Суб’єкти інформаційної діяльності та їх потреби в інформації

Суб’єкти інформаційної  діяльності та їх потреби в інформації

1. Класифікація інформації

 Термін «класифікація»  доходить від латинських слів classis – розряд та facere – робити  і вживається у двох значеннях.  З одного боку, класифікація –  це логічний процес зарахування  отієї чи іншої сукупності  об’єктів (елементів) до певного  класу згідно з визначеною  суттєвою ознакою або групою  ознак. Поряд з цим класифікація  розглядається не лише як зазначений  вище процес, а і як результат  такого процесу. Аналіз одного  й того ж об'єкта з точки  зору різних його суттєвих  ознак обумовляє можливість одночасного  існування різних класифікацій  цього об' єкта. Повною мірою це  стосується й інформації. Класифікація  інформації за основними характеристиками  дає змогу ефективно використовувати  її на практиці.

Причому найпростіший і водночас досить ефективний відхід до класифікації інформації базується на законі одності  протилежностей. Так, у найзагальнішому  плані, залежно від доступності, інформація поділяється на доступну і недоступну для певного об’єкта.

Дотупність інформації обумовлена не лише її юридичним статусом, а  й фактичними умовами її використання для різних суб’єктів. Для визначення юридичних аспектів вживається поняття «режим доступу», який, згідно із Законом України «Про інформацію», визначається як передбачений правовими ормами порядок одержання, використання, поширення і зберігання інформації. За режимом доступу інфрмація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом. Для визначення останньої вживається ще закрита, або декретна, тобто така, що з цих чи інших міркувань являє собою таємницю і розповсюдження якої можливо лише за згодою органів, вповноважених контролювати витання пов’язані з цією інформацією. Інформація з обмежени доступом, у свою чергу, поділяється на таємну і конфеденційну.

 До таємної належить  інформація, що містить відомості,  які становлять державну та  нішу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає коди  особі, суспільству і державі.  Кнфіденційна – інформація, що  містить відомості, які знаходяться  у володінні, користуванні або  розпорядженні юридичних та фізичних  осіб і поширюється за їхнім  бажанням згідно з передбаченими  умовами (ст. 30 Закону України  «Про інформацію»).

Відкрита – інформація, якою дозволено користуватися широкому загалу. Існує перший зв’язок між  реальною доступністю інформації та режимом доступу до неї. Він проявляється у праві на інформацію та його реалізації. Адже не всяка відкрита інформація доступна певному суб’єктові і навпаки. Наприклад, співробітник регіонального  управління СБУ (крім м. Києва) може мати доступ до таємної інформації, але  не може в будь-який момент користатися  відкритою інформацією, що є лише у фондах Національної бібліотеки України  ім. В. І. Вернадського. Водночас аспірант, що не має права на користування таємною інформацією, але проживає у м. Києві, може вільно користуватися  інформацією з фондів зазначеної бібліотеки.

 Можливість доступу  до інформації для конкретного  споживача часто залежить від  платних чи безплатних умов  її надання. Тому, відповідно до  її місця у товарно-грошовому  обігу, інформація поділяється  на комерційну та некомерційну. Комерційна інформація поширюється  лише за бажанням її власника, в першу чергу з його умовах  і переважно як об’єкт купівлі-продажу.  При цьому конкретні оцінки  власника (відправника) інформації  та її споживання (отримувача) можуть  різнитись. Виходячи з цілей  власника, до категорії комерційноїінформації  може бути віднесений широкий  спектр джерел із найрізноманітнішими  умовами доступу: від креси  до інформації консультативних  форм. З точки ж зору цілей  споживача умовою зрахування  інформації до категорії комерційної  є отримання ним відповідного  прибутку. Тому суспільно-політична  преса, що приносить прибуток  її видавцям, не розглядається  як комерційна інформація її  споживачем – звичайним громадянином. Характерною ознакою некомерційної інформації є, як правило, безплатний характер її поширення. Хоча й тут можуть бути винятки. Наприклад, безплатне поширення буклетів на виставці не відміняє комерційних цілей її власників-відправників.

 За своєю генезою  інформація (дані) поділяється на  первінну і вторинну. Первинна  – це інформація (дані), зібрана  вперше для розв’язання якого-небудь  завдання. А вторинна – та, яка  вже була зібрана раніше для  інших цілей. Поширене трактування  вторинної інформації як продукту  переробки первинних даних висхідного  повідомлення. У цьому контексті  близьким за змістом є поділ  інформації на оглядову й аналітичну. Адже остання обов’язково є  результатом опрацювання якихось  висхідних повідомлень. Взагалі  треба подкреслити діалектику  абсолютності та відносності  понять первинної та вторинної  інформації. Критерієм її зарахування  до отієї чи іншої категорії  витупають потреби конкретного  суб’єкту.

 За своєю суб’єктною  належністю інформація поділяється  на внутрішню і зовнішню. Наприклад,  інформація, що обертається в  межах підприємства, є його внутрішньою  інформацією. А та, що надходить  з оточуючого середовища, – зовнішньою.

 Розглядаючи класифікацію  інформації, не можна не згадати  ту, яка находиться в Законі  України «Про інформацію». Виділяються  такі види інформації:

• статистична;

• адміністративна;

• масова;

• про діяльність державних органів влади та органів місцевого і  регіонального самоврядування;

• правова;

• про особу;

• довідково-енціклопедичного характеру;

• соціологічна.

   Статистична інформація  – це офіційна документована  державна інформація, що дає кількісну  характеристику масових явищ  і процесів, які вдбуваються в  економічній, оціальній, культурній  та інших сферах життя.Адміністративна  інформація (дані) – це офіційні  документовані дані, що дають  кількісну характеристику явищ  і процесів, які відбуваються  в економічній, соціальній, культурній, інших аферах життя і збираються, використовуються, поширюються та  зберігаються органами державної  влади (за винятком органів  державної статистики), органами  місцевого самоврядування, юридичними  особами згідно із законодательством  з метою виконання адміністративних  обов’язків і завдань, які  належать до їх компетенції.  Масова інформація – це публічно  поширювана друкована та аудіовізуальна  інформація. Інформація державних  органів та органів місцевого  і регіонального самоврядування  – це офіційна документована  інформація, яка створюється в  процесі поточної діяльності  законодавчої, виконавчої та судової  влади, органів місцевого та  регіонального самоврядування. Правова  інформація – це сукупність  документованих або публічно  оголошених відомостей про право,  його систему, джерела, реалізацію, юрідичні факти, правідносини, правопорядок, правопорушення і боротьбу з  ними та їх профілактику тощо. Інформація про особу – це  сукупність документованих або  публічно оголошених відомостей  про особу. Інформація довідково-енциклопедичного  характеру – це систематизовані,  документовані або публічно оголошені  відомості про суспільне, державне  життя та навколишнє середовище. Соціологічна інформація – це  документовані або публічно оголошені  відомості про вставлення окремих  громадян і асоціальних груп  до суспільних подій та явищ, процесів, фактів.

 Певною мірою ця  класифікація досить суперечна,  а її складові аноді дублюються. Наприклад, одночасно до категорії  інформації державних органів  та органів місцевого і регіонального  самоврядування (ст. 21) і до категорії  правової інформації (ст. 22) зараховано  законодавчі акти. Поряд з   тим, що в Законі виділено  довідково-енциклопедична інформація, в ньому зовсім не згадується  спеціальна інформація, що міститься  у виданнях неенциклопедичного  характеру. Водночас у ст. 30 («Інформація  з обмеженим доступом») згадується  професійна, ділова, виробнича, банківська, комерційна та інформація іншого  харктеру. Існують і деякі інші  супереності. Однак, оскільки  Закон України «Про інформацію»  є важливим документом у системі  врегулювання правових відносин  в інформаційній сфері, знання  наведеної класифікації інформції  необхідне фахівцям відповідного  профілю.

2.     Суб’єкти інформаційнійних відносин і форми організації інформаційної діяльності у суспільстві

Інформаційна дільність  у суспільстві здійснюється суб’єктами, які мають певні інтереси і  прагнуть їх реалізувати, ставлячи перед  собою відповідні цілі. Їхня взаємодія  з іншини суб’єктами (клієнтами, партнерами та ін.) обумовляє механізм і форми  організації інформаційної діяльності суспільстві. Закон України «Про інформацію» визначає, що суб’єктами інформаційних відносин є громадяни  України, юридичні особи та держава.    Суб’єкти інформаційнійних відносин, згідно із цим Законом, можуть бути також інші держави, іхні громадяни  та юридичні особи, міжнародні організації  та особи без громадянства.

 Поряд з цим з метою аналізу механізмів і форм організації інформаційної діяльності можна розглядати учасників інформаційних відносин відповідно до їхньої ролі у процесі життєдіяльності суспільства, використовуючи як аналог поділ, до якого вдаються економісти. Критерієм поділу тут виступатиме однотипність функцій учасників інформаційних відносин. За таких умов означені суб’єкти поділятимуться на такі категорії:

· населення (або домогосподарства), куди входять громадяни України та інших держав, а також особи без громадянства;

· комерційні організації, що є юридичними особами України  та

інших держав, включаючи  приватних підприємців;

· некомерційні організації  — юридичні особи України та інших держав;

· органи державної (центральної) влади та відповідного галузевого управління;

· органи місцевої влади, самоврядування та відповідного галузевого управління.

Звичайно, за необхідності цей  поділ може бути поглиблений, наприклад, за галузевими чи іншими ознаками залежно від конкретних потреб.

Слід звернути увагу, що на практиці поряд з терміном “суб’єкт

інформаційних відносин”  вживається термін “суб’єкт інформаційної

діяльності”. Другий термін, хоч і поступається першому за рівнемузагальнення, однак наголошує саме на активній ролі таких

суб’єктів, які намагаються  певним чином впливати на своє інформаційне середовище. З огляду на те, що сам процес організації, можливий лише за активної ролі певних суб’єктів, ми в подальшому частіше вживатимемо саме термін “суб’єкт інформаційної діяльності”.

Водночас взаємодія зазначених суб’єктів приводить до утворення різних форм суспільної організації інформаційної діяльності, характеристика яких подається нижче.

Галузі інформації — це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про відносно самостійні сфери життя і діяльності суспільства і держави. Таке визначення галузі інформації, по суті, близьке до абстрактного поняття “чиста галузь”, яка ототожнюється з виробництвом одного виду продукту. Основні галузі інформації, згідно із Законом України “Про інформацію”: політична, економічна, духовна, науково-технічна, соціальна, екологічна, міжнародна. Причому у даному Законі відсутнє чітке визначення кожної з цих галузей.

Поряд з цим, наприклад, в  економічній науці та на практиці вживають термін “галузь народного господарства” (або “господарча галузь”), що являє собою якісно однорідну групу господарських одиниць, яка характеризується особливими умовами виробництва в системі суспільного поділу праці та відіграє специфічну роль у процесі розширеного відтворення. У цьому контексті як окремі галузі інформації можуть розглядатися сукупність підприємств та організацій, що постачають інформацію на однорідних носіях. Детальніше це питання розглянемо при аналізі джерел інформації.

Для узагальненого визначення області дії, середовища, в якому поширюються повідомлення, вживається поняття “інформаційна сфера”. Інформаційна сфера — це відносно самостійна сфера життєдіяльності суспільства. Її територіальний аспект виражається поняттям “інформаційний(е) простір (поле)”, що є ареалом, у межах якого виявляється вплив даного суб’єкта інформаційної діяльності або певної сукупності суб’єктів інформаційної діяльності. Причому ця діяльність спрямована, як правило, на певний об’єкт (наприклад, населення країни).

Та частина інформаційної  сфери, де інформація поширюється на

основі товарно-грошових відносин, являє собою інформаційний ринок. Іноді як синоніми вживаються поняття “ринок інформації” і “ринок інформаційного та інтелектуального продукту”. Цей ринок являє собою суспільний механізм купівлі-продажу інформації та продуктів інтелектуальної власності.

 3. Інформаційна потреба та інформаційний цикл

Те, що процес управління потребує інформації, — давно відома аксіома. Однак, мабуть, саме очевидність цього твердження часто залишає поза увагою аналітиків і менеджерів інформаційні потреби, їхню сутність і закономірності формування та задоволення. Для цього є певні підстави історичного та соціально-економічного характеру.

По-перше, управління як теоретична й особливо прикладна дисципліна, по суті, почала формуватися близько ста років тому. По-друге, інформаційна діяльність як окрема сфера професійної діяльності, а не просто як складова процесу управління в межах різних організацій здебільшого має ще менший стаж, ніж наука управління. Щоправда, це не означає, що в минулі століття не існувало суб’єктів та організацій, професійна діяльність яких полягала у задоволенні інформаційних потреб інших членів суспільства. Згадаймо з цього приводу, наприклад, бібліотеки, газети тощо. Але інформаційні потреби різних суб’єктів стають об’єктом окремого аналізу з метою їхнього задоволення на досить широкій професійній основі переважно у другій половині ХХ ст. Відбувається це завдяки подальшому поглибленню

суспільного поділу праці, в  тому числі й у сфері управління, і появі та