Форми права

Другий етап правотворчості називається проектним етапом, або етапом прийняття правотворчого рішення. Особливість його заключається в тім, що, по-перше, ця робота здійснюється безпосередньо в самому законодавчому органі, а по-друге, на даному етапі здійснюється власне "творчість права": створюються, змінюються або відміняються норми права, відбувається інтелектуальна робота над текстом законопроекту. Причому проектний етап може бути у свою чергу розбитий на кілька стадій, що послідовно поміняють одна іншу.

Перша стадія: внесення в правотворчій орган проект закону суб'єктом правотворчої ініціативи.

Найчастіше ініціатором  прийняття того або іншого закону є уряд, що реалізує ту або іншу політику й гостріше інших відчуває, у якому акті парламенту воно має потребу для подальшої ефективної роботи.

У чинність викладеного часто законопроект виникає саме тому, що в ньому найбільше потребує виконавча влада.

У необхідності прийняття  нового нормативного акту уряд нерідко  переконують за допомогою груп тиску. Наприклад, професійні союзи можуть натискати на міністрів, членів парламенту, щоб домогтися видання або скасування закону або внести зміни в існуючий закон. Подібна діяльність називається лобізмом з тих пір, як перші захисники або інтересів з'явилися в кулуарах парламенту.

Друга стадія: розгляд проекту закону в комісіях і комітетах правотворчого органа з метою проаналізувати його втримування з різних позицій і запропонувати більше бездоганні засоби правового впливу. Особлива роль у цьому процесі належить комісії із законодавства парламенту, за якої як звичайно залишається останнє слово перед винесенням проекту на обговорення на засіданні палати парламенту.

Третя стадія: обговорення законопроекту по палатах або на спільному засіданні палат законотворчого органа. Ціль такого обговорення укладається у висловленні пропозицій, виправлень і зауважень окремими депутатами й фракціями (об'єднаннями депутатів) парламенту. Ця стадія може мати два варіанти розвитку: а) прийняття законопроекту в першому читанні; б) повернення його на доробку з наступним проходженням процедури обговорення по комісіях і комітетах парламенту.      

Четверта стадія: прийняття законопроекту правотворчим органом у другому (остаточному) читанні [15].

У чому виражається прийняття  законопроекту? Із процедурної точки  зору, прийняття означає лише те, що проект одержав схвалення більшості депутатів палати (або парламенту в цілому). З юридичної точки зору, прийняття законопроекту складом депутатів парламенту - один з необхідних юридичних фактів, що обумовлюють подальше перетворення законопроекту в повноцінний закон. Для завершення процесу правотворчості необхідні ще кілька важливих етапів, включаються логічно в четверту стадію правотворчості. Це підписання законопроекту главою держави й оприлюднення (опублікування в засобах масової інформації) тексту нового закону [16].

У більшості західних країн установлені строки проходження законопроекту до моменту його прийняття: у Франції - 15 днів з моменту внесення, у Німеччині - б тижнів, в Іспанії - до 20 днів (для термінових законопроектів). У Великобританії для приватних законопроектів установлені строки між стадіями - чотири дні (між першим і другим читанням), три дні - між стадією доповіді й третім читанням [17].

 

2.2 Принципи та види правотворчості.

 

 

 

Як було вже відзначене, правотворчість – дуже значимий напрямок державної роботи, у зв'язку із чим  воно повинне будується на раціональних, прагматичних, позбавлених який-небудь ідеології ефективних принципах. (початках, основних ідеях). Питання про принципи не носить абстрактно-теоретичного характеру, його розробка в теорії права позитивним образом впливає на практику створення юридичних нормативних документів. Дотримання принципів правотворчості помилок знижує ймовірність створення неефективних правових норм, сприяє росту правової культури населення і юридичних осіб. Отже, принципи правотворчості - це основні початки здійснення правотворчої діяльності [18].

Розглянемо найбільш важливі з них.

Принцип законності укладається в тім, що розробка й прийняття нормативно-правових актів повинні відбуватися з дотриманням правової процедури й не виходити за межі компетенції приймаючих і органів. До цього принципу примикає вимога відповідності нормативних актів конституції країни й чинному законодавству.

Принцип науковості говорить про те, що підготовка й прийняття проекту нормативно-правового акту здійснюється за участю представників різних наук. Безсумнівно, що діяльність вчених-юристів має найбільш важливе значення для успіху законотворчої роботи. Учені відіграють важливу роль на всіх етапах підготовки закону - від розробки концепції законопроекту, з'ясування потреби в правовому врегулюванні яких-небудь суспільних взаємозв'язків (наприклад, через соціологічні дослідження, спостереження й аналіз) до визначення способу й типу правового регулювання й вибору моменту прийняття нормативного акту (помилки в цьому питанні надзвичайно небезпечні).

Принцип використання правового  досвіду передбачає, що всякий знову розроблювальний нормативний акт повинен опиратися на вже відомий позитивний право виття, досвід держав і цивілізації в цілому. Це має особливо важливе значення наприкінці XX в. - століття вільного переміщення інформаційних потоків. Крім того, шкідливі й небезпечні для громадського життя революційні нововведення, не відомі юридичній науці й практиці.

Останнім часом вітчизняний  законодавець широко використає світовий законотворчий досвід, все найкраще з накопиченого й досягнутого світовий юридичес- який думкою і юридичною практикою.

Принцип демократизму дозволяє ефективно виявляти щирі прагнення й волю народу. Всенародне голосування (референдум) - один зі способів додання нормативно-правовому акту вищої юридичної чинності. Однак всенародне голосування - досить дорога процедура, у чинність чого найбільше часто вона застосовується в невеликих державах, де не вимагає залучення більших чинностей і засобів. Тому поряд з референдумом вираженням демократизму правотворчості є гласність обговорення законопроекту в правотворчому органі, його вільна критика, пропозиція альтернативних варіантів і т.д.

Зв'язок із практикою як принцип правотворчості виражає завдання законодавця постійно відслідковувати суспільні процеси, орієнтуватися на практику застосування вже чинних законів, вчасно усувати пробіли в праві, сприймати все краще, що пропонується правозастосовними органами.

Традиційно у вітчизняній  теорії права виділяють три види правотворчості:

1) правотворчість компетентних державних органів;

2) "безпосередня правотворчість народу" (референдум);

3) санкціонування норм, при якому процес їхнього створення  проходить поза державними органами. Доцільно розглянути види правотворчості, які характеризують особливості юридичної природи процесу створення норм права різними органами держави [19].

Головним і найпоширенішим видом правотворчості є створення законів парламентами. Механізм законопроектної роботи парламентів відрізняється наступними особливостями:

1) обмеженим колом суб'єктів законодавчої ініціативи;

2) строгою процедурою проходження проекту в парламенті;

3) послідовною зміною  стадій правотворчості;

4) множинністю засобів  юридичного реагування, що перебувають у розпорядженні законодавця;

5) обумовленістю юридичного втримування правотворчого акту навкруги регульованих відносин.

Підзаконна правотворчість має місце у випадках, коли норми права приймаються й уводяться в дію органами держави, що не ставляться до його вищих представницьких органів. Акти підзаконної правотворчості необхідні для забезпечення застосування закону.

До суб'єктів підзаконної правотворчості відносяться: президент, уряд, інші вищі органи держави, що володіють за законом правом створення юридичних норм і нормативних актів. Основна причина існування цього виду правотворчості міститься в складності питань, які повинні вирішувати органи держави. Парламент не завжди досить компетентний, щоб прийняти до свого розгляду яке-небудь складне технічне питання, що вимагає зусиль фахівців, а крім того, не всі складні питання сучасного суспільства повинні розглядатися парламентом. Є ситуація, коли рішення доцільніше передати на більше низький рівень, як того, вимагають норми, що регулюють компетенцію й прерогативи правотворчих органів [20].

Інша причина наявності підзаконної правотворчості міститься в тім, що парламент часто відчуває дефіцит часу, що не дозволяє прийняти відповідне правове рішення (хоча це й бажано). Внаслідок цього відбувається передача правотворчих повноважень іншим суб'єктам нормотворчості. Тенденція збільшення підзаконної нормотворчості спостерігається у всіх країнах. По підрахунках різних дослідників, на 10 законів, прийнятих парламентом, доводиться від 100 до 140 нормативних актів уряду [21].

Зрозуміло, підзаконна правотворчість має як позитивні, так і негативні сторони.

До достоїнств його ставляться оперативність, гнучкість і менша формальність, компетентність відповідних органів, їхнє знання місцевих і інших умов, що збільшують ефективність прийнятого юридичного рішення.

До недоліків ставляться, закритість процесу ухвалення правового рішення, складність огляду й застосування норм через велику кількість нормативних актів, відсутність контролю суспільства за правотворчою роботою [22].

 

3. ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ:  ПОНЯТТЯ, ЗМІСТ

 

 

Право регулює суспільні відносини, у результаті чого вони здобувають правову форму, тобто стають правовими відносинами. Правильне розуміння правових відносин неможливо без з'ясування того, що являють собою суспільні відносини. Суспільні відносини — це зв'язки між людьми, що встановлюються в процесі їхньої спільної діяльності. Найважливішими з них є економічні зв'язки, тому що вони творять базис суспільства й визначають всі інші суспільні відносини.

Суб’єктами суспільних відносин можуть бути соціальні спільності (народ, нації, колектив і ін.), організації (державні, частки, суспільні), окремі особи. Місце кожного суб'єкта в системі соціальних зв'язків обумовлено об'єктивними закономірностями функціонування суспільних відносин і активністю їхніх учасників [23].

Право виступає потужним організуючим фактором, вносить особливу визначеність і стабільність у відповідну сферу суспільного й державного життя. Категорія "правовідносини" дозволяє усвідомити, яким образом право впливає на поводження людей. У рамках правовідносин життєдіяльність суспільства здобуває цивілізований, стабільний і передбачуваний характер.

Правове відношення — це виникаючий на основі норм права суспільний зв'язок, учасники якого мають суб'єктивні права і юридичні обов'язки, забезпечені державою. Це центральна ланка механізму правового регулювання, головний канал реалізації права: Як різновиду суспільних відносин правовідносинам властиві наступні ознаки:

1. Сторони правовідносин завжди мають суб'єктивні права й мають обов'язки. Утримування правовідносин формується в результаті волевиявлення його учасників, дії юридичних норм, а також відповідно до рішень правозастосовних органів. Варто мати на увазі, що для виникнення й здійснення правовідносин зовсім не обов'язково одночасна наявність всіх перерахованих підстав. Звичайно правове регулювання відбувається без втручання правоприменителя. При відсутності нормативно-правової основи правове відношення складається при пробілах у законодавстві. Учасники правовідносин можуть самостійно визначати втримування взаємних прав і обов'язків, якщо їхні відносини регламентуються диспозитивними нормами.

Правовідносини являють  собою двосторонній зв'язок.

2. Правові відносини, такі суспільні відносини, у якоих здійснення суб'єктивного права й виконання обов'язку забезпечені можливістю державного примуса. У більшості випадків здійснення суб'єктивного права й виконання обов'язку мають місце без застосування мер державного примуса. Якщо ж у цьому виникає необхідність, то зацікавлена сторона звертається в компетентний державний орган, що, розглянувши юридичну справу, виносить владне рішення (акт застосування права), де точно визначаються суб'єктивні права та обов'язки сторін.

3. Правовідносини виступають  у вигляді конкретного суспільного зв'язку, причому ступінь конкретизації може бути різної.

Мінімально конкретизуються  правовідносини, які виникають безпосередньо  із закону. У подібних випадках всі  адресати юридичної норми мають загальні (однакові) права й волі й несуть рівні обов'язки незалежно від яких-небудь умов. Типовий приклад - конституційні права й волі. Розглядаючи останні стосовно до окремого громадянина, ми переводимо нормативні приписання в площину правовідносин. Кожний громадянин сам визначає, якою мірою він буде використати наявні в нього відповідно до конституції можливості.

Середній ступінь конкретизації  спостерігається, коли індивідуалізований не тільки суб'єкт, але й об'єкт  правовідносин. Наприклад, у правовідносинах  власності визначені власник  і річ - об'єкт власності.

Максимальний ступінь  конкретизації є в наявності в тих випадках, коли точно відомо, які саме дії повинне зробити зобов'язана особа в інтересах управомоченого. Тут індивідуально встановлюються об'єкт, обидві сторони й утримування правового зв'язку між ними.

Правовідносини володіють складної структурою. У неї входять суб'єкт, об'єкт і зміст правовідносин.