Проблеми та перспективи розвитку рекреаційно-туристичного господарства України

4

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ТРАНСПОРТНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Факультет економіки,менеджменту і права

РЕФЕРАТ

З дисципліни: Рекреалогія

На тему: «Проблеми та перспективи розвитку рекреаційно-туристичного господарства України»

                                                                                   Виконала:

                                                                                   Студентка групи ТР ІІ-1

                                                                                   Пархоменко Є.А.

                                                                                   Перевірила:

                                                                                   Василенко О.В.

КИЇВ 2012

ЗМІСТ

Вступ

1.      Проблеми рекреаційно-туристичного господарства України………4

2.     Перспективи розвитку рекреаційно-туристичного господарства України…………………………………………………………………8

Висновок
Вступ

Україна має всі об’єктивні передумови для входження в число країн з високим рівнем розвитку рекреаційно-туристичного господарства: вигідне географічне положення, багату історико-культурну спадщину, різноманітні природні рекреаційні ресурси, відносно розвинену транспортну мережу і необхідну матеріально-технічну базу. Стратегічна мета туризму, що є одним із пріоритетних напрямів розвитку господарства країни, полягає у створенні конкурентоспроможного туристичного продукту, здатного задовольнити потреби населення і забезпечити комплексний розвиток регіонів, а також гідно представляти Україну на світовому туристичному ринку.

Розвиток туристичної галузі в цілому та оздоровчих закладів зокрема відображає динаміку економічних процесів у країні, а також політичні та економічні зміни, що відбуваються в сучасному світі. 1999 рік є точкою відліку в розвитку туризму в Україні: він відбувається сталими темпами, а за прогнозами вітчизняних спеціалістів у 2020 році Україну відвідає не менше    15 млн іноземних туристів.

З набуттям статусу незалежної держави Україна вступила у смугу докорінної трансформації своєї політичної та економічної системи, що супроводжувалось соціально-економічною кризою всіх складових господарського комплексу. Це відчутно позначилось і на рекреаційно-туристичному господарстві України, що також переживало характерні проблеми перехідного періоду.

1. Проблеми рекреаційно-туристичного господарства України

Однією з основних проблем, від успішного розв’язання  якої залежить вихід із багатьох інших, є переведення економіки від адміністративно-командного управління до ринкових відносин і визначення основних принципів функціонування рекреаційної сфери в нових умовах. Цей перехід планувалося здійснити в кілька етапів:

      Значне скорочення централізованого планування;

      Визначення ключових пріоритетів в інвестуванні;

      Приведення цін до фактичної вартості, у відповідності із попитом і пропозицією;

      Реорганізація форм власності, від створення малих підприємств до приватизації рекреаційних земель і всіх потенційних об’єктів власності.

Специфічні умови приватизації в Україні визначили основну форму власності в санаторно-курортній сфері – колективну. При цьому найбільш результативною є діяльність акціонерних підприємств і різного роду корпоративних об’єднань лікувально-оздоровчих закладів.

Згідно з чинним законодавством, поза приватизацією залишаються окремі території та об’єкти, які є власністю держави у зв’язку із специфікою їх використання. Це національні, культурні та історико-архітектурні цінності,

Джерела мінеральної води, курортні поліклініки, кювети лікувальних мінеральних вод та інфраструктура для їх обслуговування, видовищні заклади, інфраструктура лісопарків у межах рекреаційних територій. Приватизації не підлягають також майно профспілок, будинки відпочинку, турбази, кемпінги, створені за рахунок добровільних членських внесків.

Подібна реорганізація вимагає також зміни методів управління санаторно-курортними закладами. Головною проблемою в даній сфері є відсутність цілісної системи управління (координації). Навіть створення в середині 90-х років централізованого органу управління туристичною сферою ( Держтурадміністрації) не вирішила проблему відомчості. З нею корелюються й інші: неузгодженість відомчих інтересів з концепцією комплексного розвитку регіонів; за діяння різних методичних підходів до використання рекреаційних ресурсів; волюнтаризм в організації  рекреаційних територій та ціновій політиці. Наявність закладів різних форм власності та відомчої незалежності, неузгодженість різних нормативних актів та розмежування туристично-рекреаційного комплексу на два види діяльності значно ускладнюють формування єдиної загальнодержавної системи координації діяльності галузі.

Показовою в цьому плані є ситуація в санаторно-курортному господарстві Криму. Суб’єктами управління санаторно-курортними закладами півострова є 375 вітчизняних та іноземних міністерств, відомств, громадських організацій і приватних осіб: 41,2 % санаторно-курортного фонду належить міністерствам і відомствам України (найбільшими власниками є Міністерство охорони здоров’я та профспілки); 23,9% - міністерствам і відомствам АРК ( Міністерство курортів і туризму АРК управляє приблизно 5% фонду); 16,9 – міжгалузевим об’єднанням, акціонерним товариствам та ін..; 9,5% - іноземним державам ( Росії, Білорусії, Молдові, Латвії, Узбекистану) 8,5% - фізичним особам.

Варіантом розв’язання цієї проблеми може бути покладення функцій, пов’язаних з координацією діяльності всіх санаторно-курортних закладів, на центральний орган виконавчої влади з питань туризму із створенням відповідних підрозділів при місцевих органах влади.

Розвиток рекреаційної діяльності має спиратись на нові механізми господарювання, ефективну організаційну структуру, економічну свободу виробників, що в умовах вільної конкуренції, забезпечить насичення ринку високоякісними послугами і сприятиме соціально0економічному розвитку рекреаційних регіонів країни.

Протягом останніх років в Україні дуже багато зроблено в галузі законодавчого регулювання діяльності туристично-рекреаційних закладів. Законотворча робота базувалась на діючих документах Всесвітньої туристичної організації ( Україна вступила до ВТО в 1997 році), Манільській декларації з туризму, Хартії туризму, Кодексі туриста. В результаті   прийнято закони України « Про туризм» ( 1995 р., внесено зміни в 2003 р. ), «Про курорти» ( 2000 р. ). Видано також Указ Президента України «Про основні напрями розвитку туризму в Україні до 2010 року» (1999 р.), Постанову Кабінету Міністрів України « Про заходи подальшого розвитку туризму» (1999 р.); нормативні акти регіональних органів влади.

Однак потребує подальшого вдосконалення нормативно-правове забезпечення податкової політики та ліцензіювання туристко-рекреаційної діяльності, сертифікації підприємств з обслуговування туристів, прикордонного і митного контролю, збереження рекреаційних ресурсів, залучення інвестицій ( у тому числі іноземних) у розвиток туристко-рекреаційного комплексу України, безпеки туристів тощо. Досі не налагоджено контроль за виконанням санаторно-оздоровчими закладами умов і правил прийому та обслуговування туристів, у тому числі іноземних.

Процес формування нормативно-правової бази свідчить про стихійність реалізації державної туристичної політики, оскільки, з одного боку, діяльність закладів рекреаційно-туристичного комплексу виявилась надмірно зрегульованою загальними правовими положеннями, а з іншого – досі залишаються неврегульованими багато специфічних питань їх функціонування.

Успішність залучення іноземних туристів значною мірою залежить від врегулювання проблем, пов’язаних з процедурою отримання українських віз та їх високою вартістю. В 2005 році Україна, сподіваючись на адекватні кроки з боку зарубіжних країн, а також у зв’язку з проведенням конкурсу «Євробачення», запровадила безвізовий  в’їзд для громадян Європейського Союзу, США та деяких інших країн.

Участь іноземних інвесторів у приватизаційних об’єктів регулюється Законом України «Про іноземні інвестиції», який передбачає створення спільних підприємств, зон вільного підприємства рекреаційного профілю та здійснення ряду інших закладів, спрямованих на підвищення ефективності функціонування курортно-оздоровчих закладів.

Безсумнівно корисним є вивчення зарубіжного досвіду програмно-цільового управління та фінансування санаторно-курортної сфери. Його особливість в тому, що кошти спрямовуються не на забезпечення функціонування установи, а на досягнення кінцевого результату, який полягає в оздоровленні певного числа чи окремої категорії людей. Державна програма розвитку рекреаційної сфери повинна складатись на основі бізнес-планів санаторно-курортних установ, що здобули право участі в програмі. Серед інших варіантів фінансового забезпечення – надання бюджетних коштів для розвитку найбільш цінних рекреаційних комплексів, кредитування, самофінансування ( в т.ч. підприємствами, установами та організаціями-власниками) тощо.

Важливою проблемою розвитку рекреаційного господарства є стихійне освоєння рекреаційних територій та неузгоджена політика розбудови ТРС різних видів. Проектування розвитку рекреаційних територій має відбуватись у відповідності з «Концепцією Генеральної схеми планування території України». Максимальне збільшення чисельності рекреаційних закладів передбачається в Карпатах, на Поліссі, в Придніпров’ї та Приазов’ї.

2. Перспективи розвитку рекреаційно-туристичного господарства України.

Державна стратегія розвитку туризму має розроблятися у контексті пріоритетності даної галузі та у відповідності з її  місцем у макроекономічній структурі країни з обов’язковими позиціонуванням в окремо взятому регіоні. Адже туризм – це лише одна із складових загальнодержавного господарського комплексу.

При проектуванні будь-яких рекреаційних систем звичайно виходять із принципу стадійності, тобто зміни етапів проектування по мірі переходу від більш високих рангів ієрархічної структури до менших за площею і значенням. Цей принцип має реалізовуватись у відповідності з ієрархічною структурою ТРС.

Важливою передумовою прийняття планувальних рішень та архітектурної організації території є функціонально-територіальне зонування, що вимагає повної і обґрунтованої суспільно-географічної інформації.

   На всіх стадіях проектування ТРС необхідним є визначення не лише максимальних рекреаційних навантажень і ємності ПТК, але й їх оптимальних значень. Оскільки основою для визначення ємності є детальні ландшафтні карти, то визначення сумарної ємності рекреаційних районів слід починати з якомога менших за площею таксономічних одиниць.

Програмно-цільове планування має бути спрямоване на реалізацію заходів з організації рекреаційно-курортних територій для повного задоволення потенційного попиту.

Стратегічна мета розвитку туристично-рекреаційного господарства полягає у створенні конкурентоспроможного туристичного продукту, задовольняв би потреби туристів і забезпечував комплексний пропорційний розвиток територій при ощадливій експлуатації природної та історико-культурної спадщини. Успішність проекту визначається не лише повнотою врахування всіх можливих впливів на рекреаційно-туристичне господарство, а й соціально-економічною ситуацією,  з якою пов’язані такі важко передбачувані чинники, як рівень грошових доходів населення, динаміка цін, загострення політичної ситуації тощо.

Одним із факторів, що лімітують рекреацію, є матеріальна база галузі. Рекреаційні заклади та інфраструктура, побудовані здебільшого в 60-80-ті роки минулого століття, гостро потребують реконструкції та підвищення рівня комфортності.

Ринкова перебудова господарства та неузгодженість дій управлінських органів призвели до значного скорочення чисельності санаторно-курортних закладів, погіршення стану матеріально-технічної бази значного числа здравниць, особливо тих, що перебувають у державній власності. Недостатнім є фінансування дитячих закладів, більшості профілакторіїв. При цьому низький рівень послуг поєднуються з високим рівнем цін. Так, середня вартість місця в готелі туристичного класу в Україні в кілька разів перевищує відповідний показник у країнах ЄС(45-90 проти 20 дол. США). Крім того, недорогі форми готельного господарства (мотелі, кемпінги, молодіжні бази), дуже поширені за кордоном, в Україні практично відсутні. Вартість туру в Україну обходиться європейцям у 1,5-2 рази дорожче ніж у Туреччину, Болгарію, Єгипет чи Марокко. Хоча вартість оздоровлення в українських санаторіях дещо нижча, ніж в Угорщині, Чехії або Польщі, на що обов’язково слід звертати увагу в рекламі, розрахованій на європейців.

Незадовільний є стан транспортних шляхів України, вздовж яких розміщенні поодинокі об’єкти туристичної інфраструктури. Метою виправлення ситуації розроблена програма створення національної мережі міжнародних транспортних коридорів, що передбачає спорудження близько 190 об’єктів інфраструктури   вздовж Критських кордонів. Взаємодія транспортної і туристичної галузей сприятиме залучення інвестицій для їх розвитку. Витрати за прогнозами фахівців, окупляться через 3-5 років, а щорічний прибуток може досягти 12млрд грн.. Загалом мережа санаторно-курортних закладів вимагає значного розширення і доведення до міжнародних нормативів.

Однією з комплексних проблем функціонування курортно-рекреаційних закладів України є низька ефективність їх діяльності. Здравниці працюють практично не більше 2-3 місяців на рік, їх завантаженість здебільшого не перевищує половини місткості. Число оздоровлених в одному санаторно-курортному закладі коливалося в 2002 році від 316 в закладах одно-, дводенного перебування до 3119 в цілорічних дитячих оздоровчо-санаторних позаміських закладах. Кожний із 474 санаторіїв прийняв у середньому 2625 рекреантів. Загалом в Україні було спожито туристичних послуг на суму 4,2 млрд дол. США.

Для покращення ситуації необхідно:

                  Реструктуризувати санаторно-курортну систему з перетворенням більшості санаторіїв на сезоні заклади відпочинку при підвищенні лікувально-реабілітаційного потенціалу решти за рахунок концентрації медперсоналу та апаратури;