Субєкти права інтелектуальної власності

Використання  через відтворення означає можливість виготовлення одного і більше екземплярів твору в будь-якій матеріальній формі, у тому числі у формі звуко- і відеозапису. Запис творів, тобто фіксація звуків і (чи) зображень за допомогою технічних засобів (магнітної плівки, стрічки, касети), став поширеним у зв'язку з масовим застосуванням аудіо- і відеомагнітофонів (у тому числі побутових). Відтворенням твору служить також його запис у пам'ять ЕОМ [14, с. 409].

Розповсюдження реалізується різними  способами, насамперед через продаж екземплярів літературних творів, здачу  в прокат аудіовізуальних творів. При цьому право на поширення екземплярів твору шляхом їх прокату належить автору незалежно від права власності на ці екземпляри.

Використання  шляхом імпорту виражається в  можливості ввозити через кордон екземпляри твору з метою їх поширення. Встановлення права на імпорт обумовлене зокрема тим, що окремі твори (насамперед літературні і деякі аудіовізуальні) відтворюються за кордоном на більш досконалій технічній, у тому числі поліграфічній, базі.

Використання  через публічний показ — це можливість демонстрації оригіналу чи екземпляра (копії) твору безпосередньо чи на екрані за допомогою плівки, діапозитива, телевізійного кадру чи інших технічних засобів у місці, відкритому для вільного відвідування (картинна галерея і т. п.), чи в місці, де є присутнім невизначене коло осіб. Привселюдно показуються насамперед твори живопису, скульптури, графіки, дизайну, а також аудіовізуальні твори. При цьому показ служить одночасно формою як обнародування, так і використання твору.

Публічне  виконання також є засобом  вираження одного зі способів як обнародування, так і використання твору. Подібно до публічного показу твору, його публічне виконання припускає звукове виконання музики чи пісні, декламацію віршів у загальнодоступному місці, де може перебувати невизначене коло осіб. Переважно це кінозали, концертні зали, філармонії, консерваторії, клуби тощо.

Передача  в ефір означає будь-яку можливість повідомлення твору для загального відома завдяки передачі в ефір чи наступної передачі в ефір.

Право на сповіщення твору для загального відома по кабелях — це самостійне майнове право, відмінне від права на передачу в ефір. Мається на увазі можливість повідомити в ефір по кабелю (тобто для абонентів, які мають спеціальні приставки до своїх радіо- чи телеприймачів) чи проводами за допомогою інших аналогічних засобів.

Публічний показ і виконання твору, його повідомлення для загального відома шляхом передачі в ефір лише тоді служать формами використання твору, коли названі дії здійснюються не вперше. В іншому випадку може йтися лише про форму обнародування твору.

Право на переклад — одне з найважливіших майнових прав автора, вперше введених у вітчизняне авторське право після приєднання нашої країни до Всесвітньої конвенції про авторське право. Право на переробку дає автору можливість контролювати будь-яку переробку, аранжування чи іншу переробку твору, зокрема створення з оповідального твору драматичного чи навпаки. Право на переклад і обробку іноді іменується узагальнено правом на зміну форми твору.

Виключні  права на окремі твори доповнюються деякими іншими правочинами. Так, наприклад, автор дизайнерського, містобудівного чи садово-паркового проекту вправі здійснювати його практичну реалізацію. Автор затвердженого архітектурного проекту за загальним правилом має право отримати від замовника надання йому можливості участі в реалізації свого проекту як при розробці документації для будівництва, так і при самому будівництві будинку чи споруди.

Законом України  «Про авторське право і суміжні  права» встановлене одне з важливих майнових прав автора — право слідування. Дане право вперше було введене у законодавство Франції з метою надання можливості митцю претендувати на частину суми, вирученої при наступному продажу його творів. Поява у вітчизняному законодавстві права слідування, яке ще інколи називають правом дольової участі, пов'язана з імплементацією положень Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів, переглянутої на Паризькій конференції всесвітньої організації інтелектуальної власності 24 липня 1971 р. (ст. 14 Конвенції).

Право слідування пов'язує майнові інтереси автора з  відчуженим твором, дозволяючи отримувати частину від прибутків торговців  творами мистецтва. Згідно зі ст. 27 цього  Закону автор твору образотворчого мистецтва, а у разі його смерті — спадкоємці, впродовж установленого ст. 28 цього Закону строку користуються щодо проданих автором оригіналів творів образотворчого мистецтва невідчужуваним правом на одержання п'яти відсотків від ціни кожного наступного продажу твору через аукціон, галерею, салон, крамницю тощо, що йде за першим його продажем, здійсненим автором твору. Виплата винагороди у цьому випадку здійснюється зазначеними аукціонами, галереями, салонами, крамницями тощо.

 

2. ДЕРЖАВА ТА  ЇЇ УПОВНОВАЖЕНІ ОРГАНИ ЯК  СУБ’ЄКТИ ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

 

В статті 421 ЦКУ вказано, що суб’єктами права інтелектуальної власності є: творець (творці) об’єкта права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності відповідно до цього Кодексу, іншого закону чи договору [2]. Як бачимо в цій статті напряму держава не визначена як суб’єкт права інтелектуальної власності. Разом з тим в теорії права інтелекктуальної власності виділяють три грпуи суб’єктів цього права:

• творці інтелектуальної власності. Творцями можуть бути тільки фізичні особи — люди, творчою працею яких створюється інтелектуальна власність;
• фізичні, так і юридичні особи, які самі не створювали об'єктів права інтелектуальної власності, але вони стали суб'єктами цього права згідно з законом або договором;
• держава в особі її органів [13, с. 122].

Доцільно відмітити, що держава  як суб’єкт права інтелектуальної  власності має свої особливості. Її роль у даному випадку полягає в регулюванні та управління інтелектуальною власністю. Передусім у даному випадку слід підкреслити, що будь-яке регламентування творчої діяльності, якою є саме інтелектуальна діяльність, об'єктивно не припустиме. Творчий процес людини поки що регулювати тим чи іншим чином неможливо. Тому може йтися лише про управління у сфері суспільних відносин, що складаються в процесі створення, використання, поширення та захисту результатів інтелектуальної діяльності.

Основні засади державного управління інтелектуальною діяльністю визначаються Конституцією України. Держава забезпечує вільний і всебічний розвиток особистості (ст. 23). Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35). Конституція України надає кожному, хто проживає в її межах, право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Також кожному держава гарантує свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, а також захист авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може їх використовувати або поширювати без згоди особи, яка має право на зазначені результати, за винятками, встановленими законом. 
Держава всіляко сприяє розвиткові науки та будь-якій іншій інтелектуальній діяльності. За Конституцією України, відповідно до п. 6 ст. 85, Верховна Рада України затверджує програми науково-технічного розвитку в державі. Що стосується інших видів інтелектуальної діяльності (наукова, літературна, художня, виконавська тощо), то відповідне регламентування ці питання дістали у Конституції України також. Кабінет Міністрів України відповідно до п. 4 ст. 116 Конституції України розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України.

Безпосереднє керівництво інтелектуальною  діяльністю здійснює Кабінет Міністрів України, який визначає державну політику в цій галузі суспільної діяльності. Він утворює державні органи управління інтелектуальною діяльністю. До них передусім належать майже всі державні органи управління народним господарством — міністерства, відомства, державні комітети, що здійснюють управління інтелектуальною діяльністю відповідно до компетенції, визначеної Конституцією України. 
Управління інтелектуальною діяльністю певною мірою здійснюють також громадські організації — творчі спілки, фонди тощо. У межах своєї компетенції вони видають відповідні акти у сфері інтелектуальної діяльності. Проте вирішальною формою управління інтелектуальною діяльністю все ж є державне управління.

У межах компетенції, визначеної Конституцією України, Президент України визначає найбільш оптимальну структуру державного управління, у тому числі й інтелектуальною діяльністю. Указом Президента України від 13 березня 1999 р. № 250 «Про зміни в системі центральних органів виконавчої влади України» було утворено Державний комітет України з питань науки та інтелектуальної власності (Держкомнауки) на базі Міністерства України у справах науки і технологій, Державного патентного відомства України та Державного агентства України з авторських і суміжних прав, що ліквідувалися. Указом Президента України від 13 серпня 1999 р. № 987 було затверджено Положення про Державний комітет України з питань науки та інтелектуальної власності. 

Протягом 1999 р. Держкомнауки не зміг організаційно  забезпечити функціонування державної системи охорони інтелектуальної власності. Зокрема, ним так і не було створено організаційної структури, здатної належним чином виконувати всі функції чинного патентного законодавства. 
Президент України 15 грудня 1999 р. підписав Указ № 1573 «Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади», де п. 4 від 13 березня 1999 р. № 250 визнано таким, що втратив чинність.

Відповідно до четвертого абзацу пункту 1 а) цього Указу постановлено утворити Міністерство освіти і науки України  — на базі Міністерства освіти України та Державного комітету України з питань науки та інтелектуальної власності, що ліквідуються. Надалі указами Президента України від 9 лютого 2000 р. № 190—195 керівництво Держкомнауки звільнене у зв'язку з ліквідацією цього органу.

Відповідно до другого абзацу пункту 3 г) Указу Президента України, Кабінет Міністрів України зобов'язаний забезпечити належне виконання функцій центральних органів виконавчої влади, що ліквідуються. Відповідно до зазначеного Указу Кабінет Міністрів України своєю постановою від 4 квітня 2000 р. № 601 утворив у складі Міністерства освіти і науки України Державний департамент інтелектуальної власності як урядовий орган державного управління.

Кабінет Міністрів України постановою від 20 червня 2000 р. № 997 затвердив Положення про Державний департамент інтелектуальної власності [8], яке чинне і на сьогодні.

Таким чином, головним уповноваженим  органом держави в сфері інтелектуальної  власності є Державний департамент інтелектуальної власності. Згідно з вищевказаним положенням цей орган підпорядковано Міністерству освіти та науки.

Основними завданнями Департаменту є:

участь у межах своєї компетенції у забезпеченні реалізації державної політики в сфері інтелектуальної власності;

прогнозування і визначення перспектив і пріоритетних напрямів розвитку у сфері інтелектуальної власності;

організаційне забезпечення охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності [8].

В Положенні визначені також  і права та обов’язки цього органу:

Департамент відповідно до покладених на нього завдань:

реалізує у межах своїх повноважень єдину економічну, фінансову, науково-технічну, інвестиційну, соціальну політику у сфері інтелектуальної власності та розробляє на основі результатів аналізу діяльності державної системи охорони інтелектуальної власності пропозиції щодо її вдосконалення;

здійснює в межах, визначених Міністерством освіти і науки, управління майном підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління Міністерства;

забезпечує у межах своїх повноважень виконання актів законодавства, здійснює систематичний контроль за їх реалізацією;

розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства з питань, що належать до його компетенції, і вносить їх на розгляд Міністра освіти і науки;

забезпечує функціонування системи експертизи заявок на об’єкти інтелектуальної власності;

бере участь у роботі з удосконалення системи обліку, звітності і державної статистики в сфері інтелектуальної власності;

визначає порядок державної  сертифікації діяльності в сфері інтелектуальної власності;

здійснює державну реєстрацію та ведення державних реєстрів щодо об’єктів інтелектуальної власності;

видає в установленому порядку  охоронні документи на об’єкти інтелектуальної власності;

здійснює реєстрацію договорів про передачу прав на об’єкти інтелектуальної власності, що охороняються на території України, та ліцензійних договорів;

координує діяльність щодо передачі прав на об’єкти інтелектуальної власності, в тому числі створені повністю або частково за рахунок державного бюджету;

організовує розгляд заяв і скарг щодо видачі охоронних документів на об’єкти інтелектуальної власності, а також інших звернень фізичних та юридичних осіб з питань інтелектуальної власності;

координує роботу з інформаційного забезпечення діяльності в сфері інтелектуальної власності, здійснює нормативно-методичне керівництво в цій сфері, забезпечує комплектування національного фонду патентної документації;

вносить в установленому порядку до Міністерства освіти і науки пропозиції щодо участі України в роботі міжнародних організацій з інтелектуальної власності, здійснює міжнародне співробітництво та бере участь в підготовці та укладенні міжнародних угод з питань інтелектуальної власності;

організовує роботу з підготовки та перепідготовки спеціалістів з питань інтелектуальної власності;

здійснює інші функції, що випливають з покладених на нього завдань.

Департамент має право: