3. Президент, як глава держави

       Глава держави є одним з найважливіших  елементів державного механізму. Це особа, що здійснює верховне керівництво внутрішніми і зовнішніми державними справами і займає формально найвище місце в структурі державних інституті, та водночас здійснює функцію представництва самої держави в цілому. З іншого боку, глава держави розглядається як один з вищих органів держави. Становлення інституту глави держави пов’язано з феодальною державою і навіть з більш ранніми часами, коли правитель не тільки виступав в ролі верховного носія влади, а й ототожнювався з самою державою. Юридичний статус і політичне значення сучасного глави держави залежать від форми державного правління. Його роль у здійсненні влади також залежить від існуючого в країні політичного режиму. У країнах з монархічними  формами державного правління главою держави є монарх, з республіканськими - президент.

       Президент (лат. praesidens (praesidentis) — той, що сидить спереду) — є титулом найвищої посадової особи держави, зазвичай з республіканською (тобто не монархічною чи з іншими формами спадкової передачі влади) формою правління. В німецькомовних країнах президентом називають главу уряду (Ministerratspräsident - президент ради міністрів) та голову парламенту (Parlamentspräsident - президент парламенту).

       Компетенція президента, як виборного глави держави і строк його дії визначаються конституцією. Звичайно президент наділений широкими повноваженнями: він представляє державу в міжнародник відносинах,  приймає іноземні  дипломатичні представництва. Як правило, він є верховним головнокомандувачем збройних сил країни. Президент володіє правом законодавчої ініціативи, в ряді країн він вправі накласти заборону (вето) на закони, що прийняті парламентом, йому належить також право видання нормативних актів, звичайно йому надається право нагороджувати орденами і іншими вищими знаками, правом помилування. Політико-правовий статус глави держави охоплює повноваження по охороні суверенітету, територіальної цілісності країни, додержання прав і свобод людини і громадянина. Це свідчить про необхідність і своєчасність заснування інституту глави держави.

       Главу держави в республіці - президента - обирають, що і є головною відмінністю  між монархією і республікою. Обираючи президента, виборці намагаються обрати з кола претендентів ту людину, яка б найкраще, на їхню думку, могла б впоратися з обов’язками глави держави, що є основною   рисою   демократичних  держав,   тобто   державна  влада  здійснюється   з дотриманням основних прав людини, із забезпеченням легальних можливостей вільного волевиявлення і врахування інтересів усіх груп населення через демократичні інститути (референдуми, вибори, в тому числі вибори президента держави).

       Президент є головний виконавчий урядовець  в державі, обов’язок якого втілювати в життя закони держави, за системи влади президент не є ні диктатором, ані монархом – він репрезентує народ і завжди відповідальний перед ним.

       Становлення інституту президентства - досить тривалий історичний процес, і при його формуванні корисний багатий зарубіжній досвід функціонування президентської влади  в різних країнах. В наш час  з 183 країн - членів ООН більше як 130 країн  мають в своєму державному устрої пост президента. З однієї сторони, ця цифра відображає масштабність розповсюдження президентства в сучасному світі, а з іншої - важливо відзначити що в різних крашах президенти мають  різний об’єм повноважень. Фактично роль президента, як глави держави, не однакова в різних країнах. Найбільш велика роль глави держави в тих  країнах, де він є одночасно і  главою уряду - в президентських республіках (СІНА, країни Латинської Америки), що відображає тенденцію посилення виконавчої влади. З розширенням повноважень глави держави в деяких країнах він перетворюється на одновладного диктатора.

       Порядок обрання президента залежить від  обраної форми правління. В. Шаповал виділив такі основні ознаки парламентарних республік: глава держави обирається парламентом або спеціальною колегією; розділено посади глави держави і глави уряду; обмежено владні повноваження президента та віднесення більшості з них до уряду; формування уряду парламентом за номінальної участі президента;  формальне право президента розпустити парламент; контрасигнування – скріплення підписом актів президента прем’єр-міністром або відповідним міністром, котрі і несуть за них відповідальність.

       Головні риси президентських республік: запровадження   найбільш   збалансованої   системи   стримувань і противаг   у взаємовідносинах вищих державних органів держави; обрання президента на загальних виборах; поєднання посад глави держави і голови уряду в особі президента, перед яким уряд і несе політичну відповідальність; формування уряду президентом за обмеженої участі парламенту, відсутність інституту контрасигнування актів президента.

       В деяких країнах набула поширення  модель так званої напівпрезидентської  республіки, в якій своєрідно поєднуються  елементи парламентської і президентської республік. Президент тут обирається народом, він призначає прем’єр-міністра, який в свою чергу формує уряд.

4. Припинення  громадянства

       У законодавстві держав про громадянство існує декілька засобів припинення громадянства. До них належать: вихід  із громадянства, втрата громадянства і позбавлення громадянства, припинення громадянства на підставі міжнародного договору. Встановлення підстав і  умов виходу з громадянства (відмови  від громадянства) відносяться до виняткової компетенції конкретної держави. У відповідності зі статтею 18 Закону України від 18 січня 2001 року вихід із громадянства України здійснюється за клопотанням особи, тобто заява про вихід із громадянства подається громадянином безпосередньо. Водночас, якщо Конвенцією 1961 року передбачена можливість прийняття в громадянство в результаті поданої заяви самою особою або «від її імені* (п. «Ь» абз. 1 статті 4), отже, такий же порядок можливий і при виході з громадянства. У виході з громадянства України може бути відмовлено, якщо особу, яка клопоче про вихід з громадянства України, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає виконанню. Датою припинення громадянства України є дата видання відповідного Указу Президента України.

       Міжнародне  право приділяє особливу увагу субінститутам  втрати і позбавлення громадянства. Це пояснюється насамперед тим, що в  «запуску» такого механізму припинення громадянства ініціатива належить винятково  державі, тобто індивід позбавляється  громадянства не тільки з волі держави, але і з його ініціативи. А це, звичайно, у випадках сваволі призводить до порушення загальновизнаних прав і свобод людини і громадянина. 
Тому в міжнародному праві існує ряд міжнародно-правових актів, що стосуються таких способів припинення громадянства. Насамперед слід зазначити Загальну декларацію прав людини від 10 грудня 1948 року, що у п. 2 статті 15 закріпила положення, відповідно до яких ніхто не може бути довільно позбавлений свого громадянства або права змінити своє громадянство.

       Проблема  позбавлення громадянства регулюється  Конвенцією про скорочення безгромадянства  від ЗО серпня 1961 року, відповідно до положень котрої істотно обмежуються  умови, при яких громадянин може бути позбавлений громадянства. Зокрема, стаття 9 Конвенції встановлює пряму  заборону на індивідуальне або групове  позбавлення громадянства з расових, етнічних, релігійних або політичних мотивів. 
У сучасному міжнародному праві інститут позбавлення громадянства вважається неприйнятним. Таке відношення було вироблено світовим співтовариством ще у відповідь на протиправні дії фашистських держав, що позбавляли громадянства окремих осіб або групи осіб за національними або расовими мотивами. Водночас не варто забувати, що вже в повоєнні роки в деяких тоталітарних державах, у тому числі в СРСР, дуже часто практикувалося позбавлення громадянства за політичними мотивами. Так, у сімдесяті роки XX сторіччя за критику політичного режиму у своїй країні громадянства СРСР були позбавлені видатні діячі культури і мистецтва (О. Солженіцин, М. Растропович, Г. Вишневська, Й. Бродський і багато інших). І хоча в СРСР така практика була згодом засуджена, вона донині нагадує нам про найбрутальніше порушення прав людини з боку держави.

       Законодавство суверенної України в цій галузі цілком відповідає загальновизнаним міжнародно-правовим нормам. Хоча варто підкреслити, що в першому національному акті профільного характеру — Законі України «Про громадянство» від 8 жовтня 1991 року у ряді позицій спостерігалися відступи від таких міжнародних норм. Але в нову редакцію Закону від 16 квітня 1997 року були внесені зміни, завдяки яким він був приведений у повну відповідність із ними. У цілому зміст статті 18 українського закону про громадянство відповідає положенням Конвенції 1961 року, що називає в числі таких причин протиріччя своєму обов'язку вірності державі, надання послуг іншій державі, отримання винагороди від іншої держави, приношення присяги або здійснення офіційної заяви про вірність іншій державі і т.д. (п. З статті 8). Правда, Конвенція використовує в цих випадках термін «позбавлення громадянства», від якого український закон відмовився. Крім цього, в українському законі згадується втрата громадянства, у зв'язку з представленням явно неправильних відомостей при його набутті. У початковій редакції закону передбачалася втрата громадянства особою, яка проживає за межами України і протягом п'яти років не стала на консульський облік. Редакція закону від 18 січня 2001 року, збільшивши цей термін до семи років проти п'яти років у початковій редакції закону, привела його, загалом, у відповідність із п. 4 статті 7 Конвенції 1961 року (закріплює семирічний безперервний термін проживання за кордоном). В Законі України від 18 січня 2001 року ця обставина відсутня зовсім. 
Втрата громадянства на підставі міжнародного договору має місце у випадках зміни статусу території, що були розглянуті стосовно оптації і переселення.

Список  використаної літератури

1. Велика  радянська енциклопедія,  т.6, 1948.
2. Європейська конвенція про громадянство // Офіційний Вісник України, 2006. – №41.
3. Іноземне конституційне право / Червень редакцією І-67 проф. В.В. Маклакова. – М.: Юріст, 1996.
4. Конституція України. – К., 1996.
5. Конституційне право України: Підруч. / За ред. Ю.М. Тодики, В.С. Журавського. – К., 2002.
6. Міжнародне приватне право: Навч. посіб. / Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. – 2-е вид., допов. – К.: Юрінком Інтер, 2000.
7. Про громадянство України: Закон України від 18.01.01 № 2235-ІІІ // Відомості Верховної Ради України, 2001. - № 13.
8. Про ратифікацію Європейської конвенції про громадянство: Закон України від 20.09.06 № 163-V // Відомості Верховної Ради України,  2006. –  № 45.
9. Сахаров Н.А. Інститут президентства в сучасному світі. Москва Вид. "Юридична література", 1994.
10. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн - Київ Вид "Артек", 1997.
11. Чемерис В. Президент Київ Вид СП "СВЕНАС", 1994.