Партійні системи сучасності. Особливості партійної системи України

2. Однопартійні  системи. 

Вони  представлені двома головними і  зовсім несхожими один на одного варіантами:

а) системи, в яких всі інші, крім правлячої, партії недвозначно офіційно забороні, або їх створення де-факто унеможливлюється;

 б)  системи, за яких в умовах  плюралістичної демократії, але  при переважанні непартійної  політичної культури існує лише одна партія, а спроби сформувати інші партії просто ще не робились, або зазнали невдачі через хиби дій самих ініціаторів, а не через протидію їм з боку політичної влади. Прикладами першого різновиду однопартійної системи є СРСР до 1989 року, сучасні В'єтнам та Куба, низка інших країн. Фактично такою ж могла би бути визнана й “безпартійна” система в Соціалістичній Народній Лівійській Арабській Джамахірії, якби не офіційна характеристика в “Зеленій книзі” М.Каддафі (одному з основних документів лівійської революції) будь-яких партій як організацій, що не відповідають духу ісламу та принципам народовладдя.

           3. Двопартійні системи.

Серед багатьох її варіантів найбільш характерними є такі:

А). Неальтернативна  ротаційна суто двопартійна. Так, у 1957 році у Колумбії дві традиційні партії (Консервативна та Ліберальна), підписавши угоду про “паритетне правління”, домовилися про те, що по черзі і без виборів через кожні чотири роки посада президента буде переходити від однієї до другої партії й буде діяти паритетний (для цих двох партій) принцип формування уряду, регіональних та місцевих органів влади, - створювалася двопартійна система Національного фронту, яка проіснувала до 1970 року.

Б). Неальтернативна  неротаційна суто двопартійна система  з партією-гегемоном. Прикладом її була Болгарська Народна Республіка в якій існувало дві легальних партії - правляча Комуністична партія та її “молодший партнер”- Болгарський землеробський народний союз.

 В). Альтернативна ротаційна суто  двопартійна. ЇЇ проголосили, але невдало намагалися реалізувати в Нігерії через деякий час після одного з військових переворотів у 80-х роках, коли офіційно державою було декларовано створення двох політичних партій і на період “стабілізації демократії” в країні заборонялася діяльність будь-яких інших партій.

 Г). Де-факто двопартійна при формальному  існуванні багатопартійності з  відсутністю обмежень на чисельність  партій. Приклади - США й до певного  моменту в недавньому минулому  – Великобританія

4. Неальтернативні  багатопартійні системи з обмеженою кількістю легальних політичних партій і з інституціоналізованою роллю партії-гегемона. Раніше вони існували в Польській Народній Республіці, Чехословацькій Соціалістичній Республіці, а зараз існують в Китайській Народній Республіці, Іраку. Багато в чому схожими на цей різновид партійних систем є

ті системи  що деякими дослідниками називаються “обмеженими партійними системами” . Їх головна риса полягає в тому, що хоча в них офіційно визнається той чи інший ступінь свободи діяльності політичних партій (при цьому фактично не має значення ані наявність законодавчих обмежень кількості або ідеологічного спектру партій, ані характер їх взаємовідносини та співвідношення сил між ними), однак всі найважливіші політичні питання громадського та державного життя вирішуються не в результаті боротьби та співробітництва між політичними партіями, а через прийняття вольових рішень іншою силою, яку можна умовно назвати інституціоналізованою “безпартійною партією влади” (і це є найсуттєвішим). Роль цієї “партії влади (специфічної партії-гегемона без традиційних ознак партії) можуть виконувати: а) оточення монарха або президента-автократа; б) рада духовенства; в) військова рада (хунта); г) революційний уряд тощо.[4.]

            5. Альтернативні системи з обмеженою кількістю легальних політичних партій. Одним з її прикладів є своєрідна трьохпартійна формально альтернативна система, яка свого часу (в період правління А.Садата) була офіційно запроваджена в Єгипті після поділу на три частин колишньої єдиної правлячої партії - Арабського Соціалістичного Союзу. Однак фактично (нелегально або напівлегально) в цій країні існували й інші політичні партії. При цьому одна з трьох офіційних партій набула ролі партії-гегемона, хоча така її роль не була формально закріплена в законі. На Мадагаскарі, де в 70-і - 80-і роки на підставі “хартії Малагасійської революції ” в умовах обмеженого політичного плюралізму дозволялося функціонувати лише восьми політичним партіям, також існував такий різновид партійної системи. Там роль партії-гегемона не була формально інституціоналізована, а час від часу “проходила перевірку” на загальних виборах.

       6. Де-факто неальтернативні плюралістичні партійні системи з наявністю партії-гегемона. Така система довгий час існувала у Мексиці, Італії, Японії, її намагався створити в СРСР М.С.Горбачов після скасування положень статті 6 Конституції про “керуючу та спрямовану роль КПРС” у радянському суспільстві.

        7. Двоблокові багатопартійні системи, в яких жодна з партій не може самостійно здіснювати владу, а основне політичне суперництво йде між двома групами політичних партій (приклад - Малайзія). При цьому така система може характеризуватися як наявністю постійного блоку-гегемона, так і періодичною ротацією правлячих блоків.

        8. Багатополюсна система багатопартійної роздробленості, за якої правлячі коаліції політичних партій не є стабільними і часто змінюють одна одну (прикладом є Таіланд). У чітко стратифікованому суспільстві партійна система (й відповідно політична система в цілому) розподіляється на такі головні соціально-політичні блоки (які не слід плутати з партійними блоками): а) блок правлячих сил; б) блок опозиційних сил; в) блок проміжних та нейтральних сил. Однак у певних ситуаціях - при тих чи інших (як демократичних, так і авторитарно-автократичних) формах майже всезагального соціального консенсусу опозиційний блок на деякий час може практично зникати.

3. Особливості партійної  системи України 

        В Україні на даному етапі  розвитку відбувається перехід  від тоталітарної однопартійності  до цивілізованої багатопартійності.  Цей процес проходить в умовах дрібнопартійності.

       У становленні багатопартійності в Україні можна виділити 3 основні етапи:

1. З  весни 1988 року до весни 1990 року:

   До 1990 року в Радянському Союзі  єдиною „керівною і спрямовуючою  політичною силою” була КПРС. Існування будь-яких інших партій де-факто унеможливлювалося. Статус Компартії України (як частини КПРС) змінився лише у травні 1990 року, коли Політбюро ЦК КПУ прийняло рішення викласти Статті 6 і 7 Конституції УРСР в новій редакції. Тоді Стаття 6 набула такого вигляду: „Компартія України, інші політичні партії, а також профспілкові, молодіжні громадські організації та масові рухи через своїх представників, обраних до Рад народних депутатів, та в інших формах беруть участь у розробці політики Української РСР, в управлінні державними й громадськими справами” [7]. Безумовно, це позбавило КПРС політичної монополії, легалізувало та інтенсифікувало процес утворення нових політичних структур.

      Також, влітку 1988 року, після того, як несанкціоновані мітинги у Львові дістали масову підтримку, виникла ідея створення масової суспільно-політичної організації республіканського масштабу.

       На цьому етапі почали виникати  політизовані й політичні організації,  що своєю діяльністю підготували  умови  і дали поштовх процесу утворення партій. Це « допартійний » період.

2. З кінця 1990 року до подій 19-24 серпня 1991 року.

     На цьому етапі були створені  більшість і сьогодні існуючих  партій. Це « етап початкової  багатопартійності ». 

       Які причини виникнення політичних партій? Чому в політичне життя країни почали входити численні політизовані групи, угруповання, рухи, які проголошували себе партіями?  В. Литвин джерела багатопартійності вбачає в послабленні позицій КПРС. Він висуває таку тезу: Компартія та її органи на місцях тривалий час виступали лише як господарсько-розпорядчі інституції, а тому не змогли, коли це було необхідно, оволодіти політичними методами діяльності. Активізацію суспільно-політичних процесів посилили також обставини, що склалися після катастрофи на Чорнобильській атомній електростанції у квітні 1986 року. Катастрофа висвітлила низький рівень компетентності партійної номенклатури. Почали виникати різні екологічні організації, частина яких пізніше стала основою для створення політичних партій.

        3 етап становлення партійної  системи можна датувати від  серпня 1991 до виборів до Верховної  Ради України в березні 1998.

        Наприкінці 1990-х років, скориставшись тим, що у партій існував дефіцит фінансових ресурсів, на політичну арену України вийшли так звані фінансово-промислові групи (ФПГ).

      Найвпливовішими в Україні наприкінці 1990-х років були групи Г. Суркіса – В. Медведчука, І. Бакая, О. Ткаченка, В. Рабиновича, а також „дніпропетровська”, „донецька”, „харківська”, „галицька” територіальні групи. Вони поділили між собою найрентабельніші галузі промисловості, контролювали найвпливовіші ЗМІ, істотно впливали на державну владу. В діяльності ФПГ, як правило, переважали дві парадигми: використання влади для набуття власності і „придбання” за власність легальних владних посад для убезпечення власного статусу. Партії (скажімо, „Громада”, та й інші) виконували роль „кишенькових” структур ФПГ.

       Тенденції до зростання клановості політичних партій були зумовлені й об’єктивним станом розвитку політичної сфери суспільства в цілому. До них можна віднести такі:

1) соціально-економічна  неструктурованість українського  суспільства, а, отже, неструктурованість  політичних інтересів виборців. До цього додався загрозливо  низький рівень довіри громадян до влади та її інституцій в цілому і до політичних партій зокрема. За даними моніторингового дослідження тенденцій розвитку українського суспільства (1994 - 1997 рр.), цілком довіряли політичним партіям 0,8 % (1995 р.), 1,1 % (1996 р.), 0,5 % (1997 р.) опитаних громадян. А на запитання, чи є серед політичних партій і рухів, які існували на той час в Україні, такі, яким можна довірити владу, „так” відповіли 13,9 % (1994 р.), 8,7 % (1995 р.), 12,2 % (1996 р.), 11,3 % (1997 р.)

-  18  -

опитаних  громадян ;

2) партії  не мали розвинутої бази для  легітимного рекрутування членів.

       Значно вплинули на становленн  політичної системи України і  вибори 1998 року.

     За результатами підрахунку голосів, бар’єр у 4 % здолали 8 партій і виборчих блоків. У сумі вони набрали 65,79 % голосів. Відповідно до запропонованої Р. Майром класифікації партійної системи, якщо дві найбільші партії володіють більше, ніж 80 % мандатів, то це є система великих партій; якщо вони володіють 65 % мандатів - система середніх партій; якщо ж у них 42 % мандатів – система малих партій . Очевидно, партійна система України, де дві найбільші партії - КПУ і НРУ - разом отримали 1998 року 37,55 % мандатів, належать до останнього типу, а саме до системи малих партій. Отже, можна констатувати, що якісних змін 1998 року у порівнянні з 1994 роком не сталося. Вибори до місцевих рад, які відбувалися одночасно з парламентськими, в черговий раз засвідчили слабкість організаційної структури українських партій. За результатами виборів частка партійних депутатів в цих органах влади склала 7,6 %.

Отже, можна  відзначити, що в 1992 - 1998 роках:

1) становлення  партійної системи в Україні  йшло уповільненими темпами, що, очевидно, було пов’язано з тривалими  пошуками моделі виборчої системи; 

2) чинна  на тоді виборча система сприяла успіху на виборах тих партій та політичних структур і кандидатів, які володіли значним адміністративним і фінансовим ресурсом. Як наслідок, особливо активну участь у виборах взяли потужні газотрейдерні угруповання (корпорація „Єдині енергетичні системи”, „Ітера”, „Інтергаз”, „Укргазпром”), нафтотрейдери, низка банків.

       На думку І. Степаненка, „парламентські вибори виявили такі основні риси української партійної системи: високий рівень фрагментації з максимальною розпорошеністю у центрі політичного спектру; відносну усталеність електоральних груп на лівому і правому флангах (КПУ, блок СПУ – СелПУ, НРУ); наявність на флангах „партійних двійок”: партія-лідер – партія-сателіт з приблизно однаковим співвідношенням сил (3:1) між собою: КПУ - СПУ, НРУ - „Національний фронт”; високий попит на лівоцентристську (можливо, соціал-демократичну) партію і брак відповідної пропозиції; зміцнення за НДП становища „партії влади”

Період 1998 - 2005 років можна віднести до третього етапу становлення партійної системи в Україні. Він нічим особливим не відрізнявся від попередніх етапів. Згадані особливості партійної системи фактично призвели до утворення двопартійного парламенту, який лише наближено відображав структуру політичних орієнтацій населення. Внаслідок цього перехід до змішаної виборчої системи своїм безпосереднім результатом мав лише забезпечення партійного представництва у складі законодавчого органу країни. Політичні партії виявилися допоміжним елементом політичної системи, виконуючи, в кращому випадку, роль політичної опозиції чи лобістської структури, інструменту політичного впливу, який використовують певні „політики від бізнесу”. За своїми функціями політичні партії стали схожими на групи тиску.