Українські надбання діаспори

1. Примордіалістські та модерністські теорії нації.

Слово "нація" походить від латинського "natio" (порода, рід, плем'я, походження, народження). У своїх промовах Цицерон  називав "націями" віддалені та "варварські" народи. Поширеним  слово "нація" було в середньовічних університетах.

Примордіалізм — термін, який походить від англійського слова — споконвічний. Прихильники примордіалізму відстоюють ідею про те, що етнос і нація  існували з давніх давен. Суть цієї теорії викладена у працях англійського етнолога Ентоні Сміта, американця Гуннара  Нільссона, радянських учених Юлія Бромлея  та Льва Гумільова. Прихильниками її є більшість українських вчених, наприклад, історик Ярослав Дашкевич. Вони розглядають етнос як своєрідний історико-біологічний феномен, що ґрунтується  на неусвідомленій, "природній", афективній прив'язаності людей до свого народу, а виникнення нації пов'язують із певним етапом у розвитку етносу.

З приводу виникнення нації існує два  головних підходи: деякі  вчені (Юлій Бромлей, Гуннар Нільссон) вважають націю типом етносу, який притаманний  розвинутому класовому  суспільству, а інші вважають, що нація  виникає тоді, коли етнос виявляє  претензії на власне політичне існування.

У межах примордіалістського  підходу виділяють  два головних напрямки: соціобіологічний та еволюційно-історичний.

Соціобіологи  розглядають етнос  як спільноту індивідів, яка ґрунтується  на біологічних особливостях перетворених у соціальні. Вони вважають, що нації  виникли внаслідок  природного розростання  сімей та родів  і є спільнотами, що свідчить про спільне  походження.

Представники  еволюційно-історичного  напрямку переконані, що етнос є швидше соціальною, а не біологічною спільнотою. Взаємна прихильність членів етносу досягається  не закономірностями біологічного розвитку, а в соціально-економічному контексті.

 

2. Поняття і суть національної  культури.

Людина почала відокремлювати себе від оточуючого середовища вже  на початку свого існування. Першими  свідченнями цього процесу є  примітивні малюнки на стінах печер, на ранньому етапі наші пращури просто лишали відбитки своїх рук або  малювали пальцями «хвилі», що, ймовірно, вже свідчить про бажання змінити  навколишній світ за допомогою власних  творчих сил.

Слово «культура» — латинського походження, яке буквально означало обробку, догляд, поліпшення (colo, colere - обробіток, займатися землеробством).

У середньовічній Європі слово «культура» вживалося в словосполученнях і означало ступінь майстерності в якій-небудь галузі, придбання розумових навичок (наприклад, cultura juris — вироблення правил поведінки, cultura scientiae — засвоєння науки, cultura literarum — вдосконалення письма).

Етапи наукового визначення сутності культури збігаються з етапами  становлення культурології як науки:

1). Античність - XVIII ст. - зародження  культурологічного знання, культура  не осмислювалася як окрема  цілісна система. До проблем  культури звертаються філософи, історики;

2). XVIII - XIX ст. - культура як  цілісне явище стає предметом  дослідження філософії та етнографії;

3). Середина XIX століття - культурологія  (культурна антропологія) формується  як окрема сфера знання, що  досліджує сутність культури  та процеси її існування

Сутність кожної конкретної культури розкривається в її явищах (артефактах).

Сутністю культури як фундаментальної  категорії являються результати людської діяльності та сама діяльність.

 

3. Основні елементи, необхідні для  оформлення національної культури.

Основними складовими або  елементами культури є:

1. Мова як система знаків, наділених певним значенням, котрі  використовуються для збереження, перетворення та передачі інформації. Мова має особливе значення  в системі культури, вона є  першоосновою будь-якої культури, оскільки нею не можна оволодіти  без спілкування з іншими людьми. Мова підтримує згуртованість  суспільства, допомагає людям  координувати свої дії, відображає  загальні знання людей про  традиції, сучасні події. Мова  є засобом людського спілкування,  мислення і самовираження у  різноманітних формах духовного  виробництва та споживання.

2. Цінності є визначальним  елементом культури. Це своєрідний  соціальний механізм, який виявляє,  систематизує, впорядковує, відтворює,  зберігає, захищає, розвиває та  передає все корисне в суспільстві. 

3. Норми — це волевиявлення,  яке дає змогу здійснювати  соціальний контроль і демонструє  зразки поведінки. Соціальна норма  — це зразок поведінки чи  дій індивідів або соціальних  груп. Це певні правила, які  регулюють поведінку людей у  відповідності з цінностями даної  культури.

4. Складні зразки поведінки:  звичаї, традиції, обряди, вірування.  Звичай являє собою звичну  соціальну регуляцію, яку взято  з минулого. Звичай — це усталений  спосіб людської діяльності або  правило поведінки, характерне  для певного народу.

Традиції — елементи спадщини, що передаються від покоління  до покоління і утворюють спадковий  зв'язок в історії людства.

Обряди — колективні символічні дії, які виконуються з нагоди найважливіших подій у житті  людини, сім'ї, колективу.

Одним із елементів культури є вірування, що виконують роль морального регулятора суспільних відносин. У  віруваннях сконцентровані фундаментальні уявлення про природу і сутність світу, суспільства, людини. У віруваннях домінує емоційних компонент, і  вони не потребують, у більшості  випадків, логічного доведення чи підтвердження фактами, сприймаються як істина і не ставляться під сумнів

5. Знання та переконання  — базові елементи культури, в  яких зосереджується те, до чого  люди прагнуть, чим керуються  у повсякденному житті, що втілюють  у зразках, нормах та звичаях,  об'єктивно відображають природну  та соціальну суть реальності.

 

4. Співвідношення між державністю,  ідентичністю і культурою.

5. Мова, історія, етнографія та їх  роль у національному самоусвідомленні.

6. Українська демонологія та традиційні  звичаї й обряди українців.

Демонологія - переважна частина образів української  народної демонології має дохристиянське походження. Демонологічне уявлення пов'язувалися з явищами природи, господарсько-побутовим життям. Народна  фантазія часто надавала демонічним істотам людську подобу, тобто  наділяли їх антропоморфними рисами.

Найважливіші складові духовного життя народу — свята та обряди. Вони відображають не тільки етнічну своєрідність, але й естетику, моральні цінності, ментальність,історію. До числа інститутів, породжених релігійними уявленнями й аграрним укладом побуту, належали календарні свята та обряди. Це — найдавніша обрядовість, корінням своїм вона сягає первісних, язичницьких вірувань. Значно пізніше церква сприйняла систему землеробських свят, яка вже склалася, і надала їй християнського забарвлення. Свята і обряди календарного циклу регламентували всі сфери життя українського селянина — виробничу, суспільну, сімейну, а головна їх мета — відвернути стихійне лихо, вплинути на врожайність.

У аграрному календарі  українців не було різкого розмежування між сезонами. Обрядовість зимового циклу поступово переходила у  весняну, весняна — у літню тощо. Кожний цикл ніс своє сезонне смислове навантаження (підготовка ґрунту, сівба, посадка — весною; збір і збереження врожаю восени). Календарний цикл насичений безліччю ритуалів і прикмет, які також зв'язують пори року.

Зимові свята  починалися 21 листопада з Введення, «коли вводилося літо у зиму». Цей день віщував, яким буде наступний рік: урожайним чи ні, посушливим чи дощовим.

Серед зимових свят українців особливо виділяється період святок з кульмінаційними точками — Різдвом, Новим роком і Хрещенням.

На честь весняного  пробудження природи слов'яни  святкували Масляну. На відміну від інших календарних свят, Масляна практично не зазнала християнського впливу і залишилася просто веселим народним святом з деякими язичницькими ритуалами: катання з гірок, спалювання солом'яного опудала, приготування млинців і вареників тощо.

Серед весняних свят найзначнішим і улюбленим була Паска (Великдень). Обряди і ритуали великодного циклу несли релігійне християнське і календарне язичницьке навантаження (воскресіння Ісуса Христа і пробудження природи).

Великодню передувала Вербна неділя — період активної підготовки до свята. У церкві святили гілки верби, якими шмагали всіх членів сім'ї, а потім і домашніх тварин, примовляючи (один з типових варіантів тексту примовки, за Брокгаузом і Єфроном, 1892).

Це мало забезпечити  здоров'я і благополуччя. Саме на Вербній неділі готували писанки — яйця, прикрашені багатоколірним орнаментом (на відміну від крашанок, забарвлених в один колір). Взагалі червоний колір яйця, за християнськими переказами, — символ крові, пролитої Христом за гріхи людські. Але сам звичай використовувати фарбовані яйця в різних обрядах, сприймаючи їх як символ воскресіння, сягає далекого минулого.

Багато повір'їв було пов'язано з Страсним (або Чистим) четвергом. Палаючою страсною свічкою, принесеною з церкви, робили хрести на стелі — від нечистої сили. Дбайливо зберігали четвергову сіль, спеціально обпалену в печі, — від різних захворювань людей і домашніх тварин. Обов'язковим був звичай купати дітей і хворих, виливаючи потім воду на перехрестя доріг, «щоб там усе лихо зосталося». Це, без сумніву, відгомони древніх очищувальних обрядів.

Відстоявши у  церкві всеношну службу і освятивши заздалегідь зібрані продукти, люди сідали за святковий стіл. Великодню передував найсуворіший піст (пам'ять про страждання Христа), тому пасхальній трапезі надавалося особливого значення. Чим багатшим буде стіл, тим ряснішим — урожай. Важливе місце на столі займали, як правило, паски і писанки.

Завершення весняного  і початок літнього періоду у  східних слов'ян пов'язаний з трійце-русальною  обрядовістю, в основі якої лежить культ рослинності, магія заклинання майбутнього врожаю. На «Зелені свята» (так в народі називалося християнське свято Трійці) хатину і двір прикрашали зеленими гілками верби, липи, клену. Підлогу застеляли гілочками м'яти, любистку, чебрецю. До цього свята належить цікавий обряд «завивання берези» або «водіння куща». Дівчинку або молоду дівчину прикрашали квітами, зеленню і водили селом. Цим обрядом і спеціальними піснями хотіли вимолити у природи багатий урожай.

Особливо виділяється  давньослов'янське свято літнього сонцестояння — Купала або Івана Купала (7 липня). Це свято не сприйняло християнські риси і залишилося в архаїчній язичницькій формі. Більш того, церква намагалася боротися з традицією проведення Купала, оголошуючи його гріховним, диявольським і т. д. Але, незважаючи на всі заборони, Івана Купала залишився одним з найбільш поширених і улюблених народних свят.

Апогеєм аграрно-господарського року українського селянина було свято  завершення збору врожаю — «обжинки», багате піснями та архаїчними ритуалами. Наприклад, відгомін древніх жертвоприношень — виготовлення «спасової бороди», яку зав'язували з останніх пучків незжатого колосся і залишали на полі; плетіння обжинкового вінка (його заквітчували стрічками і зберігали до весни, зерном з цього вінка починали сівбу). Свята Катерини (24 листопада) і Андрія (30 листопада) мали молодіжний характер. Дівчата та юнаки ворожили в ці дні, влаштовували веселе гуляння з танцями, іграми, розігруванням, гумором.

Народна культура відіграла  особливу роль в українській історії. Саме завдяки їй в умовах тривалої відсутності національної державності (особливо у XVIII столітті) була збережена  спадкоємність української культурної традиції. Багато згаданих звичаїв  і обрядів українці зберегли до сьогодні. Індустріальне суспільство, урбанізація  нівелюють традиційні національні  і регіональні особливості культури. І в цих умовах дуже важливо  ретельно зберігати, вивчати і популяризувати накопичені багатьма поколіннями знання, традиції. Адже без минулого немає  майбутнього.

 

7. Традиційний побут українського  селянства.

Будинок української шляхти знаходився, як правило, на високому місці і був схожий на маленький замок, укріплений з усіх сторін валами, частоколом (острогом з дерев'яних паль) і з дерев'яними баштами (одно- або двоповерховими). На башті вночі була варта. Дім робили дерев'яним, вкривали ґонтом (спеціальним покрівельним матеріалом з тонких дощечок). Починався дім ґанком, далі — просторі сіни з ловецькими прикрасами. За сіньми — панські покої та приміщення для челяді. Кімнат було багато — їдальня, світлиця, спальні, різноманітні комірки тощо. Поряд з панським будинком ставили гумно (тік) з господарчими будівлями, влаштовували квітники, садилисад, ставили пасіку, іноді — звіринець. Наприклад, будинок гетьмана Апостола в Глухові описується так. Ґанок з точеними балясами (фігурними стовпами), широкі сіни, кімнати для засідань генеральної канцелярії з великими столами, лавами, вкритими килимами, покої гетьмана з десятьох кімнат. Головна світлиця оббита блакитнимсукном мала шість вікон. Вікна оплавлені в олово, ззовні обладнані віконницями. На головній стіні — ікона розп'ятого Ісуса Христа. Посередині — стіл оббитий атласом, лави застелені килимами. Піч покрита кахлями з узорами квітів. Двері розписані, на завісах, з замками. На стінах розвішували ікони святих та портрети осіб з родини власника маєтку, рідше — краєвиди. У маєтку Ханенка згадується «дзиґар стінний з вагами», кабінет з люстерком. В приміщенні палацу була також лазня. У дворі бувквітник, далі — вишневий та ін. сад. Господарські будівлі включали пекарню, стайню, конюшню, винницю (гуральню), кузню, льодівню, нужник (туалет), теж критий ґонтом. Поряд часто був млин, пасіка.

 

8. Культура Київської Русі: державність,  релігія, цивілізаційна приналежність.

У IX столітті внаслідок  тривалого внутрішнього розвитку східнослов´янських племен, збагаченого впливами сусідніх народів, утворилась одна з найбільших держав середньовічної Європи - Русь. її історичним ядром було Середнє Подніпров´я, де традиції політичного життя сягали ще скіфо-античних часів. Центром нової  східнослов´янської держави став Київ, тому в історичній літературі з´явилась  назва Київська Русь.