Свобода як принцип демократичної правової держави

     — визначає взаємодію відповідальності та суспільства;

     — характеризує результати відповідальності;

     — визначає засоби та характер дій, спрямованих  на досягнення результату;

     — це прояв загальних цілей права;

     — обумовлює існування регулятивної та охоронної функцій права;

     — є засобом ефективного функціонування механізму правового регулювання;

• забезпечує важливі гарантії законності;

— визначає зміст функцій відповідальності.

Основними цілями юридичної відповідальності є:

1. Забезпечення  прав та свобод суб'єктів шляхом  їх гарантування, охорони та відновлення.            2. Охорона та захист суспільного порядку шляхом запобігання правопорушенням та перевиховання правопорушників.     3. Захист правопорядку та виховання громадян шляхом створення умов для покарання винних осіб та їх перевиховання; здійснення правової пропаганди та визначення переваг правомірної поведінки.

  4. Компенсація спричиненої порушенням  шкоди та відновлення порушених суб'єктивних прав.

  5. Запобігання скоєнню правопорушень  у майбутньому.

Цілі  юридичної відповідальності визначають її функції.

     Функції юридичної відповідальності — це основні напрями впливу на суспільство, завдяки яким досягається мета відповідальності та які визначають її призначення як засобу забезпечення суспільного порядку. Основними функціями юридичної відповідальності є наступні:

     Репресивно-каральна (деякі автори називають її штрафною) функція свідчить про те, що юридична відповідальність є уособленням негативної реакції держави на скоєне правопорушення; це акт покарання від імені держави та засіб запобігання нових правопорушень.

     Правопоновлююча функція протистоїть формальному  покаранню винного та спрямована на забезпечення порушеного інтересу і поновлення порушених протиправною поведінкою суспільних відносин. Як правило, ця функція характеризує майнову відповідальність. Стягнення збитків з правопорушника компенсує втрати потерпілої сторони та поновлює її майнові права. Ця функція націлена також на примусове виконання невиконаних обов'язків.

     Виховна функція спрямована на формування у  суб'єктів потреби правомірної  поведінки та усвідомленого ставлення  до наданих прав і покладених обов'язків. Ця функція сприяє зміцненню у  громадян віри у справедливість, у захист належних їм прав і свобод, підвищує рівень правової культури громадян, правову дисципліну та активність у сфері права. Виховна функція має дві форми — загальнопревентивну, що націлена на виховання у громадян поваги до закону, та спеціальнопревентивну, що націлена на перевиховання самого правопорушника.        Деякі автори, окрім традиційних, виокремлюють сигналізаційну (інформативну) функцію, змістом якої є визначення моделі поведінки, що суперечить інтересам суспільства і держави та характеризується як протиправна; аналіз засобів впливу на правопорушників та визначення змісту і особливостей конкретних видів відповідальності.

     Обґрунтовується можливість існування організуючої (регулятивної) функції відповідальності. Її змістом є забезпечення регулювання суспільних відносин шляхом запобігання правопорушенням, покарання винних у їх скоєнні осіб та відновлення порушених внаслідок правопорушень прав і законних інтересів.             Наявність мети, функцій юридичної відповідальності, її заснованість на системі принципів свідчить про самостійний характер цієї категорії, яка має теоретико-правовий та практично-правовий характер, забезпечуючи порядок у суспільстві.[16] 
 
 

Міжнародний Пакт про громадянські та політичні права від 16.12.1966 (набув чинності 23.03.1976).

 
Ст. 1. Право народів на самовизначення, встановлення політичного статусу, економічного, соціального, культурного розвитку

(1. Всі народи мають право на  самовизначення.  На  підставі  
цього  права  вони  вільно  встановлюють  свій політичний статус і  
вільно забезпечують  свій  економічний,  соціальний  і  культурний  
розвиток.

     2. Всі  народи  для  досягнення  своїх  цілей  можуть  вільно  
розпоряджатися своїми природними багатствами і ресурсами без шкоди  
для  будь-яких   зобов'язань,   що   випливають   з   міжнародного  
економічного  співробітництва,  основаного  на  принципі  взаємної  
вигоди,  та з міжнародного права.  Жоден народ ні в якому разі  не  
може бути позбавлений належних йому засобів існування.

     3. Всі держави, які беруть участь  у цьому Пакті, в тому числі  
ті,  що  несуть  відповідальність  за  управління несамоврядними і  
підопічними територіями,  повинні,  відповідно до положень Статуту  
Організації  Об'єднаних  Націй,  заохочувати  здійснення  права на  
самовизначення і поважати це право.) 

 Ст. 2. Держави - учасники Пакту зобов'язані забезпечити рівноправність без дискримінації з причин раси, статі, мови, релігії, політичних переконань, соціального походження, майна та ін. Держави забезпечують своїм громадянам право на судовий захист їх прав.

Ст. 3. Рівні політичні  права для чоловіків і жінок.

Ст.4.1. Під час надзвичайного становища в державі, при якому життя  
нації перебуває  під  загрозою  і  про  наявність  якого  офіційно  
оголошується, держави-учасниці цього Пакту можуть вживати  заходів  
на відступ від своїх зобов'язань за цим  Пактом  тільки   в  такій  
мірі, в якій це диктується гостротою становища, при умові, що такі  
заходи не є несумісними  з їх іншими зобов'язаннями за міжнародним  
правом і не тягнуть за  собою  дискримінації  виключно  на  основі  
раси,   кольору   шкіри,   статі,  мови,  релігії  чи  соціального  
походження.

     2. Це положення не може бути  підставою для якихось  відступів  
від статей 6, 7, 8 (пункти 1 і 2), 11, 15, 16 і 18.

     3. Будь-яка  держава,  що  бере  участь  у  цьому   Пакті   і  
використовує  право  відступу,  повинна  негайно  інформувати інші  
держави,  що  беруть  участь  у  цьому  Пакті,  за  посередництвом  
Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй про положення,  
від яких вона відступила,  і про причини,  що спонукали до  такого  
рішення.  Має  бути  також  зроблено  повідомлення  через  того  ж  
посередника про дату, коли вона припиняє такий відступ.  
Ст.5.1. Ніщо в цьому Пакті не  може  тлумачитись як  таке,  що  
означає,  що  якась держава,  якась група чи якась особа має право  
займатися будь-якою діяльністю або чинити будь-які дії, спрямовані  
на  знищення  яких-небудь прав чи свобод,  визнаних у цьому Пакті,  
або на обмеження їх у більшій мірі,  ніж  передбачається  в  цьому  
Пакті.

     2. Ніяке обмеження  чи  приниження  будь-яких  основних  прав  
людини, визнаних або існуючих в якій-небудь державі-учасниці цього  
Пакту  на  підставі  закону,  конвенцій,  правил  чи  звичаїв,  не  
допускається під тим приводом, що в цьому Пакті не визнаються такі  
права або що в ньому вони визнаються в меншому обсязі.  

 
 
Ст. 6. Право на життя. Страта допускається як виняткова міра покарання. 
Ст. 7. Право на недопущення піддання катуванням або жорстокому поводженню, покаранню.(Нікого не  може  бути  піддано   катуванню   чи   жорстокому,  
нелюдському  або  принижуючому  гідність  поводженню чи покаранню.  
Зокрема,  жодну особу не може бути без її  вільної  згоди  піддано  
медичним чи науковим дослідам.) 

 
Ст. 8. Ніхто не повинен утримуватися в рабстві. Ніхто не повинен примушуватися  до насильницьких зобов'язань праці. 
Ст. 9. Право на свободу й особисту недоторканність. 
Ст. 10. Право законно заарештованих на гуманне поводження і судовий захист. 
Ст. 12. Право на свободу пересування, вибір місця проживання в межах держави. Право залишати будь-яку країну, в тому числі і свою власну. 
Ст. 14. Всі особи рівні перед судами і трибуналами. 
Ст. 17. Право на невтручання в особисте і сімейне життя. Право на недоторканність житла і таємницю листування. 
Ст. 18, 19. Право на свободу думки, переконання і вираження своєї думки. 
Ст. 20. Пропаганда війни повинна бути заборонена. 
Статті 21, 22. Право на мирні зібрання, свободу об'єднань, профспілок, асоціацій. 
Ст. 23. Право на вільний вступ у шлюб і заснування сім'ї. 
Ст. 24. Дітям забезпечується повний захист їхніх інтересів. 
Статті 25, 26. Повна рівноправність усіх перед законом, аж до ведення державних справ. 
Ст. 27. Для міжнародного захисту утворюється Комітет із прав людини (18 осіб.).Наступні статті -до 53 (останньої) - містять процедури утворення і механізми дії Комітету з прав людини. 
                      Міжнародний акт про економічні, соціальні та культурні права людини від 18.12.1966 (набув чинності 03.01.1976).

 
Ст. 1. Право народів на самовизначення, встановлення політичного статусу  і вільного економічного, соціального  і культурного розвитку. 
Ст. З Рівне право чоловіків і жінок на користування економічними, соціальними і культурними правами. 
Ст. 6. Право на працю й одержання можливості заробляти працею на життя. 
Ст. 7. Право на справедливі і сприятливі умови праці. 
Ст. 8. Право вступати у профспілки для захисту своїх економічних і соціальних прав. Право профспілок на об'єднання, організацію страйків. 
Ст. 9. Право на соцзабезпечення і соцстрахування. 
Ст. 10. Охорона сім'ї як основного осередку суспільства і допомога їй. 
Ст. 11. Право на достатній рівень життя для кожної людини і її сім'ї. 
Ст. 12. Право кожної людини на найвищий рівень фізичного і психічного здоров'я. 
Статті 13, 14. Право кожного на освіту й обов'язковість початкової освіти. 
Ст. 15. Право на участь у культурному і науковому житті, право на захист моральних і матеріальних інтересів у зв'язку з цим. 
Ст. 16. Всі держави зобов'язуються подавати Генеральному Секретареві ООН доповіді про вжиті ними заходи і про прогрес на шляху до досягнення дотримання прав, визнаних у цьому Пакті (це вже - механізм реалізації). 
Статті 16 -23 - положення про реалізацію прав, викладених у Пакті. 
Статті 27-31 - процедури набуття чинності, внесення поправок, ратифікації та ін.

     Як  можна було зауважити з короткого  аналізу Загальної декларації прав людини (і аналіз положень відзначених  двох міжнародних пактів підтверджує це), основні права і свободи людини в доктрині піддаються певній градації на права і свободи першого покоління і права і свободи другого покоління. Між ними с істотна відмінність.

     Права першого покоління, до яких відносяться  права, викладені у статтях 1-21 Загальної декларації прав людини, розглядаються як негативні, тобто як захист від якогось втручання (у тому числі й державного) у здійснення громадянських і політичних прав.

     Інша  природа прав другого покоління (тобто економічних, соціальних і  культурних прав). Для їхнього здійснення недостатньо утримуватися від втручання у сферу їхньої дії. Необхідна постійна правотворча діяльність держави, щоб гарантувати проголошені соціальні, економічні і культурні права. Ці права сформувалися у процесі боротьби народів за поліпшення умов життя. Серед них - право на працю, на вільний вибір роботи, професії, право на соціальне забезпечення, на відпочинок, право на захист материнства і дитинства, право на освіту, участь у культурному й інтелектуальному житті суспільства та ін. (лив. статті 22-27 Загальної декларації прав людини).

     У післявоєнний період стали формуватися  так звані права і свободи, що належать до третього покоління  прав людини. Це права людини і народів  на мир, на здорове навколишнє екологічне середовище, на гідний соціальний та економічний розвиток. Такі права належать кожній людині окремо, але їхня особливість у тому, що вони зачіпають інтереси всього суспільства і повинні вироблятися і здійснюватися всім суспільством. Дотримання прав і свобод третього покоління - це одне з головних завдань ООН у наш час (наприклад, резолюції щодо Антарктики як екологічного заповідника всесвітньої науки). Найбільш яскравим прикладом вираження прав третього покоління є сформульована в Статуті ООН мета, що є одним із найважливіших завдань ООН, - врятувати прийдешні покоління від лиха війни. Через це сучасне міжнародне право заперечує війну як засіб вирішення міжнародних суперечок і регламентує тільки мирні засоби їхнього вирішення.

     Значну  групу міжнародно-правових актів  у сфері захисту прав і свобод людини складають спеціальні акти. Ці акти, як правило, носять характер універсальних (діючих у глобальному масштабі) норм, але відмінних від уже розглянутих універсальних актів тим, що регламентують окремі, специфічні питання у сфері захисту прав і свобод людини.