Україна на шляху до суверенітету й державної незалежності. Державне будівництво в незалежній Україні

Невпорядкованість системи державного управління була однією з причин того, що влада часто виявлялась безсилою перед проблемами, що постали перед  українським суспільством у перші  роки незалежності.

Не в усіх випадках це дало позитивні  результати. Ефективна вертикаль влади лише починала формуватись.

У жовтні 1990 р. Верховна Рада, спираючись на Декларацію про державний суверенітет, створила Конституційну комісію  для розробки проекту Конституції. Комісію очолив Л. Кравчук. У червні 1991 р. Верховна Рада ухвалила концепцію нової Конституції. Так розпочався конституційний процес — розробка й обговорення різних варіантів нової Конституції.

Конституційний процес умовно поділяють  на два періоди.

У перший період (1992—1994 рр.) Конституційна  комісія розробила два варіанти проекту Конституції, які були винесені на всенародне обговорення. Однак жоден із них не був прийнятий.

У другий період (1994—1996 рр.). Нові проекти  Конституції створювалися представниками різних політичних партій. Найгострішими  були питання про механізм прийняття Конституції, форму правління в Україні, питання власності, виборчої системи, державної мови і символіки. 8 червня 1995 р. між Верховною Радою і Президентом було підписано Конституційний договір, який регулював основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоуправління до прийняття нової Конституції. У лютому 1996 р. Верховна Рада почала обговорення нового проекту Конституції. У ніч на 28 червня 1996 р. більшістю голосів депутатів Верховної Ради Конституцію України було прийнято. Її текст підписали Президент України і Голова Верховної Ради. Був виданий Указ Президента про введення в дію Конституції України.

У діючій Конституції Україна визначена  як незалежна, суверенна, демократична, соціальна і правова держава. За формою правління Україна є республікою, державного устрою — унітарною, тобто єдиною, соборною державою. Система прав і свобод людини і громадянина, гарантованих Конституцією, відповідає міжнародним демократичним стандартам. Із прийняттям Конституції завершилося формування інститутів законодавчої, виконавчої і судової влади в Україні.

З появою незалежної України цілком змінилася геополітична ситуація в  Європі. Реакція світового співтовариства на цей факт була несподівано дружною: нову державу визнало півтори сотні країн — членів Організації Об'єднаних Націй.

Визнання незалежності України  Росією не мало безумовного характеру. Російський уряд прагнув відтворити у новій формі Радянський Союз за допомогою міждержавного механізму, названого Співдружністю Незалежних Держав. Однак керівництво України розглядало СНД інакше — як механізм, що мав сприяти формуванню рівноправних двосторонніх відносин з колишніми республіками Радянського Союзу. Тому воно ухилялося від участі в угодах по лінії СНД, які надавали його інститутам наддержавних функцій.

Керівники нової Росії тривалий час були переконані в тому, що Україна  не зможе існувати як самостійна держава. Вони тримали у «замороженому» стані проблему Чорноморського флоту і пов'язану з нею кримську проблему, використовуючи їх як важіль тиску на Україну.

Налагодження співробітництва  з країнами Заходу тривалий час наражалося на перешкоди, пов'язані з фактичною нерозв'язаністю неядерного статусу України. Тільки у 1994 р. у зв'язку з приєднанням до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї склалися сприятливі обставини для входження України у світове співтовариство. Україна стала сприйматися як держава, яка є вагомим чинником міжнародного життя.

В Україні створилася унікальна соціально-економічна ситуація, в якій застосовувати нагромаджений людством досвід реформ було важко. Просуватися вперед можна було лише методом проб і помилок, пристосовуючи законодавство не стільки до тривалої перспективи, скільки до пекучих проблем сьогодення. До того ж у колишніх союзних республіках чітко проявилася цілком зрозуміла закономірність: радикалізм нового законодавства був тим меншим, чим кращим виглядало поточне становище. Ситуація в Україні, зокрема, була значно кращою, ніж у Росії, особливо з продовольчого постачання населення. Відповідно серед української політичної еліти переважали настрої на користь якомога повільнішого здійснення реформ.

У період 1991- середини 1994 рр. віднайти оптимальну формулу реформування національної економіки не вдалося. Країна опинилася  в кризовій ситуації. Проте українське суспільство випробувало різні підходи до реформування, набуло досвіду суспільних перетворень.

Більшість населення України пов'язувала  зі здобуттям незалежності нації  і сподівання на докорінне поліпшення свого матеріального становища.

Дійсність виявилася іншою. Успадкована  від радянських часів криза народного  господарства з року в рік ставала  глибшою. Це пояснювалося як об'єктивними  обставинами, так і прорахунками в соціально-економічній політиці українського керівництва.

Об'єктивні причини кризи: труднощі переходу від директивної до ринкової економіки; ліквідація загальносоюзної управлінської вертикалі і установ та організацій; підприємства не вміли працювати в умовах ринку.

Крім того, були розірвані традиційні господарські зв'язки між Україною та колишніми союзними республіками, які стали незалежними державами. Зокрема, в Україні виникла проблема енергоносіїв, які в нових умовах довелося купувати за ринковими цінами — незрівнянно вищими за попередні.

Зайнята боротьбою за владу і повноваження, українська політична еліта не приділила достатньої уваги розвитку соціально-економічного положення країни, і не змогла розв'язати більшість надзвичайно складних проблем. На об'єктивні соціально-економічні труднощі накладалися некомпетентне керівництво і небажання здійснювати реформи.

Події 1993 р. загострили кризу влади  в Україні. Верховна Рада і Президент  значною мірою втратили авторитет. Вищий рейтинг мав уряд Кучми, але й він поступово вичерпував кредит довіри.

Під загрозою страйку парламент пішов на поступки: задовольнив прохання Кучми про відставку, висловив недовіру урядові, доручив Президенту сформувати новий Кабінет. 24 вересня Верховна Рада призначила дострокові вибори парламенту на 24 березня, а Президента — на 26 червня 1994 р. Щоправда, призначивши дострокові президентські вибори, парламент перевищив свої повноваження, але Л. Кравчук погодився з цим рішенням, надавши йому сили закону.

Причини. У цілому суспільно-політичне становище України у 1992 – 2004 роках складне, перш за все, з-за тяжкого стану економіки, що не раз призводило до глибоких політичних криз. Дуже сильна політична криза виникла влітку 1993 р., в умовах катастрофічного занепаду економіки, гіперінфляції, різкого погіршення життєвого рівня населення. Усе це сприяло зростанню невдоволення діяльністю Верховної Ради й Президента. Почалися страйки шахтарів та ін. із  вимогами їх, переобрання.

Наслідки. Вибори показали наявність численних проблем в українському суспільстві, незадоволення значної частини громадян темпами реформ, соціальну незахищеність багатьох верств населення.

Вибори 1994 р. завершили перший етап політичної історії незалежної України.

3. Курс реформ Президента Л.Кравчука: різні погляди на проблему. Соціальні  й культурні проблеми України.  Зовнішня політика. Сучасні політичні структури України. Партійна система України.

У 1992р. Україна слідом за Росією розпочала  ринкові реформи. Швидкий параліч  командної економіки, яка, до всього, розкололася на 15 частин різної величини, викликав колосальну інфляцію та стрімке зниження життєвого рівня населення.

Економічні негаразди негативно  позначилися на соціальній структурі  України. Вже в 1992 р. за межею бідності опинилося майже 64% населення, "середній клас" танув майже на очах, а  кількість багатих становила 10%. Внаслідок цього різко зросло суспільне напруження між полюсами "багаті"—"бідні".

Соціальне і культурне життя українського суспільства після здобуття незалежності набуло суперечливого характеру.

Економічна криза на початку 90-х  років негативно вплинула на соціальну структуру суспільства. Після лібералізації цін 1992 р. основна маса населення опинилася за межею бідності. Відбулося повне знецінення такої важливої державної гарантії оплати праці, як мінімальна заробітна плата. Різко впала купівельна спроможність населення. Протягом 1991—1994 рр. вона фактично знизилась у 5 разів.

Але, перед народом у необмеженому обсязі відкрилися багатства людської культури. Митці можуть творчо працювати без обмежень жорсткими канонами «соціалістичного реалізму». Національна культура, не обтяжена рамками «соціалістичного інтернаціоналізму», може вільно розвиватися. Проте значне скорочення державного бюджету призвело до занепаду багатьох проявів культурного життя.

Економічна криза несприятливо позначається на стані літератури та мистецтва. Проте творчий процес в українському мистецтві набув динаміки. Позбавляючись «замовного» характеру, творчість митців стає розкутою. Зросли можливості для розкриття і розвитку здібностей молоді. Проте комерціалізація мистецтва негативно впливає на його стан.

Важлива складова формування та реалізації зовнішньої політики України - це визначення її основних напрямів, пріоритетів  і функцій. Головними напрямами  зовнішньої політики України є: розвиток двосторонніх відносин; участь у європейському співробітництві; розбудова відносин у рамках СНД; участь у роботі ООН, інших міжнародних організацій. Кожен з цих напрямів має комплекс пріоритетів, що зумов люються національними інтересами України, турботою про збереження загального миру й рівноправного співробітництва.

Основними пріоритетами та функціями  зовнішньої політики України відповідно до її загальнонаціональних інтересів  і завдань є: забезпечення національної безпеки; створення умов, необхідних для нормального функціонування національної економіки; сприяння науково-технічному прогресу в Україні, розвитку її культури та освіти; участь у вирішенні глобальних проблем сучасності; інформаційна функція; зв'язки з українською діаспорою.

Зовнішня політика України - як з  огляду її розробки, так і в плані  реалізації - пройшла два етапи: перший - від серпня 1991 р. до середини 1994 р. і другий - від середини 1994 p. і до цього часу.

Підсумки зовнішньої політики України з моменту проголошення її незалежності, маємо зазначити, що за цей час попри всі негаразди та проблеми було досягнуто вагомих результатів. Головним з них, безумовно, є те, що Україна відбулася як незалежна держава, як загальновизнаний суб'єкт міжнародних відносин. У політичному сенсі наша держава користується авторитетом ініціативного, самодостатнього і конструктивного учасника міжнародного життя. Свідченням цього був, зокрема, вступ України до Ради Європи, активна участь у миротворчих операціях, утвердження України як одного з регіональних лідерів, її участь у Центральноєвропейській ініціативі, ОЧЕС, Раді держав Балтійського моря, обрання непостійним членом Ради Безпеки ООН, головування України у цьому поважному міжнародному органі тощо. Говорячи про проблеми та перспективи української зовнішньої політики, слід насамперед наголосити, що сприяння піднесенню міжнародного іміджу України - справа й завдання не тільки зовнішньої політики. Остання не може існувати відірвано від політики внутрішньої. Heтільки зовнішня політика має ефективно працювати на внутрішню, але й остання має працювати на зовнішню політику. Це одна з головних передумов ії ефективності, а, отже, й зміцнення міжнародного авторитету нашої держави.

Сучасну політичну систему України як і будь-якого іншого суспільства становить сукупність організацій і установ, які виражають інтереси наявних у суспільстві класів і націй; система державних і недержавних організацій, які здійснюють регулювання соціально-політичних відносин у країні, взаємопов'язана сукупність партій, держави і громадських організацій, комплекс політизованих організацій, які здійснюють управління справами суспільства, механізм здійснення народовладдя і управління справами суспільства і держави, складний комплекс взаємопов'язаних і взаємодіючих засобів організації і функціонування політичної влади, здійснення політичного керівництва, система всіх політичних явищ.

Незалежна Україна обрала демократичний тип політичної системи суспільства, що й визначено у Конституції України. На сучасному етапі розвитку України відбувається активний процес формування нової політичної системи в нашій країні.

Особливістю політичної системи сучасної України є перехід  до впровадження консенсусної моделі вирішення соціальних конфліктів, миролюбність і не агресивність, позбавлення власної  глобальної (загально-планетарної) системи  забезпечення національних інтересів. Сучасна політична система ще поки не здатна забезпечити зростання рівня і якості добробуту всіх основних верств населення. Політична система є світська, на відміну від атеїстичної або релігійної. І ще.

В структурі політичних інститутів політичної системи і політичної організації України провідне місце займає держава, що виступає представником всього суспільства, яка є сувереном влади, тобто верховенством влади в межах державних кордонів і незалежністю ззовні. Існування державної влади знаходить відображення в чиновниках, армії, адміністративних органах, органах правопорядку, судах та ін. 

Демократичні перетворення другої половини 80-х рр. в СРСР сприяли  виникненню широкого спектра нових  найрізноманітніших суспільно-політичних рухів, організацій, об'єднань. Цей процес, що особливо чітко намітився в 1989 р., поступово став набирати все більш прискорених темпів. У 1990 р. був прийнятий Закон СРСР "Про громадські об'єднання", який законодавчо закріпив порядок утворення, правовий статус, принципи діяльності громадських організацій та об'єднань. У березні 1991 р. почалася реєстрація політичних партій у СРСР, а до кінця 1991р. було зареєстровано вже 26 партій та 116 суспільно-політичних рухів. Вітчизняні дослідники виділили основні риси неформального розвитку багатопартійності: позапартійний характер політичних об'єднань, "перехід в ідеології від загальнореформаторських до державницьких позицій, перехід від гасел на мітингах до участі у виборах, конфронтація з компартійною номенклатурою, широка підтримка громадян та ін.