Конституційне право зарубіжних країн

МІНІСТЕРСТВО  освіти і НАУКИ  УКРАЇНИ

____________________________________________________________ 
 
 
 

кафедра ___________________________________ 
 
 
 
 

КОНТРОЛЬНА  РОБОТА 

з предмету:____________________________________________________ 

на тему:________________________________________________________

_______________________________________________________________ 
 
 

Виконав(ла):                                                          ст. _______________________ 

гр.________________________ 

Номер залікової книжки:                                      __________________________ 

Дата  здачі на перевірку:                                        «____»______________20___г 

Керівник:                                                                __________________________ 
 
 
 

Запоріжжя - 2010 

 

       

ЗМІСТ 

1. Загальна характеристика Основного закону ФРН. 3

2. Розвиток ідеї «класичної» та інших шкіл в російській дореволюційній науці. 6

3. Президент, як глава держави. 9

4. Припинення громадянства. 12

Список використаної літератури 15 
 

 

1. Загальна  характеристика Основного  закону ФРН

 

       Основний  закон ФРН від 23 травня 1949 р. є  четвертою в історії Німеччини  конституцією; його попередниками були імперські конституції 1849 р., 1871 р., 1919 р., Веймарськая конституція; остання  проголошувала Німеччину республікою. Нині чинний основний закон був ухвалений  Парламентською радою. У його склад  входили 65 депутатів, які представляли у той час всі політичні  партії і були вибрані ландтагами західнонімецьких земель як гості до складу Ради входило 5 представників  від Берліна; головою Ради був К.Аденауер.

       У основному законі знайшли своє віддзеркалення традиційні риси німецького буржуазного  конституціоналізму; у нім був  врахований досвід конституції Веймарської республіки. У вмісті акту помітно вплив західних держав-переможниць (США, Великобританії, Франції), відчуємо суспільно-політичний компроміс післявоєнного розвитку Німеччини оскільки основний закон ухвалювався на тлі підйому антифашистського і демократичного руху в західних землях.

       Конституція Німеччининосить назву "Основний закон", що було обумовлене обставинами: 1) прагненням до об’єднання Німеччини після об’єднання дія закону повинна була поширитися на всю німецьку територію; 2) тимчасовим характером його дії - до набирання чинності конституції, прийнятої вільним волевиявленням всього німецького народу.

       Конституція базується на лаві основоположних принципів: демократизм, парламентаризм і розділення властей, плюралізм, рівність і тому подібне Одним з головних є  принцип федерального пристрою держави; згідно абз. 3 ст. 79 основний закон не допускається зміни його норм, що зачіпають  розділення федерації на землі, принципи співробітництва земель в законодавстві  і так далі. Настільки строго основний закон охороняє і такі принципи як гідність людини, народний суверенітет, зв’язаність законодавчої влади конституційних , а виконавчої влади і правосуддя - законом і правом.

       ФРН визначається основним законом як демократична і соціальна федеральна держава (абз. 1 ст. 20). Вся державна влада виходить від народу, яка здійснюється ним  шляхом виборів і голосувань, тобто  безпосередньо і через виборні  органи. Основний закон встановлює гарантії функціонування ФРН як демократичної  держави, закріплюючи норми про  існування багатопартійної системи, органів, прав і свобод громадян, місцевого , незалежного суду і ін. У акті закріплюється спеціальне положення про те, що всі німці мають право чинити опір всякому, хто спробує усунути конституційних буд, якщо інші засоби не можуть бути використані (абз. 4 ст. 20).

       Основний  закон (хоча і в декілька приглушеному вигляді) говорить про ФРН (землях як про правову державу (мало не вперше в Европе) і про його основоположні  ознаки, зокрема, встановлюючи, що всі  громадяни, органи і організації (публічні і приватні) зобов’язані підкорятися праву (ст.ст. 1, 2, 5, 9, 10, 11, 12, 14, 19 і ін.), що судді незалежні і підкоряються тільки закону (ст. 97), що не допускається створення надзвичайних судів (ст. 101) і додання закону зворотної сили (ст. 103) і т.д.

       У основному законі записано, що загальновизнані  норми міжнародного права є складовою  частиною внутрішнього права ФРН (тобто  федерального права). Він закріплює  примат таких норм перед нормами  федерального права і підкреслює, що ці норми породжують права і  обов’язки безпосередньо для осіб що проживають на території ФРН (ст. 25).

       Прагнучи  здолати тоталітарне минуле, враховуючи уроки ураження в другій світовій війні, основний закон чітко проголошує, що дії, здатні порушити мирне співіснування  народів і що робляться з цією метою, зокрема, для підготовки до ведення  агресивної війни, єантиконституційними і повинні каратися (абз. 1 ст. 26). Зброя, призначена для ведення війни, може виготовлятися, ввозитися і поступати в оборот тільки з дозволу Федерального уряду (абз. 2 ст. 26).

       У конституції відсутній спеціальний  розділ про основи економічних засад, у ній записані (причому в розділі про основні права) лише положення про власність. Зокрема, встановлено що власність і право спадкоємства гарантуються. Їх вміст і межі встановлюються законами (абз. 1 ст. 14); відчуження власності можливе тільки в цілях спільного блага, воно може проводитися згідно із законом або на підставі закону при відшкодуванні, що справедливо враховує інтереси суспільства і осіб, яких зачіпає відчуження (абз. 3 ст. 14). Одночасно підкреслюється, що власність зобов’язала - користування нею повинно служити спільному благу (абз. 2 ст. 14).

       Крім  того, основний закон визначає, що земля  надра, природні багатства і засоби виробництва можуть бути в цілях  усуспільнення передані в суспільну  власність або інші форми суспільного  господарства законом, який регулює  вигляді розміри відшкодування (ст. 15).

       Конституція закріпила у ФРН структуру  парламентарної республіки і федеральну форму територіального пристрою. 

       Звертає на себе увагу ще одна особливість  основного закону ФРН: включення  в нього значного числа норм про  можливості і умови оголошення в  країні особливого режиму (стан напруженості – ст.. 80-а, стан оборони - більше десятка  статей під літерами від "а" до "л" і спільної цифри 115), що по суті єодному з різновидів режиму надзвичайного положення який через низку обставин (і перш за все історичних) в основному законі навіть не згадується. Правда, ці норми були включені в 1968 р. - в період "холодної" війни, але їх присутність в акті має і цілком певний підтекст, оскільки основний сенс надзвичайного законодавства "віддзеркалення небезпеки, загрозливої існуванню або основам вільних демократичних будФедерації або землі" (ст. 87-а). Основний закон ФРН належить до жорстких конституцій за способом його зміни. Він може бути змінений тільки законом, який його спеціально змінює або доповнює; такий закон має бути ухвалений більшістю в дві третини голосів депутатів Бундестагу і дві третини голосів членів Бундесрата (абз. 1 і 2 ст. 79). За більш ніж 46 років дії основного закону було ухвалено понад 41 закон про внесення поправок і доповнень.

2. Розвиток  ідеї «класичної»  та інших шкіл в  російській дореволюційній науці

 

       Конституційно-правова  наука відгалузилась від філософії, соціології та інших наук тільки у  першій половині ХІХ ст., тобто значно пізніше від інших юридичних  наук (цивільного, кримінального, процесуального права). Вона об’єктивно стала можливою і необхідною лише тоді, коли правове регулювання форм і способів здійснення влади у державі досягло певного рівня розвитку, зокрема, коли склалась більш-менш розгорнута система правових норм, які регулювали цю сферу відносин.

       Наука конституційного права не знайшла  у попередньому розвитку юридичної  науки будь-якої значної вихідної опори. У неї був інший плацдарм. Це політична філософія ХVІІІ  століття і в першу чергу праці  таких її представників, як Ш.Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локк, Д. Дідро та Т.Джефферсон. Саме у працях цих мислителів були сформулювати теорії та концепції народного суверенітету, розподілу влад, природних і невідчужених прав людини, парламентаризму, верховенства конституції, що дозволило створити розгорнуту конституційно-правову доктрину, яка стала не тільки самостійною, але й провідною галуззю юриспруденції. Становлення зарубіжного конституційного права у великій мірі визначалась її практико-прикладною функцією: викладом і систематизацією норм права, виробленням нових юридичних понять, конструкцій, технологій (наприклад, виборчих систем, законодавчої техніки, законодавчої процедури та ін.).

       У період антифеодальних революцій почали формуватися і новий державний  лад і конституційне право, яке  його сформулювало, надавши юридичну форму виробленим теоретиками демократичним ідеям. Учені-юристи чи не найбільшу увагу приділяли коментуванню нових конституційно-правових норм та інститутів. У цей період фактично і зароджується наука конституційного права.

       Як  зазначається в літературі, на першому етапі розвитку науки конституційного права (остання чверть ХІХ ст. і початок ХХ ст.) у ній панував напрям, який отримав назву “юридична школа”. Її називають також “класичною”, оскільки цей період розквіту вказаної науки позначений діяльністю таких славетних імен, як Г.Єллинек, А.Есмен, А.Дайсі, В.Орландо, Ф.Ф.Кокошкін, М.М.Коркунов та інших. Вони розробили основні поняття і категорії конституційного права, створили значущі юридичні конструкції, виявивши при цьому оригінальність думок. Висунуті в їх працях ідеї до цього часу або відтворюються в модернізованих творах у сучасних концепціях, або використовуються як відправні точки для подальших модифікацій. Серед дореволюційних російських учених другої половини ХІХ — початку ХХ ст. було чимало першокласних на той час фахівців з римського права. Проте, оскільки в Росії не набули поширення рецепції римського права, російські правознавці приділяли головну увагу не догмі або системі римського права, що становила собою пізніші переробки і спроби пристосування дигест Юстиніана до умов життя, що змінилися, а історії римського права. Розроблення такої історії було значним внеском у науку римського права, але і догма, або доктрина, що ґрунтувалася на тих самих дигестах і посилено розроблялася переважно в Німеччині, помітно вплинула на вироблення в Росії теорії цивільного права і теорії права взагалі, особливо у другій половині XIX ст. Російські університети залучали у свої навчальні плани як самостійні дисципліни не тільки історію, а й теорію римського права.

       Представники  російської дореволюційної юридичної науки (В. Спасович, А. Кистяківський, Н. Сергієвський, М. Таганцев, В. Хвостов) велику увагу приділяли розробці поняття об’єкта злочину, не дивлячись на те, що давали формальне визначення злочину. Існували різні точки зору про об’єкт злочину дореволюційних дослідників, оскільки у радянській період вони піддавалися нещадній критиці, а в даний час здійснюється повернення до їх „авторитету” і думки.

       Отже, своє головне завдання представники «класичної» школи вбачали у розробці основоположних принципів, норм, категорій державного (конституційного) права, систематизації його норм, що безперечно, було особливо важливим у становленні цієї науки. Для обгрунтування даного наукового підходу використовувалась методологія юридичного позитивізму – свідоме обмеження предмета юридичної науки тільки правовою формою суспільних явищ. Знаний російський правознавець Ф.Ф.Кокошкін у цьому зв’язку підкреслював, що наука державного права вивчає не сукупність усіх явищ, пов’язаних із державою, а лише “той правовий зв’язок, який з’єднує людей у такий союз, вона вивчає державне життя лише остільки, оскільки вона визначається нормами права. Вивчаючи явища державного життя тільки з одного боку, юридична наука не намагається дати цим явищам повної, всебічної, вичерпної характеристики, але намагається тільки з’ясувати їхню правову сутність, їх юридичну природу”.

       Центральною тезою в юридичній школі державного (конституційного) права стала концепція  держави-суб’єкта права, тобто держави – юридичної особи або корпорації. Із поняття держави як суб’єкта права або юридичної особи виводиться статус органів держави, характер їх взаємовідносин, а також взаємовідносин між державою і підданими (громадянами). Із такого розуміння поняття держави робилися такі висновки: держава, будучи юридичною особою, може діяти тільки через свої органи; останні не є юридичними особами, носіями власних прав і обов’язків, тому їх взаємовідносини мають юридичний характер лише в тому розумінні, що вони регулюються правом. Але це не взаємовідносини самостійних юридичних осіб. На таких же засадах будується й теорія представництва, згідно з якою представники (виборні особи) не пов’язані будь-якими юридичними обов’язками стосовно своїх виборців, адже вони також утворюють один із органів держави. Чи не найважливішим висновком теорії є ствердження про належність суверенітету самій державі (теорія державного суверенітету), а не нації, органу, особі або народові.