Кримінальна відповідальність за банкроцтво

 Оскільки  склад злочину, передбачений ст.218 КК України, за конструкцією  об активної сторони є формальним, для констатації  його наявності  необхідно обмежитися встановлення того, що на момент неправдивої заяви про фінансову неспроможність суб’єкт підприємства у останнього насправді були кошти, достатні для задоволення майнової вимоги конкретного кредитора. Наприклад, відповідаючи на претензію, в якій міститься вимога сплатити за поставлений йому товар,боржник повідомляє, що не може задовольнити вимоги у зв’язку з відсутністю коштів. Стаття 8 АПК передбачає право кредитора на безакцептне списання грошових коштів боржника у разі визнання ним претензій, а в статті 6 Закону України від30 червня 1999 року « Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом») йдеться про право кредитора звернутися із заявою порушити справу про банкруцтво, якщо боржник неспроможний протягом трьох місяців задовольнити визнані ним претензеційні вимоги  на суму не менше 300 мінімальних розмірів заробітної плати. Наприклад, уявімо, що  підчас розгляду справи у суді з ясується , що на момент направлення відповіді кредиторові  у підприємства-боржника була фактична можливість за поставлений товар. У діях керівника підприємства-боржника, який підписав завідомо неправдиву відповідь на претензію, нібито, вбачаються ознаки фіктивного банкруцтва. Завідомо неправдива заява про неплатоспроможність, зроблена належним суб’єктом поза межами передбаченої законодавством процедури банкруцтво складом злочину «фіктивне банкруцтво», за наявності підстав зазначені дії можуть розцінюватись як шахрайство або заподіяння майнової шкоди шляхом обману за відсутності ознак розкрадання. В цьому полягає певна невідповідність між назвою кримінально-правової норми (« Фіктивне банкруцтво») та змістом її диспозиції, яка передбачає караність неправдивої заяви про фінансову неспроможність виконання поданих кредитором або фіскальними органами вимог незалежно від того, пов’язані чи ні ці вимоги з подальшим застосуванням щодо підприємства – боржника процедури банкруцтва.

Спірним у літературі є питання про коло адресатів  завідомо неправдивої заяви щодо фінансового становища боржника. Перша точка зору полягає в тому, що  для наявності складу злочину « фіктивне банкруцтво» необхідно, щоб неправдиві відомості були доведені до відома саме кредиторів,  а не інших осіб. При цьому стверджується, що заява може бути  зроблена у будь-якій формі: усно,письмово. Через засоби масової інформації, або іншим шляхом. Прибічники іншої точки зору вважають,що в  Кримінальному кодексі не міститься жодних застережень та обмежень щодо одержувачів неправдивих відомостей про фінансове становище боржника. Тому вони вбачають ознаки злочину у разі: подання завідомо неправдивої інформації аудитору, який перевіряє достовірність і повноту бухгалтерського балансу та іншої інформації про фінансове та майнове становище боржника (ч.3 ст.5 Закону України від 14 травня 1992р. «Про банкруцтво», ч.10 ст.9 Закону України від 30 червня 1999 року « Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»); повідомлення відповідних завідомо недостовірних даних під час розгляду справи про банкруцтво в суді; здійснення завідомо неправдивої заяви про фінансову неспроможність підприємства у загальній формі необмеженому колу осіб, наприклад, шляхом повідомлення про самоліквідацію юридичної особи в засобах масової інформації.

При аналізі  диспозиції ст.218 Кримінального кодексу  постає також питання про те, яке саме розуміння кредитора закріплено в кримінальному законі. На думку одних вчених, цей термін використано в значенні закріпленому у ст.1 Закону України від 30 червня 1999 року « Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», відповідно до якого кредитор – це юридична або фізична особа, яка має у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов’язань  до боржника, а  також органи, щодо виплати заборгованості з заробітної плати працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю сплати податків і зборів. На думку інших дослідників, під кредиторами в ст.218 розуміються будь-які особи, на користь яких боржник відповідно до закону зобов’язаний  сплатити грошові суми, передати майно, виконати роботи, надати послуги тощо, включаючи і найманих працівників боржника.

На мій погляд, кваліфікуючи діяння винних осіб за ст.218-221 Кримінального кодексу, необхідно керуватися цивільно-правовим тлумаченням поняття «кредитор», тобто виходити з того, що це особа, яка має право вимагати від боржника виконання його зобов язання перед кредитором.

 Зсилаючись  на позиції О.О.Дудорова, А.Г.Зеленов  наводить додаткові аргументи щодо «фіктивного банкруцтва», а саме:

• Винна особа робить неправдиву заяву про фінансову неспроможність. В основі фінансової неспроможності лежить неможливість виконання обов’язків відповідно до цивільно-правових, майново-господарських, фінансових , або трудових зобов язань.
• Особа стає кредитором тому, що вступає в цивільно-правові та майново-господарські зобов’язальні правовідносини. У разі порушення провадження в справі про банкруцтво особа не позбавляється цього статусу, адже саме він дає особі змогу взяти участь у конкурсному процесі, отримати додаткові повноваження щодо визначення подальшої долі неплатоспроможного боржника і вимагати задоволення своїх прав, які виникли саме в рамках цивільних і майново-господарських зобов язань.
• Для кваліфікації винних осіб за ст.218-220 ККУ не має значення , порушено чи ні провадження в справі про банкруцтво; звідси випливає що  особи, яким завдається шкодо, взагалі можуть не отримати статусу кредиторів у розумінні закріпленому у ст.1 Закону України від 30 червня 1999 року « Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
• В диспозиції ст.218 ККУ зазначено: «…заява…про фінансову неспроможність виконання вимог з боку кредиторів і зобов язань перед бюджетом…». Це означає,що до змісту поняття « кредитор» законодавець не включає таких суб’єктів, як органи державної влади, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю сплати податків і зборів, оскільки поряд із вимогами перед кредиторами увага акцентується на зобов’язаннях перед бюджетом, контролювати яких і покликані зазначені суб’єкти.

Злочин, відповідальність за який була  передбачений ст. 218 (Фіктивне банкруцтво) Кримінального кодексу  України, з об єктивної  сторони  характеризується активними діями  – завідомо неправдивим повідомленням ( заявою) кредиторам про фінансову неспроможність виконати суб’єктом підприємницької діяльності  зобов’язання перед кредиторами та бюджетом. Даний злочин вважається закінченим з моменту повідомлення кредитора про фінансову неспроможність виконати їх вимоги. При цьому обов’язковою умовою було доведення неправдивих відомостей до відома саме кредиторів, а не інших осіб.

Перед тим, як перейти до наступних проблемних аспектів  об активної сторони фіктивного банкруцтво, варто звернути увагу і на таке. Відповідально до ч.2 ст.5 Закону України від 18 вересня 1991 року «Про інвестиційну діяльність» інвесторами визнаються суб’єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в  об’єкти  інвестування. Інвестори можуть виступати  в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності. Отже, у тому разі, коли інвестори здійснюють  інвестиційну діяльність  і виступають у ролі вкладників, кредиторів і покупців, вони набувають  правового статусу кредиторів і стають суб’єктами цивільних і майново-господарських  зобов язань. Отже, вчиняючи злочин, передбачений ст.. 218-222 Кримінального кодексу України,  винна особа може завдати шкоди в деяких випадках і інвесторам,  а тому інколи безпосереднім об’єктом зазначеної групи злочинів виступають інвестиційні зобов язання, які в процесі інвестиційної діяльності перетворюються на цивільні та майново-господарські  зобов язання.

Злочин передбачений ст..218 КК, може бути вчинений тільки шляхом дії – подання відповідної завідомо неправдивої офіційної заяви. Згідно  з чинним законодавством боржник має право з власної ініціативи звернутися до господарського суду з заявою про порушення провадження у справі про банкруцтво. У певних випадках, зазначених у ч.5 ст. 7 Закону від 30 червня 1999 року, боржник не просто має право,  а зобов язаний звернутися в місячний строк до господарського суду з цією заявою.

Інформація  в офіційній заяві має не відповідати дійсності і містити відомості про фінансову неспроможність виконати грошові вимоги з боку кредиторів і зобов‘язання перед бюджетом за фактичної наявності такої можливості. При цьому справжня платоспроможність  юридичної особи або приватного підприємця відома, очевидна для винної особи, яка навмисно вводить в оману кредитора або державу, прагнучи досягти конкретної мети. Як слушно передбачено в літературі, дії, передбачені ст..218 Кримінального кодексу України, є особливою формою обману, в наслідок якого може бути заподіяна майнова шкода багатьом суб’єктам. Вчиняючи зазначені дії, за фактичної можливості виконати майнові обов’язки відповідно до цивільно-правових та майново-господарських зобов язань,  суб єкт злочину намагається ухилитися від виконання  цих обов’язків. Але непросто ухилитися, а скористатися не дозволеним у цьому випадку механізмом врегулювання  цивільно-правових та майново-господарських зобов язань – процедурами відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом. Це  надасть йому змогу ввести кредиторів в оману для отримання відстрочення або розстрочення належних кредиторам платежів, знижки з боргів або взагалі для несплати боргів.

Слід звернути увагу на те, що диспозиція ст. 218 КК хоч і вказує на офіційність заяви про фінансову  неспроможність виконання вимог  з боку кредиторів і зобов язань  перед бюджетом, але не уточнюю, кому дана заява маю бути адресована. Це призводить до неоднозначного вирішення питання про коло адресатів завідомо неправдивої заяви у разі вчинення фіктивного банкруцтва.

У Методичних рекомендаціях  щодо виявлення ознак неплатоспроможності  підприємства та ознак дій з приховання банкруцтва, фіктивного банкруцтва  чи доведення до банкруцтва, затверджених наказом Міністерства економіки України № 10 від 17 січня 2001 року, а також у Методичних рекомендаціях працівникам підрозділів організації оперативних заходів по скороченню податкової заборгованості, по виявленню і розкриттю злочину, передбаченого ст.218 КК «Фіктивне банкруцтво», ознаки кримінально караного фіктивного банкруцтва пов’язуються виключно з поданням заяви  до господарського суду про порушення справи про банкруцтво. Аналіз наукової літератури свідчить про те,  науковців відстоює позицію, згідно з якою завідомо неправдива заява про фінансову неспроможність в плані притягнення до відповідальності за ст..218 КК має бути подана  лише до господарського суду.

Відповідно  до ч.2 ст.215 Господарського кодексу України фіктивним банкруцтво визнається завідомо неправдива заява суб’єкта підприємництва до суду про нездатність виконати зобов язання перед кредиторами та державою. Однак наявність зазначеного положення навряд чи вирішує поставлену проблему, оскільки це  визначення та визначення фіктивного банкруцтво, яке міститься в ст..218 КК і ч. 2 ст.215 ГК, не узгоджуються між собою, а саме:

1. У визначенні ,що наводяться  в ГК , необґрунтовано  звужене коло суб’ єктів які можуть вчинити даний злочин. Ними визнаються тільки суб’єкти підприємства.
2. В ГК нічого не говориться про суспільно-небезпечні наслідки, що є обов’язковою ознакою об активної сторони кримінально караного фіктивного банкруцтво.

В даному випадку  взагалі є недоцільним звертатися до Господарського кодексу України, оскільки  за ст.3 КК злочинність діяння визнається тільки Кримінальним кодексом.

Виявляється, що позиція, відповідно до якої завідомо неправдива офіційна заява в плані  відповідальності за ст.218 КК маже бути подана саме до господарського суду, є найбільш прийнятною та ефективною, оскільки:

1. Як офіційну можна розглядати лише ту заяву,  яка у разі її подання, неодмінно тягне за собою певні правові наслідки;
2. У ст.218 КК йдеться про подання завідомо неправдивої офіційної заяви  про неспроможність суб’єкта господарювання. Але хто, як не господарський суд , може визнати особу неспроможною шляхом порушення провадження в справі про банкруцтво;
3. Розширення кола адресатів  подання завідомо неправдивої офіційної заяви призводить до виникнення ситуації: відповідаючи на претензію кредитора, у якій міститься вимога сплатити за поставлений товар або виконані роботи, боржник навмисно повідомляє ,що не може її задовольнити  у зв’язку з скрутним матеріальним становищем і відсутністю  коштів, і така відповідь повинна визнаватися ( за певних наслідків) злочином, передбаченим ст.218 КК. Але в даному випадку кредитор може відстояти своє право на виконання зобов язання боржником. Для цього існує позовне провадження, у межах якого кредитор має право  в порядку установленому законом звернутись до господарського суду за захистом  порушеного або оспорюваного права чи  охоронюваного законом інтересу ( ч.1 ст.4 ЦПК, ч.1 ст.1 ГПК) і примусити боржника  до виконання покладених на нього обов’язків  відповідно до цивільних і майново-господарських зобов язань.

Узагальнюючи  можна сказати, що вдосконалюючи законодавство  не можна не звернути увагу на певну  невідповідність між назвою ст.218 ККУ « Фіктивне банкруцтво» та змістом  її диспозиції, яка передбачає караність подання неправдивої офіційної заяви  незалежно від того,чи пов’язані ці вимоги з подальшим застосуванням щодо боржника процедури відновлення його платоспроможності або визнання банкрутом, а неспроможним (неплатоспроможним).  Тому, на мою думку, було б доцільно , для узгодження, Кримінального кодексу України з Законом України від30 червня 1999 року « Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» та Господарським кодексом, замінити назву ст.218 КК на іншу: «Фіктивна неспроможність».

Те що стосується ст.219 Кримінального  кодексу України « Доведення  до банкруцтва» можна сказати, що це умисне діяння або бездіяльність, вчинене з корисливих мотивів  особистої заінтересованості  або в інтересах третіх осіб вчинення власником або службовою особою  суб’єкта господарської діяльності, якщо це заздало великої матеріальної шкоди державі чи кредитору.

У випадку вчинення дій, що кваліфікуються як доведення  до банкруцтва, потерпілий має право  і можливість  реалізувати право  на захист своїх охоронюваних інтересів, а саме: вимагати через суд спростування , компенсаційних виплат, відшкодування збитків тощо. Держава, зі свого боку, має можливість застосувати більш рішучі заходи як адміністративного ( наприклад, тимчасове припинення зовнішньоекономічної діяльності, накладення штрафу тощо), так і кримінально-правового впливу ( штраф як вид  кримінального покарання, позбавлення права займати певні посади або займатися  певною діяльністю, виправні роботи, обмеження або позбавлення волі).

 В цьому випадку особа не робить завідомо неправдиву офіційну заяву про банкруцтво, а своїми діями поступово доводить економіку підприємства до «нуля», тобто, до банкруцтва. Процедури доведення до банкруцтва може займати як малий, так і великий проміжок часу. На протязі якого заінтересовані особи проводять фінансові операції  які поступово зменшують бюджет підприємства або держави.  Метою таких дій є власна вигода або   вигода третіх осіб, які в даній ситуації, як правило, тримаються осторонь від фінансових  операцій в підприємстві. Це організатори процедури яка іменується в Кримінальному кодексі України як « доведення до банкруцтва».

Відмінністю ст.218 ( «Фіктивне банкруцтво») та ст.219 («Доведення до банкруцтва») є те, що в першому  випадку справжнє матеріальне становище приховується від кредитора, маскуючи підприємство під банкрута. Боржник   оформляє цю процедуру (визнання підприємство банкрутом) ,згідно з чинним законодавством.  Насправді, боржник має реальну змогу виконати свої зобов язання перед кредитором. Те що стосується другої ситуації, то банкруцтво підприємства є справжнім, але виникає штучно, тобто не в силу нездоланних перешкод, а в силу перешкод які навмисно створені заінтересованих осіб.