Українські надбання діаспори

Займаючи територію  від Балтики і Льодовитого  океану до Чорного моря, і від  Волги до Карпат, Русь являла собою  історично важливу територію  для налагодження контактів між  Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією. Це зумовило швидке її входження в загальноєвропейську  історико-культурну спільність.

Про велику і могутню  східнослов´янську державу знали  в різних частинах Старого Світу. Відомості арабських авторів, свідчення  скандинавських саг, французькі епічні твори, змальовують Русь як велику країну, що займала важливе місце в  системі європейських політичних, економічних  і культурних зв´язків.

Одночасно з міжнародним  визнанням, на Русі зростало і зміцнювалося усвідомлення власної приналежності  до світової історії. Київській Русі належить особливе місце у Східній  Європі, аналогічне тому, яке займала  імперія Карла Великого в історії  Західної Європи. Процес формування держави, етнічний розвиток східнослов´янських племен, сприяв утворенню єдиної руської  народності, в основі якої лежали спільна  територія, єдина мова, споріднена культура, відносно тісні економічні зв´язки. Упродовж усього періоду існування  Київської Русі давньоруська етнокультурна  спільність, що стала етнічною основою  українців, росіян і білорусів, розвивалася  шляхом консолідації.

Київська Русь мала велике історичне значення і для  багатьох неслов´янських народів. II досягнення в галузі суспільно-політичного, економічного і культурного розвитку ставали  надбанням литви, латишів, естів, керели, весі, мері, муроми, мордви, тюркських  кочових племен Південноруських  степів. Частина цих народів етнічно  і політично інтегрувалась у  склад Русі.

Спочатку Русь мала переважно династичний характер, що визначав її історичний розвиток. Вона була єдиною державою, що забезпечувалася  єдністю князівського роду, який спільно  і у злагоді володів країною. Пізніше у XII-XIII ст. принцип старшинства  був порушений, що й призвело до нескінченних уособиць у боротьбі за владу.

Існування Київської  Русі охоплює період з IX по 40-і роки XIII ст. Етнічну основу держави складали східні слов´яни, що були об´єднані  у великі міжплемінні союзи. У  давньоруському літописі "Повість  минулих літ" вказується, що таких  союзів налічувалось чотирнадцять. Південну групу слов´ян складали поляни, древляни, сіверяни, волиняни, дуліби, уличі, бужани, тиверці, білі хорвати; вятичі. Окрім  східних слов´ян, у межах Київської  Русі проживали карели, весь, меря, мурома, мордва, печеніги, чорні клобуки  та балтські племена.

На першому етапі  розвитку, політичною формою держави  була ранньофеодальна монархія з  елементами федералізму. В 30-ті роки XII ст. Русь вступила в період феодальної роздрібненості, що характеризувався подальшим розвитком продуктивних сил і виробничих відносин, виділенням окремих князівств. Київська Русь проіснувала  до 40-х років XIII ст. і впала під  ударами монголо-татарських завойовників.

9. Норманська і хозарська теорії  походження Русі.

Норманська та антинорманська теорії

Довкола цього літописного  твердження, а заразом – і навколо  проблеми походження Київської держави  півтора століття точиться дискусія між так званими норманістами й антинорманістами. Недостатність, суперечливість і неоднозначність  історичного матеріалу, різні методологічні  підходи, політична за ангажованість  ставали на заваді об’єктивного дослідження  процесу виникнення Давньоруської  держави. Позанаукове трактування  цієї проблеми було започатковане у  середині XVIII ст. в Санкт-Петербурзькій  академії наук у полеміці між Г. Міллером та М. Ломоносовим. Перший доводив, що Київську Русь заснували нормани, а другий рішуче спростовував цю версію. Майже одразу полеміка, що спершу претендувала на науковість, переросла в ідеологічне протистояння.

Норманісти, як і антинорманісти, виникнення держави вважали кульмінаційним одномоментним актом, безпосереднім  наслідком діяльності конкретної історичної особи. Під впливом такої доктрини опинилися покоління істориків XIX – першої половини XX ст. У центрі дискусії фігурувало обмежене коло питань – про походження назви «Русь», про те, до якого етносу могли  належати літописні варяги й хто  були перші руські князі.

Хоча, як видно з літопису, автор під «варягами» розумів  сукупність народів, що жили поза Руссю  полянською, київською в тому числі  й тих, що осіли в Західній Європі. Та русь вважалась варязькою, себто  закордонною, а київська – корінною, метропольною. «Варязьку русь» і  вивів у IX ст. Рюрик у Подніпров’я.

Але назва держави не обов’язково  відображає сутність її походження. Це простежується на багатьох прикладах  з європейської історії, коли назви  держав виникли під впливом прийшлих етносів, які з плином часу асимілювалися  з місцевими. Так, назва Болгарії походить від імені кочівників-завойовників тюркського походження – болгар; Франції  – від імені германського племінного союзу, очоленого франками, які захопили Галлію; Британії – від германського племені бритів, котре завоювало  місцеве кельтське населення.

Не має принципового значення й етнічне походження вояків-ватажків, які були причетні до створення держави. Як соціальний інститут, що виникає  тільки на певній стадії розвитку суспільства, держава нівелює етнічні ознаки правлячої династії, висуваючи на чільне місце структури не племінного, а територіального, над племінного типу. Більше того, розмиванню особливих  етнічних, ментальних рис норманської  знаті сприяло ослов’янення скандинавів  завдяки приватним, а особливо шлюбним  зв’язкам. Про глибину цього процесу  свідчить хоча б те, що син Ігоря  та Ольги став першим князем, названим слов’янським іменем – Святослав. Найдовше зберігалась мовна ознака, що свідчила про приналежність прийшлого етносу. Деякий час існувала двомовність, яка побутувала ще при дворі Ярослава Мудрого. Його сини були останніми київськими князями, котрі знали і шведську мову. Тому, незалежно від того, ким були Аскольд і Дир – норманами, як вважає літописець, чи останніми представниками полянської князівської династії Кия, як вважає більшість вчених, – у часи Аскольда (за літописом, між 862-882 рр.) Русь охоплювала найближчі до Києва території племінних союзів полян, деревлян, дреговичів, та південно-західних сіверян.

Це дає підстави вважати  норманську теорію спростованою. Без  сумніву, нормани в IX-XI ст. відігравали  на Русі активну політичну роль. Безперечне й скандинавське походження Рюрикової династії. Але східнослов’янське  суспільство ще до появи варягів  мало свої продержавні утворення. Перша  руська держава постала з поєднання  багатьох, а не лише окремих чинників; варязький був лише одним з  них. Руська історія тільки завдяки  варягам є такою ж фікцією, як руська історія без них.

Хозарська гіпотеза

Загальновідомо, що в середині VII ст. тюркомовні племена утворили в пониззях Дону й Волги та на Північному Кавказі могутню державу  – Хозарський каганат. У VIII ст. він  підкорив слов’янські племена полян, сіверян, радимичів та в’ятичів. Ці факти були використані для обґрунтування  тези про хозарське походження Київської  Русі. Наприклад, у Конституції Пилипа Орлика (1710) стверджувалось, що хозари-козаки першими прийняли християнство ще до Володимира Святого. Це означало, що протоукраїнська  держава, де головною силою були хозари-козаки, раніше за Володимира прилучилася до європейської цивілізації. Постала  ця гіпотеза за конкретної політичної ситуації, на основу пошуку протидії (зокрема, й ідеологічної) політиці Москви. Щоб  уникнути будь-яких намагань довести  спорідненість історії України  та Московії, в т.ч. й щодо віри, П. Орлик і висунув тезу про хрещення «хозар-козаків», наголошуючи, що вони раніше навернулися до цивілізованого світу, не маючи ніякого відношення до азійського деспотизму Москви.

Така точка зору істориками різних поколінь не була сприйнята  всерйоз, як і твердження сучасного  історика-дослідника О. Пріцака про те, що поляни були не слов’янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка – спадкоємицею роду Кия. Археологічні дослідження давнього Києва свідчать про місцеву слов’янську самобутність його матеріальної культури.

Насправді Русь і Хозарія  були паралельними утвореннями, що розвивалися  в приблизно однакових хронологічних  межах, а ті слов’янські племена, які підкорялися Хозарії, у процесі  становлення Київської Русі поступово  переходили під її владу. До того ж  руси неодноразово вторгалися у хозарські  землі. У 60-ті роки X ст. внаслідок війни  з русами Хозарська держава перестала  існувати. З IX ст. в Європі домінувала Давньоруська держава.

10. Роль династичного центру в  становленні культурної спільноти  Київської Русі

Київська Русь була однією з найбільших територіально і  розвинутих культурно держав середньовічної Європи. Ще в дохристиянські часи в  Київській Русі складаються правові  та моральні норми, існують розвинута  політеїстична (вона ж язичницька, або  поганська) релігія, писемність (спочатку так звані "черти' і "рези', що вирізьблювалися  на дереві, а пізніше і стародавній  слов'янський алфавіт — глаголиця). Наших предків здавна також цікавили і хвилювали питання сенсу  і мети культурно-історичного процесу, закономірностей його розвитку, причинно-наслідкових  відношень, місця людини у світі  та народу в історії. Ці та інші проблеми діставали відображення в таких  скарбницях культури, як міфологія, усна народна творчість. Культурний світогляд  народу суттєво впливав на формування обрядів, ритуалів та традицій. 

Починаючи з кінця X ст. в  Київській Русі рефлексія над  суто культурологічною проблематикою, як правило, проводилась у контексті  утвердження християнської світоглядної позиції, християнських цінностей  і загалом християнської картини  світу. Духовний світ Русі широко збагачувався здобутками античної культури, своєрідним ретранслятором якої була Візантія. Слід зважати й на те, що Київська Русь мала розвинуті дипломатичні, династичні та торговельні зв'язки з багатьма регіонами, зокрема з народами Центральної  та Західної Європи, Переднього Сходу, Південного Кавказу та Закавказзя, що об'єктивно сприяло розширенню культурного кругозору тодішніх східних слов'ян.         

Розквіт києворуської культури в XI—XII ст. позначився не тільки розвитком  архітектури, малярства, музики та прикладних мистецтв, ремесел тощо, а й поширенням освіти, наукових знань та заснуванням  власної філософської традиції. Активно  перекладалися писемні пам'ятки греко-римської та візантійської культури, такі, наприклад, як уривки з творів Платона, Арістотеля, праці богословів Григорія Богослова, Іоанна Златоуста, Іоанна Дамаскіна, "Шестиднев' Василія  Великого, "Фізіолог' та ін. Популярним видом літератури були так звані  апокрифи (неканонічні релігійні  твори), в яких йшлося про життя  Адама, Христа, святих. 

Особливо популярними  в Київській Русі були різноманітні "повчання', "слова'. "Словами' називалися за часів Київської Русі твори  релігійно-повчального характеру, змістом  яких був аналіз якого-небудь морально-світоглядного  питання, осмислення історичної події  або суспільної проблеми. Повчальні  твори писав київський князь  Володимир Мономах (1053—1125), найвідомішим з них є "Повчання Володимира Мономаха своїм дітям'. У першій частині  цього твору князь говорить про  цінності миру і любові, про небезпеку  конфліктів і розбрату. В другій частині йдеться про обов'язки доброго господаря щодо ближніх  і підданих. Надзвичайно важливо, що в той далекий від нас  час, ще на початку XII ст., Володимир  Мономах закликає ніколи і нікого не карати смертю: "Ні невинного, ні винного не вбивайте й не кажіть убивати'. Володимир Мономах, безперечно, керується безпосередньо принципами євангельської моральної доктрини. Та його заклик і досі актуальний, адже Христова заповідь "Не вбий!' ще не стала  повсюдно чинним принципом суспільного  життя в сучасній культурі, хоча правова норма на заборону смертної кари поширюється все в більшій  кількості держав. Третя частина "Повчання' містить розповіді  князя про різні пригоди і  небезпеки його власного життя. Крім Володимира Мономаха, славився своїми філософськими творами і волинський князь Володимир Васильковим.         

Одним 3 найпомітніших кисворуських мислителів був Іларіон Київський, спочатку священик церкви на Берестові  поблизу Києва, а з 1051 р. митрополит Київський. Митрополит Іларіон стоїть біля джерел філософської та власне культурологічної думки українського народу. Іларіону Київському належить такий визначний  твір, як "Слово про Закон і  Благодать'. За традиціями того часу під "Законом' мався на увазі Старий заповіт, а під "Благодаттю' —  Новий заповіт. Історіософська концепція  цього мислителя виходить із розуміння  культурної історії як універсальної, цілісної та провіденціальної за сутністю. Іларіон прагне усвідомити її сенс, тенденції, чинники розвитку. Автор  висловлює цікаві філософсько-світогляди і ідеї щодо понять свободи та необхідності, старого (старозаповітного) і нового (євангельського) сенсу людського  буття. Митрополит Іларіон намагається  утвердити ідею рівності всіх народів  і право власного народу на належне  місце у всесвітній історії. У  творі вперше в Київській Русі обґрунтовується ідея походження княжої влади від Бога та необхідність її спадкоємності. Зміст твору свідчить про неабияку обізнаність автора із здобутками візантійської, західноєвропейської  та слов'янської теоретичної думки, любов до власної землі й народу, вболівання за них. 

Надзвичайно прогресивну  як для свого часу культурно-світоглядну  позицію займав автор ще одного давньоруського "Слова' (або "Моління') — Данило Заточеник. Його твір, який містить  низку політичних та суто життєвих порад новгородському князю Ярославу Володимировичу, пронизаний глибокими  філософськими і суспільно-політичними  ідеями. Обстоюючи пріоритет розуму над силою, знання над хоробрістю, мудрості над долею, Данило Заточеник  звертається до авторитету Святого  Письма та думок античних мислителів — Піфагора, Демокріта, Арістотеля, Плутарха, Геродота та ін. Він звеличує духовність і стверджує самоцінність мудрої, мислячої людини. 

Філософські, естетичні уявлення, важливі дія культурологічного  знання описання звичаїв та побуту часто трапляються в агіографічному жанрі — житіях святих. Слід сказати, що в Київській Русі з'являються  перші свої мученики та святі —  це вбиті рідним братом юні князі  Борис і Гліб, засновник Києво-Печерського  монастиря Антоній Печерський та ін. До початку XIII ст. належить складення "Києво-Печерського патерика' —  розповідей про найбільш відомих  ченців Києво-Печерського монастиря.  

Від XIV ст. в теоретичній  думці наших предків особливе місце починають посідати питання, пов'язані з етнокультурним самоусвідомленням  та концепціями етнічного походження.