких і особливо тяжких. Це  крадіжки і привласнення у великих і  особливо великих розмірах, розбої, вимагання, контрабанда, незаконні дії з наркотичними засобами.

     Для правильного застосування норм КК України  про співучасть слід передусім визначити  його поняття.

     У чинному кримінальному законі України  поняття співучасті сформульовано як умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину (ст.26 КК) [1]. Співучасть у злочині є однією із форм злочинної діяльності. Її специфіка полягає у тому, що: а) участь у вчиненні злочину двох або більше осіб обумовлює його підвищену суспільну небезпеку; б) склад злочину виконується лише завдяки спільній діяльності всіх співучасників, в діяннях же окремих із них можуть бути відсутні всі ознаки злочину, вказані в статті Особливої частини КК .

       Законодавче визначення поняття "співучасть" включає в себе такі ознаки:

     1) наявність двох чи більше суб'єктів  злочину, які беруть участь  у вчиненні одного й того  самого умисного злочину; 

     2) спільність їх участі у злочині;

      3) умисний характер діяльності співучасників [2].

     Перші дві ознаки характеризують об'єктивну, а остання - суб'єктивну сторону співучасті.

     Питання про поняття співучасті, незважаючи на багаторазові спроби науковців в  його вирішенні, належали до числа спірних, деякі його аспекти залишаються  дискусійними і нині. Складним є питання про юридичну природу співучасті. У теорії кримінального права існують дві концепції юридичної природи співучасті. Одна із них має в основі акцессорну природу (від лат. слова accessorium – “додатковий”, “несамостійний”) співучасті. Прихильники іншої концепції розглядають співучасть як самостійну форму злочинної діяльності. Суть акцессорної природи співучасті полягає в тому, що центральною фігурою співучасті визнається виконавець, діяльність інших співучасників є допоміжною, такою, що немає самостійного значення. Оцінка діянь співучасників та їх відповідальність повністю залежить від характеру діянь виконавця і його відповідальності: караними є діяння виконавця – караними є і діяння співучасників, якщо виконавець не притягується до кримінальної відповідальності, то не може наставати відповідальність і співучасників. Крім того, відповідальність співучасників повинна наставати за тією статтєю, яка передбачає караність діяння виконавця. Активним прихильником логічної акцессорності в кримінальному праві є, зокрема, М. Ковальов. В своїй роботі він дійшов висновку, що склад злочину виконується безпосереднім виконавцем. Іншими співучасниками “сам склад злочину не виконується”, а в діях підбурювачів і пособників існує “загальний склад злочину”, який і визначає їх відповідальність [3;111,166]. З деякими застереженнями акцессорну теорію як таку, що лежить в основі відповідальності співучасників, підтримує і О.В.Наумов. Водночас, він визнає, що відповідальність співучасників, яка безпосередньо залежить від відповідальності виконавця, все ж таки повною мірою має самостійний характер [4; 308]. Проте більшість науковців критично оцінюють дану концепцію.