Проблеми та перспективи розвитку рекреаційно-туристичного господарства України

                  Підвищити комфортність закладів відпочинку, покращити сервіс, впровадити анімаційний сектор як невід’ємну складову курортного продукту з забезпеченням його відповідними висококласними фахівцями;

                  Подовжити сезон, в основному за рахунок цілорічної лікувально-реабілітаційної діяльності та приведення її у відповідність з рекреаційними  періодами певної кліматичної зони;

                  Залучити додаткові рекреаційні ресурси та забезпечити якісне медичне їх використання як у лікувально-реабілітаційних, так і в рекреаційних цілях;

                  Розширити можливості одно-, дводенного оздоровлення.

З відносно високим рівнем ефективності санаторно-курортних закладів є: АР Крим, Львівська, Запорізька, Херсонська області, м. Севастополь.

З відносно низьким рівнем ефективності санаторно-курортних закладів – Кіровоградська, Сумська, Чернівецька, Чернігівська, Волинська області.

Слід пам’ятати, що ефективність функціонування рекреацій но-туристичних закладів залежить від співвідношення туристичних потоків          ( доходів від туризму) та матеріальних, трудових і фінансових затрат на їх обслуговування.

Ринкові відносини чи зміна форми власності як такі не забезпечують економічного процвітання, вони лише спонукають менеджмент до більш активних і ефективних дій у пошуку найбільш результативних методів і засобів управління. Раніше не було потреби в фахівцях у галузі маркетингу, реклами, менеджменту. Сьогодні це стає необхідним: адже, саме від них значною мірою залежить доля великих чи малих, приватних чи державних санаторіїв, пансіонатів, будинку відпочинку тощо. Доводиться визначити, що в більшості випадків обслуговуючий персонал санаторно-курортних закладів не має відповідної підготовки для належного прийому іноземних туристів.

Специфіка лікувально-оздоровчого туризму обумовлює основні його функції: лікувально-профілактичну, реабілітаційну, анімаційно-рекреаційну. Реалізація кожної з них вимагає відповідного кадрового забезпечення. Причому перші три передбачають наявність фахівців медичного профілю, а остання – дозвіллєво-розважального.

Рекреаційна галузь має потребу у власних спеціалістах:

            Ресурсниках – спеціалістах з питань використання природних ресурсів;

            Технологах – організаторах лікувально-оздоровчої діяльності на курортах;

            Курортних операторів – фахівцях з тур бізнесу для роботи на ринку лікувально-оздоровчого туризму;

            Аніматорах – фахівцях з розробки та реалізації програм спілкування і організації дозвілля.

Підготовка таких фахівців має здійснюватись на стику медицини, екології, географії, менеджменту, маркетингу і т. ін.. Виконання окремих функцій може бути покладене на фахівців у галузі туризму.

Фахова підготовка у сфері туризму в Україні є відносно новою галуззю освіти,започаткованою географічним факультетом Київського національного університету ім. Тараса Шевченка в середині 80-х рр. ХХ ст.. Нині підготовку менеджерів туризму здійснюють близько 70 вищих навчальних закладів різних форм власності і ступенів акредитації. Спеціалізовані навчальні заклади діють у Києві і Донецьку. Функціонують кафедри туризму в класичних університетах Києва, Львова. Харкова, Сімферополя, Чернівців.

Якісне кадрове забезпечення, підкріплене грамотною рекламою туристично-рекреаційного потенціалу країни значною мірою сприятиме виходу України на світові ринки.

Для просування національного туристичного продукту на зовнішньому ринку  потрібна не лише організаційна, а й фінансова підтримка з боку держави. Так, на здійснення рекламно-маркетингової  діяльності та утримання закордонних туристичних представництв Велика Британія щороку витрачає близько 80 млн футів стерлінгів, Греція – понад 10 млн дол., Угорщина – 14 млн дол. Натомість в Україні в 1991-1999 рр. на зазначенні цілі було виділено лише 40 тис. грн..

Важливим етапом у просування національного туристичного продукту є створення спеціалізованих зарубіжних представництв (національні туристичні агенції, бюро з продажу турів тощо), які безпосередньо працювали б у напрямі розширення зв’язків і поширення об’єктивної інформації про рекреаційно-туристичний потенціал України. Більше уваги слід приділяти також рекламі в мережі Інтернет, на телевізійних туристичних каналах, в ЗМІ.

Запровадження щорічних міжнародних туристичних салонів у Києві, Львові, Одесі, Ялті. Донецьку не вирішує проблеми, оскільки вони характеризуються низьким рівнем представництва зарубіжних фірм. Незадовільний також рівень національних стендів України на престижних туристичних ярмарках і Мілані, Мадриді, Лондоні, Берліні, Варшаві, Москві та ін.

Важливим рекламним моментом є порівняння можливостей санаторно-курортних закладів України з можливостями відповідних закладів інших країн, акцентування уваги на перевагах. Значно покращити ситуацію можна також за рахунок надання санаторно-курортним закладам права здійснювати реалізацію послуг іноземним громадянам.

Відсутністю реклами значною мірою пояснюється низька популярність серед іноземців багатих на унікальні рекреаційні ресурси і відносно не погано забезпечених санаторно-курортними закладами Закарпатської, Донецької, Харківської, Полтавської, Івано-Франківської та інших областей.

На світовому ринку рекреаційно-туристичних послуг Україна представлена сьогодні переважно як постачальник туристів. Причому різниця між абсолютними показниками в’їзду- виїзду з року-в-рік зростає. У загальному двосторонньому туристичному потоці між Україною та рядом країн – Туреччиною, Болгарією, Єгиптом, Угорщиною, Італією,ОАЕ, Словаччиною, Грецією, Чехією – понад 85%  становлять українці.

Висновок

Ряд об’єктивний та суб’єктивних чинників не дозволяє Україні повною мірою реалізувати свій величезний рекреаційний потенціал. Недооцінка рекреації і туризму як виду господарської діяльності є причиною недостатнього використання значних туристично-рекреаційних ресурсів України, придатних для організації рекреаційного господарства. Поряд з цим протягом останніх років індустрія туризму стабільно нарощує обсяги виробництва туристичного продукту. Пріоритетними напрями державної політики в галузі туризму мають стати реконструкція, модернізація та будівництво нових об’єктів санаторно-курортного фонду; підвищення якості та збільшення асортименту послуг з урахуванням інтересів різних категорій споживачів; пошук оптимальних форм залучення приватного та іноземного капіталу; висококваліфіковане кадрове забезпечення тощо. Важливим моментом є матеріально-технічне інформаційне забезпечення тих видів туризму, що користуватимуться найбільшою популярністю, а саме: екологічного та культурно-пізнавального в поєднання з перебуванням на курортах, пригодницького, круїзного, тематичного.

З метою підвищення ефективності функціонування рекреаційно-туристичного комплексу, просування українського туристичного продукту на світовому ринку та закріплення позитивних тенденцій передбачено:

      Вдосконалення договірно-правової бази в галузі туризму, особливо з країнами, що є перспективними туристичними ринками для України;

      Активізація співпраці в рамках численних міжурядових комісій з питань різнобічного співробітництва, створення в їх складі робочих груп з туризму;

      Вироблення дієвого механізму взаємодії з центральними регіональними органами влади України в питаннях розвитку міжнародного співробітництва в галузі туризму;

      Розвиток інституційного співробітництва, використання організаційно-фінансових механізмів міжнародних та регіональних організацій ( ВТО, ЦЄІ, ЄС, СНД та ін.);

      Розвиток інформаційно-рекламної та виставкової діяльності.

Список використаної літератури

1. Стафійчук І.В. «Рекреалогия», ст. 244-268

2. Лукьнова Л.Г., Цыбух В.И. Рекреационные комплексы: Учеб. пособие /

Под общ. Ред. В.К. Федорченко. – К.: Вища шк., 2004. – 346 с.

3. Орлов М.А. Крупные туристские центры. – М.: Стройиздат, 1983. – 159 с.

4. Основы туристской деятельности: Учебник/Г.И. Зорина, Е.Н. Ильина