Кримінальна відповідальність за банкроцтво

                           МВС України                               

               Харківський національний університет 

                                    внутрішніх справ

 

 

Наукова робота

на  тему

Незаконне банкруцтво. Кримінальна відповідальність за банкруцтво.

 

 

 

 

 

 

 

                                     

                                   План

1. Вступ
2. Історія виникнення інституту банкруцтва в Україні.
3. «Фіктивне банкруцтво» відмінність від «доведення до банкруцтва».
4. Кримінальна відповідальність за фіктивне банкруцтво.
5. Висновок.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 Вступ

В сучасних економічних  умовах захист прав та інтересів кредиторів та інвесторів стає однією із основних задач для держави,посягаючи на інтереси кредиторів , інвесторів, працівників суб’єктів  підприємництва, такі злочини підривають довіру в господарських стосунках, позбавляють  економіку  важливого фінансового джерела – кредитів та інвестицій. За умов ринкової економіки підприємницька діяльність поєднується  з ризиком заподіяння  шкоди не тільки самому  підприємцю, а й його контрагентам. Для того щоб мінімізувати можливі втрати осіб, які передали іншим учасникам ринкового господарства належні їм матеріальні блага, український законодавець вводить інститут кримінального караного банкруцтва.

Суспільна небезпека  злочинів, які охоплюються поняттям банкруцтво, полягає  в порушенні встановленого законодавством порядку заняття підприємницькою діяльністю, заподіянні майнової шкоди кредиторам, державі, іншим особам (наприклад, працівникам підприємств-банкрутів).  

Конституцією України прямо передбачена можливість кожного громадянина  займатися підприємницькою діяльністю яка не суперечить чинному законодавству. З моменту прийняття Декларації про державний суверенітет України, охороні прав  та свобод людини стали приділяти значно більшу увагу. Україна приєдналася до цілої низки міжнародних угод стосовно прав та свобод людини, у тому числі до Загальної декларації прав людини, проголошеної 10.12.1948р., Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, що вступили в силу 23.03.1976р., Конвенції про захист прав людини та основних свобод від 04.11.1950р., Віденської декларації та програми дій, прийнятої на Всесвітній конференції з прав людини 25.06.1993р. та інші. Указані міжнародні угоди проголошують обов’язок держави дотримуватись та забезпечувати права людини.   

               Слід зауважити, що  не тільки за час незалежності України, а й на протязі багатьох століть сформулювався складний механізм кримінально-правової охорони майнових прав та інтересів в економічній сфері. Норми про банкруцтво відіграють в цьому механізмі особливу роль. Початково направлені на захист прав кредиторів , сьогодні ці норми продовжують виконувати цю задачу  як основну, захищаючи інтереси інвесторів господарських організацій, їх працівників , а також економічні інтереси суспільства та держави в цілому.

                                                                                                                                           

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1) Історія  виникнення інституту банкруцтва в Україні.

Банкруцтво- це юридичний факт , який встановлюється  в особливій процесуальній формі і формулюється за допомогою документа -постанови арбітражного суду.

Інститут банкруцтво існує  у законодавстві практично всіх держав з ринковою економікою. Він почав розвиватися в Середньовіччі, перш за все як інститут торгового права. Закони з питань банкруцтво XVI ст.. мали за своєю суттю кримінальний зміст, оскільки були спрямовані  не тільки на врегулювання конфлікту між неплатоспроможним боржником та його кредиторами,скільки на запобігання порушення комерційного обігу з боку потенційних боржників. Зокрема, у Франції указ короля Франциска І (1536р.) містив припис про те, що «проти банкрутів повинно бути суворе провадження… вони підлягають тілесному покаранню , накладення на них ошийника і прикуттю до ганебного стовпа».

У результаті історичного  розвитку та проведених реформ законодавства  про неспроможність і банкруцтво коло суб’ єктів банкруцтво розширилось та виділило певні категорії суб’єктів, щодо яких застосовується спеціальна процедура врегулювання відносин,  що виникають внаслідок неплатоспроможності.

Історія інституту  банкроцтва в нашій державі нараховує  понад сімнадцять років. У 1992 р. почав діяти Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», який започаткував нормативне регулювання важливого елемента правого механізму – інституту неспроможності суб’ єктів підприємницької діяльності в Україні та став одним з перших законів, що були прийняті  у державах – членах СНД і регулювали подібні відносини. Слід зауважити, що хоча до 1992року Україна не знала інституту банкруцтво, проте, у законодавстві колишнього СРСР, незважаючи на планову систему господарювання, існували норми, що передбачали процедуру банкруцтво. Діяли вони до початку 60-х років, хоча й не знаходили свого практичного застосування.

Спочатку у Цивільному кодексі УРСР 1922р. були статті 219, 260, 289,319, в яких містилися посилання  на застосування інституту неспроможності, трохи пізніше з явився новий кодекс у якому  було передбачено  окреме провадження – судочинство у справах неспроможності. Таке судочинство складалось не лише з процесуальних, а й з матеріальних норм і становило в сукупності  достатній і цілісний нормативний документ  інституту неспроможності.

Судочинство в  справах неспроможності поширювалась на всіх приватних осіб ( фізичних та юридичних), підприємства яких були внесені  до торгового реєстру, за сучасною термінологією суб’єктами банкруцтво могли бути усі суб ‘єкти підприємницької діяльності, крім підприємств з часткою державного капіталу. Обов’язковими умовами порушення провадження у справі були збори кредиторів та припинення платежів на суму  понад три тисячі карбованців.

У подальшому СРСР, частиною якого була Україна, відмовився від регулювання відносин , пов’язаних з банкруцтво, оскільки існування цього інституту було зовсім несумісним з монополією державної власності, що панувала в економіці. Як наслідок такої політики – протягом десятиліть функціонувало багато збиткових підприємств, що підтримувалися за рахунок державного фінансування і періодичного списання боргів. Таким чином, відсутність законодавства про банкрутство  породило нестійкість кредитних відносин, нездорове становище у сфері підприємницької діяльності і незахищеність учасників господарських правовідносин.

Прийнятий у 1992 році  Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» ставив за мету прискорення приватизаційних процесів за рахунок використання механізмів , що закладені в законодавстві. З часом практика показала, що прийнятий Закон не вирішив проблем які на той час заважали фінансовому оздоровленню підприємств, не надавав пільг для боржників: він був «прокредиторським». Основним завданням Закону було примусити боржника будь-яким шляхом виконати свої зобов’язання перед кредиторами у встановлені строки.

 Аналізуючи законодавство минулого століття з чинним, можна зробити висновок про те, що в чинному законодавстві не міститься дефініції поняття « фінансова неспроможність», однак визначаються такі терміни, як «неспроможність» і «неплатоспроможність». Під неплатоспроможністю розуміється неспроможність суб’єкта підприємницької діяльності виконати грошові зобов’язання перед кредиторами після настання встановленого строку їх сплати, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов’ язання щодо сплати податків і зборів ( обов’язкових платежів), не інакше як через відновлення платоспроможності ( п. 1 ст.1 Закону України від30 червня 1999 року « Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»). Відповідно до ч.1 ст. 209  Господарського кодексу України неспроможність суб єкта  підприємства – це нездатність цього суб єкта після настання встановленого строку виконати свої грошові зобов язання перед іншими особами, територіальною громадою або державою інакше як через відновлення його платоспроможності. Також у с. 4 ст. 205 ГК зазначається, що в разі неспроможності суб’ єкта господарювання через недостатність його майна задовольнити вимоги кредиторів він може бути оголошений за рішенням суду.

Виходячи з вище сказаного, випливає, що «неспроможність» і «неплатоспроможність»  відповідно до чинного законодавства  є синонімами, оскільки характеризують такий фінансовий стан боржника, за якого він не може виконати свої обов’язки перед кредиторами та бюджетом і  яким є підставою для порушення провадження в справі про банкруцтво.

 Сучасне законодавство про неспроможність  містить п ять ознак неплатоспроможності боржника: характер грошових  зобов’язань; базовий розмір грошових вимог; спірність вимог; строк несплати; наявність виконавчого провадження.

 Як показала  судова практика, дія закону щодо регулювання банкроцтва  в Україні позитивних результатів не дала.  Більше того, з явилась можливість, не виконуючи договірних зобов’язань, на підставі закону навмисне ставати банкротами.

 Така ситуація  обумовила прийняття Верховною  Радою України 30 червня 1999р. нової  редакції Закону України «  Про  відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», в результаті чого процедуру банкроцтва зазнала координальних змін.

В цьому законі йшла мова про важливі аспекти цієї процедури, а саме: підстави для порушення справи про банкруцтво; строки провадження справи; визначені судові процедури, що застосовуються до боржника.

Нова редакція Закону змінила його мету, але, на жаль, Закон не вирішив багато принципово важливих питань.

Доля багатьох підприємств  в України, що пройшла через процедуру  банкроцтва, свідчить, що вона майже  завжди веде до зупинки і фактичної  загибелі виробництва, хоча сам по собі метод  банкруцтво непоганий для підприємства , але лише у випадку, коли підприємство відродиться.

В силу непрозорості цього ряду деяких процедур банкруцтва воно може використовуватись  як дуже зручний  інструмент для різноманітних махінацій та зловживання.

Розрізняють банкруцтво просте та злісне як по суб активним , так і об активним ознакам. Прийнято вважати, що при злісному банкруцтві особа навмисно причиняє збиток  кредиторам, а при простому –  спричиняє збитки з необережності, або з причини непередбачених обставин. При розмежуванні банкруцтво на просте та злісне мають значення об активні ознаки. Злісне ( фіктивне банкруцтво) – це банкруцтво яке побудовано на обмані суду та  кредитора, відносно стану майна боржника. В такому банкруцтві міститься багато ознак шахрайства. Стосовно простого банкруцтва, воно може виникати в силу обставин, які не залежать від власника підприємства, в супереч його волі, а може виникати шляхом діяння інших осіб шляхом доведення підприємства до банкруцтва.

 

 

 

 

    

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 2) «Фіктивне банкруцтво», відмінність від «доведення до банкруцтва».

     Однією з кримінально-правових норм, покликаних забезпечити невідворотне виконання цивільно-правових  і майново-господарських зобов’ язань, є ст.218 Кримінального кодексу України під назвою « Фіктивне банкруцтво». За конструкцією об активної сторони складу злочину, закріплений цією статтею. Належить до злочинів з матеріальним складом.

Об‘єктивні ознаки складу злочину « фіктивне банкруцтво» досліджувались протягом багатьох років поспіль, займались цією проблемою такі науковці як: П.П Андрушка, П.С. Берзіна, Б.М. Грека, Н.О.Гуторової, О.О.Дудорова, В.М.Киричка, О.О.Крутлової, Н.М.Ляпунової, В.О.Навроцького, О.І.Перепилиці, А.М. Ришелюка, Є.Л. Стрельцова, В.Я. Тація. Проте, висновки фахівців були різними на основі чого виникали спори, тому це питання потребує подальшого наукового дослідження.

Для опису об’єктивної сторони даного складу злочину законодавець вводить у правовий обіг такі терміни, як « суб’ єкт господарської діяльності», « фінансова неспроможність», « кредитор», «боржник» та ін.

Можна констатувати відсутність у доктрині однакового підходу щодо визначення змісту поняття  « фінансова неспроможність». На думку одних авторів , під цим поняттям слід розуміти такий фінансовий стан суб’єкта господарської діяльності, який згідно із законодавством про банкруцтво визнається підставою для порушення судом справи про банкруцтво. На думку інших, це такий фінансовий стан  боржника, за якого виконання ним своїх зобов’язань перед кредитором та бюджетом є неможливим узагалі або без застосування передбаченої законом особливої процедури відновлення платоспроможності.

Чинний Кримінальний кодекс України налічує чотири статті, що встановлюють відповідальність за злочини, пов’язані  з банкруцтво (  статті 218-221), а саме охороняє права кредиторів від недобросовісних дій боржників, які оминаючи закон намагаються ухилитися від виконання своїх зобов’язань перед кредиторами. Ми розглянемо лише дві  з них: ст. 218   « Фіктивне банкруцтво» та ст. 219 « Доведення до банкруцтва».

Можна сказати, що об’єктивна сторона складу злочину « фіктивне банкруцтво»  полягає в активній поведінці винної особи, яка робить завідомо неправдиву заяву про фінансову неспроможність суб’єкта  

підприємницької діяльності виконати вимоги кредиторів і зобов язання перед бюджетом. Інформація, яка міститься у заяві спеціального суб’єкта підприємницької діяльності, не відповідає дійсності. Справжня платоспроможність юридичної особи відома, очевидна для винної особи, вона навмисно вводить в оману кредитора або державу, прагнучи досягти конкретної мети.