Україна на шляху до суверенітету й державної незалежності. Державне будівництво в незалежній Україні

 

 

 

 

 

План.

 

Україна на шляху до суверенітету й державної незалежності. Державне будівництво в незалежній Україні.

1. Новітнє національне відродження: початок, лідери, проблеми. Закон « Про мови в Українській РСР» і його значення. Зміна в політичному житті республіки. Виникнення багатопартійності. Політична боротьба за владу в Україні. «Декларація про державний суверенітет України» і її історичне значення. Проголошення державного суверенітету й незалежності України. Створення співдружності незалежних держав (СНД).
2. Реорганізація й створення органів державної влади. Підготовка й прийняття нової Конституції (1996г). Міжнародне визнання незалежності України. Соціально-економічне положення республіки. Блокування реформ номенклатурою. Дострокові вибори президента в 1994 р.: причини й наслідки.
3. Курс реформ Президента Л.Кравчука: різні погляди на проблему. Соціальні й культурні проблеми України. Зовнішня політика. Сучасні політичні структури України. Партійна система України.

 

 

 

 

 

 

 

1. Новітнє національне відродження:  початок, лідери, проблеми. Закон « Про мови в Українській РСР» і його значення. Зміна в політичному житті республіки. Виникнення багатопартійності. Політична боротьба за владу в Україні. «Декларація про державний суверенітет України» і її історичне значення. Проголошення державного суверенітету й незалежності України. Створення співдружності незалежних держав (СНД).

З прийняттям Декларації про державний  суверенітет проблема державотворення  вперше постала практично. Компартійно-радянській номенклатурі, яка переважала серед народних депутатів, довелося під час проголошення незалежності України фактично солідаризуватися з історичною спадщиною УНР.

Компартійно-радянська номенклатура без вагань погодилася на розпуск Компартії України і розрив з московським центром. Президент України Л. Кравчук зробив останній крок у переосмисленні історичного минулого: прийняв від останнього президента УНР в екзилі (вигнанні) М. Плав'юка державні клейноди першої у XX ст. демократичної української держави.. Вибір державної символіки мав принциповий характер, тому що визначав стратегічний напрям державотворчого процесу.

Важливу роль у розвитку української  національної державності зіграв Закон  Української РСР "Про мови в  Українській РСР", прийнятий Верховною  Радою Української РСР 28 жовтня 1989 року.

У законі підкреслюється, що українська мова є одним з визначальних чинників національної самобутності українського народу.Україна забезпечує українській  мові статус державної з метою  сприяння всебічному розвиткові духовних, творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державного майбутнього. Україна забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Публічне приниження чи зневажання, навмисне перекручення української чи інших мов в офіційних документах і текстах, створення перешкод і обмежень для користування ними, проповідування ворожнечі на мовному грунті тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом. Законом встановлено, що акти вищих органів державної влади та управління України приймаються українською мовою.  В Україні мовою офіційних засобів масової інформації є українська мова.

Закон визнавав, що «Українське мова є одним з вирішальних чинників національної самосвідомості українського народу».

Влада республіки брала на себе зобов'язання забезпечити українській мові статус державної, сприяти всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу. Зазначалося, що українська мова поряд з російською має стати мовою міжнаціонального спілкування в республіці.

Законодавче визнання існування в  Україні двомовності було на тому етапі своєрідним компромісом між  національно-демократичними силами, які  вимагали визнання української мови державною, та офіційною владою, що намагалася зберегти існуючий стан речей.

Закон також передбачав створення  в республіці необхідних гарантій розвитку і використання мов інших національностей, заборонив привілеї чи обмеження  громадянських прав за мовною ознакою, мовну дискримінацію.

Відповідно до закону, протягом п'яти  років українська мова мала замінити російську в діяльності державних установ.

 Однак реального механізму  контролю за виконанням Закону  «Про мови» не було передбачено,  що суттєво уповільнило темпи  його реалізації на практиці.

Україна, відійшовши від тоталітарної однопартійності, у 1990 р. стала на шлях формування багатопартійної системи.

До головних причин, що призвели до багатопартійності в Україні, можна  віднести:

- розширення демократизації суспільного життя, гласність;

- історичне коріння багатопартійності в Україні;

- виникнення й розвиток в Україні дисидентства;

- нездатність КПРС продовжувати виконання керівної ролі усього суспільства, яку вона собі привласнила.

Правову основу для формування багатопартійності  заклав позачерговий 3-й з'їзд народних депутатів СРСР (березень 1990 p.), що вніс зміни до Конституції СРСР, скасувавши, зокрема, й шосту статтю про керівну і спрямовуючу роль КПРС — ядро в політичній системі радянського суспільства. У жовтні 1990 р. було прийнято закон СРСР "Про громадські об'єднання".

В історії становлення багатопартійності  виділяють три етапи:

1. 1988-1989 pp. — створення умов багатопартійності.  Створення опозиційних до КПРС  неформальних об'єднань та рухів,  що пізніше трансформувались  у політичні партії.

2. 1989-1990 pp. — етап безпосереднього створення початкової багатопартійності. За цей час у республіці створено понад 20 партій, в які об'єднано понад 30 тис. чол.

3. Початок 1991 р. — серпень  1991р. — кардинальні зміни у  становленні багатопартійності.  Заборона діяльності КПУ після спроби державного перевороту в Москві (ГКЧП) 19-21 серпня 1991 р.

У липні 1991 р. пленум ЦК КПРС обговорив  новий проект програми КПРС, який засвідчував  еволюцію компартії в бік соціал-демократизму. Однак партійна і державна верхівка СРСР не погоджувалася з багатьма реформами. Особливу занепокоєність викликали у неї тиск патріотичних сил республік Союзу та їх намагання створити незалежні держави. У зв'язку з цим у серпні різко загострюється боротьба між консервативними і реформаторськими силами.

19 серпня 1991 р. був створений Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС). ДКНС оголосив про введення в СРСР надзвичайного стану. 21 серпня 1991 р. відкрилася сесія Верховної Ради Росії, яка засудила ДКНС.

В Україні голова президії Верховної  Ради УРСР Л. Кравчук закликав до спокою і витримки, що свідчило про його очікувальну позицію. Близьку до неї займала і Президія Верховної Ради УРСР. Виникла загроза збройних акцій військових проти цивільного населення. Інші політичні партії засудили створення і дії ДКНС, визнали їх антиконституційними та незаконними, проголосили підтримку антикомуністичних сил Росії. 20 серпня на засіданні фракції Верховної Ради — була утворена коаліція «Незалежна демократична Україна», яка об'єднала 27 партій і рухів. Вона закликала народ України до страйків і непокори. Однак масового виходу населення з протестами проти дій ДКНС у Києві і деяких інших містах не спостерігалося: впливав заклик Л. Кравчука не допустити ексцесів. Лише в окремих містах виникли бурхливі демонстрації.

1 грудня 1991 р. був проведений референдум. Серед тих, хто голосував, 90,3% підтримали незалежність України. Л. Кравчук був обраний Президентом України, набравши 61,6% голосів. 7-8 грудня 1991 р. президенти Л.Кравчук, Б. Єльцин, Голова Верховної Ради Білорусії С. Шушкевич підчас зустрічі у Біловезькій пущі заявили про те, що СРСР припиняє своє існування, та створення «Співдружності незалежних держав» (СНД). СРСР припинив існування. В Україні перемогла національна революція і була проголошена незалежна Українська держава. Перемога визвольного руху відбулася конституційно, мирним шляхом.

1. Прийняття Декларації.

2. Структура і зміст документа.

3. Історичне значення.

16 липня 1990 р. Верховна Рада  УРСР прийняла Декларацію про  державний суверенітет України,  якою було проголошено наміри народу України самостійно вирішувати свою долю.

Декларація складається зі вступу (преамбули) та 10 розділів.

Основні положення Декларації:

— народ України становлять громадяни  Республіки всіх національностей;

— закріплено державний, народний, національний суверенітети, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах;

— самостійність України у вирішенні  питань економіки, екології, культурного  розвитку, зовнішньої і внутрішньої безпеки, міжнародних відносин;

— миролюбна зовнішня політика, постійний  нейтралітет;

— необхідність піклуватися про  задоволення національно-культурних потреб українців за межами Республіки.

Через нерішучість і непослідовність  більшості народних депутатів  Декларації не було надано статусу конституційного акта. У результаті вона могла залишитися планом на майбутнє, набором добрих побажань. Однак та ж обережна більшість погодилася на внесення до Конституції УРСР статті, що проголошувала верховенство законів Української РСР над союзними законами. Цей важливий крок сприяв наповненню Декларації реальним змістом.

Історичне значення Декларації про  державний суверенітет України  полягає в тому, що:

— суверенітет офіційно визнано  необхідною умовою дальшого розвитку української нації;

— визначено основні напрямки діяльності по досягненню реального суверенітету.

Ще в часи перебування України  у складі СРСР закладено основи майбутньої незалежності нашої держави, зроблено перший крок на шляху до неї.

Верховна Рада України 16 липня 1990 р. прийняла Декларацію про державний суверенітет України, який відповідає споконвічним інтересам усього народу республіки. Його, згідно з Декларацією, становлять громадяни України всіх національностей, повага до прав яких зафіксована в цьому документі.

Скликана 24 серпня позачергова сесія Верховної Ради України розглянула одне, але надзвичайно важливе для дальшої долі народу питання: про політичну ситуацію в республіці й заходи. Головним історичним наслідком роботи сесії було проголошення Акту незалежності України.

Здійснюючи Декларацію про Державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України.

Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Після схвалення народом незалежності України й виборів її Президента у країні в цілому, в республіці зокрема створилася якісно нова ситуація. Наслідки Всеукраїнського референдуму прискорили остаточне зруйнування влади центру над республіками країни, поховали будь-яку надію на відтворення Союзу.

Проголошення Україною свого суверенітету і незалежності викликало в світі  надзвичайно позитивну реакцію. За короткий час десятки держав різних континентів заявили про своє визнання України. Багато які з них стали на шлях встановлення дипломатичних відносин, включилися в економічне й науково-технічне співробітництво, у скрутний для нашого народу час подали Україні помітну гуманітарну допомогу. За станом на початок березня 1992 р. 104 країни світу визнали незалежний; статус нашої держави, а 47 — встановили з Україною повномасштабні дипломатичні відносини.

8 грудня 1991 р. у Мінську лідери  Росії, України та Білорусії (країн-засновників СРСР) заявили про припинення дії Союзного Договору 1922 р. та про намір створити Співдружність Незалежних Держав (СНД). З цього моменту відкривається новий етап у відносинах між тепер вже незалежними державами, що утворилися на уламках Радянського Союзу. Його суть - у спробі переходу від відносин залежності та підкорення в межах єдиної наддержави - СРСР - до відносин рівноправних партнерів. Утворенню СНД сприяли спеціалізація економічних районів, тісні економічні контакти, спільне правове поле, входження до єдиного воєнно-оборонного простору, функціонування загальної валюти, усталені міжетнічні зв'язки. Крім того, певною мірою процес інтеграції стимулювався спільністю стратегічних інтересів тих держав, що увійшли до складу СНД.

Виникнення нового структурно слабкого геополітичного об'єднання СНД певною мірою загальмувало процес хаотичного розпаду СРСР, вводячи його в цивілізовані рамки, але забезпечити збереження вигідних зв'язків і відносин за умов тотальних розривів і розвалів так і не змогло. Прогресуюча дезінтеграція надзвичайно загострила становище в усіх сферах життя, негативно позначившись на становленні державності новоутворених країн.

В економіці це призвело до катастрофічного  падіння виробництва, що стало безпосереднім  наслідком розриву коопераційних зв'язків, порушення багатьох технологічних ланцюгів, руйнування спільного товарного та фінансового простору.

У політиці на зміну диктату центру і відсутності політичної свободи  прийшло об'єктивно не виправдане політичне суперництво, протистояння нових держав, яким властиві внутріполітична невлаштованість, роз'єднаність і слабка керованість.

У соціальній сфері гарантовані, хоча і на мінімальному рівні, матеріальні  та духовні блага поступилися  незвичним і неприйнятним для  більшості колишніх радянських громадян завданням щоденної боротьби за виживання.

З огляду на це Україна за основу своєї діяльності в межах СНД взяла концепцію інтеграції на «різних швидкостях», яка дає змогу зберігати незалежну позицію та реалізовувати національні інтереси.

2. Реорганізація й створення  органів державної влади.  Підготовка  й прийняття нової Конституції  (1996г). Міжнародне визнання незалежності  України. Соціально-економічне положення  республіки. Блокування реформ номенклатурою.  Дострокові вибори президента в 1994 р.: причини й наслідки.

Указом Президента України Л. Кравчука від 25 лютого 1992 р. "Про зміни в  системі центральних органів  державної виконавчої влади в  Україні" був скасований інститут державних міністрів України  як такий, що не виправдав себе. В результаті реорганізації та ліквідації окремих міністерств до системи центральних органів державної влади було введено 26 міністерств, позбавлених права безпосереднього управління трудовими колективами, але наділених відповідальністю за проведення державної політики у відповідних сферах і галузях народного господарства.

Концепція реорганізації державного управління передбачала розмежування законодавчої та виконавчої влад. Отже, виникла необхідність вилучити у  Рад виконавчі функції, зокрема, на рівнях області і району, тобто ліквідувати їх виконавчі комітети. Натомість Законом України від 5 березня 1992 р. було утворено інститут представників Президента як найвищих посадових осіб виконавчої влади — голів місцевої державної адміністрації, сформованої на базі колишніх виконкомів, їх відділів та управлінь. Представники Президента набули досить широких повноважень. У Республіці Крим (таку назву у лютому 1992 р. дістала Кримська АРСР) Президент України встановив своє представництво.