Українські надбання діаспори

Галицько-Волинське  князівство, яке знаходилося на крайньому заході, мало тісні культурні зв'язки з Угорщиною, Чехією і Балканами, сприймало, освоювало і переробляло елементи архітектури цих країн. Тут активно розвивається замкова архітектура, отримує поширення такий варіант церковної споруди, як кругла в планіротонда. На жаль, багата архітектура цієї землі практично не збереглася.

Перший період

Кінець X — 30-і роки XI століття, коли під впливом візантійської  будівельної техніки і архітектури  зароджується і починає свій розвиток кам'яна монументальна архітектура. Це був час будівельної діяльності Володимира Великого у Києві та його сина Мстислава у Чернігові.

Другий період

Охоплює 30 — 50-і  роки XI століття. Це був час будівництва Ярослава Мудрого. Розширюється територія міст, зводяться міцні укріплення, створюються ансамблі князівських центрів, будуються палаци, гридниці в Києві, Новгороді, Полоцьку, зводяться великі собори. Головною особливістю споруд стає об'ємнопросторовий центричний характер їх композицій і багатоповерхове завершення.

Третій період

Друга половина XI —  початок XII століття, коли будуються  храми, які найбільше відповідають потребам і канонам православної церкви та з'являються місцеві архітектурні школи. При всіх технічних і художніх особливостях, архітектура Київської  Русі в ці часи мала вплив традицій середньовізантійської архітектури, так само як і інші країни Східної  Європи.

Четвертий період

Охоплює 20-80-ті роки XII століття. У цей період остаточно  формуються місцеві архітектурні школи, простежується певний відхід від  візантійських традицій будівництва. Споруди будуються у романському  стилі. П'ятий стильовий етап — кінець XII ст. — 30-ті роки XIII ст. В цей час  у композиціях споруд зодчі звертаються  до традицій, що йдуть від народних джерел. Пізніше ці традиції відіграють значну роль у формуванні національних рис української ренесансної  та барокової архітектури. Церква стає не тільки храмом, а й окрасою  міста. Розвивається будівельна техніка, виникають нові конструктивні прийоми.

Загалом у мистецтві  Київської Русі, як і в мистецтві  Західної Європи, архітектурі належало провідне місце. Живопис, різьблення по каменю, художнє лиття перебували у залежності від архітектурно-художнього задуму.

14. Образотворче мистецтво та іконопис  в культурі Київської Русі.

У Софії Київській чудово збереглися мозаїки і фрески, створені в 30-40 роках ХІ ст. грецькими майстрами й їхніми місцевими учнями. Як матеріал (золото, кубики кольорового скла і смальти), так і стиль живопису мали навіювати людині, яка молиться, думку, що світ, до якого вона потрапила, абсолютно реальний та істинний. Такому враженню сприяє насичена і різнобарвна палітра фарб, особлива щільність кладки кубиків смальти, непохитність могутніх форм, твердість глибинних складок, статурна монументальність поз і жестів, жива, майже портретна вірогідність обличапостолів, святителів, мучеників, погляди яких спрямовані безпосередньо у простір храму.

 Наступне новаторство – сполучення фресок та мозаїк у розписах інтер’єру. Для візантійських храмів типовим було сполучення мармурового облицювання стін з мозаїками.

 Особливе місце у системі розписів посідають фрески на світську тематику, до яких належить композиція “Сім’я Ярослава Мудрого”, а також розписи в північній і південній вежах. Зображення родини князя вміщено навпроти вівтаря, на стінах хорів, де вона перебувала під час богослужіння.

 Осібним видом мистецтва Київського Русі була книжкова мініатюра. Книгу на Русі любили й шанували. Рукописні книги були дуже дорогими, їх переплітали в міцні оправи з металевими замками, прикрашали численними ініціалами, заставками, мініатюрами. Якщо ікони можна було привозити з Візантії, то книги треба було або перекладати, або писати місцевою мовою. Книжкова мініатюра (хоч вона часто мала перед собою візантійський оригінал) виконувалася й ілюструвалася руськими писцями і художниками.

 Найпоширенішим видом мистецтва Київської Русі було декоративно-ужиткове мистецтво. Воно охоплювало всі верстви населення і тому увібрало в себе і місцеві багатовікові традиції, і народні риси, і стилістичні тенденції світового художнього процесу, оскільки Київська Русь вела широкий торговельний та культурний обмін з іншими народами.

 З художніх ремесел найвідоміша метало пластика, інші ж – кісткорізьбляне, деревообробне, ткацьке – відомі менше. Майстри працювали на замовлення князів та бояр, а часом і широкого загалу, створюючи коштовні й високохудожні вироби.

 Майстерність давньоруських ювелірів віртуозна, особливо у практиці виготовлення витончених предметів із золота та срібла. Так, наприклад, на площині у вісім квадратних сантиметрів ювелір розміщував багато коштовних квіток на тонких золотих стеблинках.

Одним з найпоширеніших видів  металообробного ремесла на Русі було художнє ливарство. Давньоруські майстри відливали безліч різноманітних предметів – від малесеньких ґудзиків до великих панікадил-

хоросів і церковних дзвонів.

 Ювеліри широко застосовували техніку скані (орнаменти з найтоншого дроту), штампування і тиснення.

 Вершиною ювелірної техніки Київської Русі були вироби з перегородчастої емалі – золоті княжі діадеми. Широко відома, наприклад, діадема з с.Сахнівки на Черкащині. Золоті пластинки діадеми прикрашені різнобарвним рослинним орнаментом, що був символом життєдайної сили, та перлинами; на середній пластинці зображено Олександра Македонського, що злітає на небо, - мотив, у якому вбачають не тільки ілюстрацію до середньовічної легенди, а й образ Дажбога – захисника й покровителя Русі.

 Отже, якщо у часи Володимира і Ярослава нова культура, активно утверджуючи себе, прагнула промовляти мовою монументальних архітектурних образотворчих форм, то в останню третину ХІ – на початку ХІІ ст. образотворча мова стає більш динамічною, здатною виражати багату асоціаціями думку. Утверджується смак до вишуканих рафінованих форм.

15. Розвиток української культури  в складі Великого Князівства  Литовського та Речі Посполитої.

XVI—XVIII століття — виключно складний і важливий період в житті українського народу. У політичній історії він охоплює такі процеси, як перехід всіх українських земель під владу Речі Посполитої, наростання визвольної боротьби, створення національної державності в ході Хмельниччини, подальша втрата завоювань. У вітчизняній культурі це була яскрава, плідна епоха, принципова для подальшого розвитку. Можна виділити цілий ряд причин, які пояснюють культурне піднесення в Україні у XVI—XVIII століття

Передусім треба  підкреслити, що тоді ще були живі традиції Русі. Найкраще вони збереглися у західноукраїнських землях, менш потерпілих від монголо-татарського нашестя. Крім того, у великому князівстві Литовському культурна спадщина Русі була сприйнята на державному рівні.

У XVI столітті триває стабілізація і пожвавлення економічного життя, зростання міст. Нараховувалося до 20 великих українських міст з населенням понад 10—15 тисяч жителів. У Львові, Києві кількість ремісничих спеціальностей досягала 300. Розвитку товарно-грошових відносин сприяло магдебурзьке право (правова система, яка закріплювала самоврядування городян). На Волині і в Галичині все ширше практикувалося будівництво світських споруд не з дерева, а з каменю і цегли, у XV столітті у Львові було побудовано водопровід.

Свою роль відіграв і вплив західноєвропейського Відродження та Реформації. В містах України, як і в ряді інших європейських країн, проживало етнічно різнорідне населення: крім українців — поляки, німці, [євреї]], вірмени, угорці, греки, що сприяло взаємопроникненню різних культур. У XV столітті, коли під ударами Туреччиниприйшли до занепаду італійські колонії у Криму, частина генуезьких купців переселилася до Львова і Києва. З іншого боку, діти українських вельмож навчалися вуніверситетах Праги, Кракова, Болоньї. Варто пригадати імена українського поета XV століття Павла Русина, професора медицини й астрономії з Дрогобича Юрія Котермака. Гуманістичні настрої та ідеї, європейські художні стилі набували на українському культурному ґрунті нових форм.

Найважливішим чинником, який впливав на розвиток культури в Україні в цей період, була національно-визвольна боротьба українського народу (зокрема Національно-Визвольна війна 1648-1657 рр.). Утворення Речі Посполитої внаслідок Люблінської унії у 1569 призвело до концентрації практично всіх українських земель у єдиних державних кордонах, поставило їх населення у найважчі політичні, соціально-економічні умови. У зв'язку зі зростанням міст в Європі зріс попит на продукцію сільського господарства, а Іспанія, яка досі була «житницею Європи», не справлялася з цим завданням. Потрібні були нові постачальники, і на цю роль претендувала Польща. Польські феодали захопили землю, закріпачили селян, витискали з України максимум прибутку, але в той же час захистити її від набігів турок і татар виявилися неспроможними. У цих умовах всі культурні процеси перепліталися як з боротьбою проти польського засилля, так і з обороною рубежів від натиску Кримського ханства йОсманської Туреччини.

Неоднозначною у  розвиткові української культури в XVI століття — першій половині XVIII століття була позиція соціальної еліти. Своєюмеценатською діяльністю прославилися князь Костянтин (Василь) Острозький, князь Юрій Слуцький, Єлизавета (Галшка) Гулечівна. Однак більшість українських феодалів, верхівка духовенства в умовах панування Речі Посполитої віддалялися від національної культури — мови, традицій, православної віри і сприймали польську. Один з українських публіцистів — Мелетій Смотрицький в полемічному трактаті «Тренос» («Плач») відобразив скорботу православної церкви за династіями, які раніше були віддані вірі своїх предків, а зараз її покинули:

У цій історичній ситуації роль духовного лідера народу взяло на себе козацтво — самобутній суспільний стан, який сформувався в XV—XVI століттях. Саме козацтво підхопило традицію національної державності, виступило захисником православної церкви, української мови.

Всенародна війна  за свободу України 1648—1657 рр. безпосередньо відбилася і на культурному житті. Патріотичні почуття, спільні походи, масове переселення — все це сприяло культурній інтеграції різних регіонів. У ході війни міцніла нова українська державність, що спиралася на козацькі традиції. Хоч Гетьманщина включала тільки частину національної території, але саме її існування вело до зростання національної самосвідомості.

Кризова ситуація в  культурі України виникла в кінці XVIII століття після того, як внаслідок  трьох поділів Польщі українська територія виявилася у складі двох імперій — Російської та Австрійської, в яких проводився антиукраїнський політичний курс. У Російській імперії по суті повторилася ситуація попереднього сторіччя, тільки тепер козацька старшина стала частиною дворянства, сприйняла російську культуру. Єдиними носіями і творцями української культури в цій ситуації залишилися низи суспільства, простий народ.

16. Діяльність православних братств  XVI-XVII ст.

Братства — релігійно-національні організації українських православних міщан. Така організація створювалася навколо парафіяльної церкви, зібрані внески йшли на її матеріальну підтримку, на благодійність. Поступово сфера діяльності братств розширювалася, вони відгукувалися на всі найважливіші події суспільно-політичного життя, посилали своїх представників у сейми, брали участь у розв'язанні питання про парафіяльного священика, відкривали школи, друкарні, видавали підручники.

Раніше за все  братства виникли у Львові, інших містах Галичини, а згодом і по всій Україні. Першим найбільшим і найвпливовішим у Львові стало Успенське братство (1544), згодом у передмісті були засновані ще десять братств. Зберігся цілий ряд друкованих документів, підготовлених львівськими братствами, в яких вони протестують проти національного гноблення. Так, гостра боротьба велася проти заборони підтримувати відносини зі східними патріархами. Таке пряме підкорення Александрійському іКонстантинопольському патріархам у церковній термінології носить назву «ставропігія», тому повна назва львівського братства —Успенське ставропігійське.

У Києві початок братству поклала добродійна діяльність Єлизавети (Галшки) Гулечівни, яка передала в дар монастирю, школі і лікарні свої володіння. Пізніше вона переїхала до Луцька, де продовжила свою діяльність. У невеликих містечках братства часто об'єднували більшість українського населення. У Київське братство в 1620році записалося все Військо Запорозьке на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним.

Деякі форми організації  братств нагадують середньовічні цехи, окремі риси зближують їх з рухом Реформації, однак загалом можна сказати, що це було самобутнє явище, яке відіграло важливу роль в українському національному суспільно-політичному і культурному житті.

17. Культуротворча діяльність Костянтина-Василя  Острозького.

Василь-Костянтин  Костянтинович Острозький (* 2 (12) лютого 1526 — † 13 (23) лютого 1608) — український (руський)князь, магнат, воєнний, політичний і культурний діяч, один з найзаможніших і найвпливовіших магнатів Речі Посполитої, воєвода Київський, маршалок Волинський, сенатор Речі Посполитої, "некоронований король Русі-України". Син великого гетьмана литовського князя Костянтина I Івановича Острозького

Ставлення до українського козацтва

Були своєрідними; розуміючи важливе стратегічне  значення Запорозької Січі як форпосту проти турецько-татарської небезпеки, намагався підтримувати з козаками партнерські стосунки, зокрема, приймаючи їх на службу. 
На початку 1590-х років К.В.Острозький вороже поставився до назріваючих козацьких заворушень, які загрожували розгалуженим земельним володінням князівського роду. Під час козацького повстання Христофора (Кшиштофа) Косинського у1591—1593 роках, незважаючи на ряд невдач, військо, зібране К.В.Острозьким, у вирішальній битві під П'яткою завдало нищівної поразки повстанцям. Шимон Пекалід в хвалебній поемі «Острозька війна» засвідчив м'яке ставлення К.В.Острозького до переможених. Князь обмежився лише вимогою публічного покаяння і присяги козацького ватажка перед родом Острозьких- можна пояснити тим, що Кшиштоф Косинський (згідно з тогочасними джерелами) був родичем князів Острозьких. 
К.В.Острозький виступив рішуче проти повстання Северина Наливайка у 1594—1596 роках.

Позиція Костянтина Василя Острозького в релігійній сфері

В перший день великого посту замикався в Дубенському  монастирі, знімав панські шати, переодягався в скромний одяг, постив та молився  не один день та ніч.^[8] Гідний продовжувач справи свого батька; ретельно дбав про українське православ'я. За нього Острог - один з двох титулярних центрів єпархії Східної Волині - стає центром православної духовності. Відзначаючись релігійною толерантністю, К.В.Острозький цікавився творами католицькихбогословів, певний час знаходився під впливом протестантизму. 20 жовтня 1592 р. король Сиґізмунд III Ваза видав йому привілей виступати захисником прав Руської Церкви і висувати кандидатів на спорожнілі єпископські уряди (посади)^[9]