Автор работы: Пользователь скрыл имя, 23 Ноября 2012 в 12:18, курсовая работа
Мета дослідження – розглянути основні форми (джерела) права, прослідити історичний розвиток форм права, а також поняття правотворчості, його основні види, принципи , та етапи.
Основні завдання роботи:
1. дати визначення поняттю форми права та правовідносини;
2. дати визначення поняттю правотворчість, його основним видам, принципам;
дати характеристику основним етапам правотворчості;
розглянути основні засади існування правовідносин.
HЕФЕРАТ
Курсова робота складається з 26 сторінок, містить 24 посилань.
Об’єкт дослідження – суспільні відносини, які виникають в процесі створення нових джерел права, а також в процесі виконання, та дотримання цих джерел права.
Предмет дослідження – форми (джерела) права, а також правовідносини, які виникають в процесі реалізації норм джерел права.
Мета курсової роботи – розглянути основні форми (джерела) права, поняття правотворчості, його основні види, принципи , та етапи.
Актуальність питання полягає в тому, що без існування форм (джерел) права, закріплені норми поведінки, регулювання основних відносин в державі будуть "голі".
Форма вираження державної волі, форма, у якій утримується правове рішення держави. За допомогою форми право знаходить свої невід'ємні риси й ознаки: загальобов'язковість, загальновідомість і т.д. Це поняття джерела має значення ємності, у яку укладені юридичні норми.
Висновки – існування закріплення норм у формах права є необхідною умовою існування держави у такому її розумінні, тобто сучасної правової держави.
Ключові слова: ФОРМИ (ДЖЕРЕЛА) ПРАВА, ПРАВОВІДНОСИНИ, НОРМАТИВНИЙ АКТ, ПРЕЦЕДЕНТ, ЗВИЧАЙ.
ЗМІСТ
Поняття "джерело права" існує багато століть. Сторіччями його тлумачать і застосовують правознавці всіх країн. Якщо виходити із загальнопоширеного значення терміна "джерело", то в сфері права під ним потрібно розуміти чинність, що створює право. Такою чинністю насамперед є влада держави, що реагує на потребі суспільства, розвиток суспільних відносин і приймає відповідні правові рішення.
Всі джерела права можуть бути класифіковані на дві групи: нормативно-правові акти (закони, укази, ухвали, інструкції, договори) і інші джерела права ненормативного характеру (правові звичаї, судові прецеденти й рішення). У цьому випадку нормативність виступає критерієм розмежування юридичних актів і означає лише те, що юридичні документи містять норми права, загальні правила поведінки, установлені державою.
Дуже значимим напрямком державної роботи є правотворчість, у зв'язку із чим воно повинне будується на раціональних, прагматичних, позбавлених який-небудь ідеології ефективних принципах.
Традиційно у вітчизняній теорії права виділяють три види правотворчості:
1) правотворчість компетентних державних органів;
2) "безпосередня правотворчість народу" (референдум);
3) санкціонування норм,
при якому процес їхнього
Держава творить право, а право регулює суспільні відносини, у результаті чого вони здобувають правову форму, тобто стають правовими відносинами. Правильне розуміння правових відносин неможливо без з'ясування того, що являють собою суспільні відносини. Суспільні відносини — це зв'язки між людьми, що встановлюються в процесі їхньої спільної діяльності.
Актуальність теми. Питання про правовідносини, їх поняття та зміст, а також закріплення основних норм поведінки, які регулюють існуючі або поки що неіснуючі відносини не будуть мати ніякого правого змісту, а тобто не є обов’язковими для виконання, що не є приємним для правової держави та держави взагалі.
Об’єкт дослідження – суспільні відносини, які виникають в процесі створення нових джерел права, а також в процесі виконання, та дотримання цих джерел права.
Предмет дослідження – форми (джерела) права, а також правовідносини, які виникають в процесі реалізації норм джерел права.
Мета дослідження – розглянути основні форми (джерела) права, прослідити історичний розвиток форм права, а також поняття правотворчості, його основні види, принципи , та етапи.
Основні завдання роботи:
1. дати визначення поняттю форми права та правовідносини;
2.. дати визначення поняттю правотворчість, його основним видам, принципам;
Методи дослідження:
1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ФОРМ (ДЖЕРЕЛ) ПРАВА.
Поняття "джерело права" існує багато століть. Сторіччями його тлумачать і застосовують правознавці всіх країн. Якщо виходити із загальнопоширеного значення терміна "джерело", то в сфері права під ним потрібно розуміти чинність, що створює право. Такою чинністю насамперед є влада держави, що реагує на потребі суспільства, розвиток суспільних відносин і приймає відповідні правові рішення [1].
Поряд із цим джерелом права варто також визнати форму вираження державної волі, форму, у якій утримується правове рішення держави. За допомогою форми право знаходить свої невід'ємні риси й ознаки: загальобов'язковість, загальновідомість і т.д. Це поняття джерела має значення ємності, у яку укладені юридичні норми.
Звичайно в теорії називають чотири види джерел права: нормативний акт, судовий прецедент, санкціонований звичай і договір. В окремі історичні періоди джерелами права визнавали правосвідомість, правову ідеологію, а також діяльність юристів [2].
Найбільш древньою формою права є правовий звичай, тобто правило, що стало звичкою народу й дотримання якого забезпечується державним примусом. Правовий звичай зізнається джерелом права тоді, коли він закріплює вже давно сформовані відносини, схвалювані населенням. У рабовласницьких і феодальних суспільствах звичаї санкціонувалися рішеннями суду із приводу окремих фактів. Зараз зустрічається й інший спосіб санкціонування державою звичаїв - відсилання до них у тексті законів.
Сущность судового прецеденту укладається в доданні нормативного характеру рішенню суду по конкретній справі. Обов'язковим для судів є не все рішення або вирок, а тільки "серцевина" справи, суть правової позиції судді, на основі якої виноситься рішення. Це, як називають фахівці з англосаксонської правового системи, "ratio decidenti". Із прецеденту поступово можуть складатися й норми законів [3].
У недавнім минулому в радянській правовій науці прецедент як джерело права оцінювався тільки негативно, однак останнім часом тон критичних висловлень трохи зм'якшився. Більше того, уже зустрічаються пропозиції про необхідність дорівняти судову доктрину до джерел права [4]. Здається, що пропоноване можливо, але для цього необхідні незалежний суд і відповідна правова підготовка суддів, а також формування їхньої правосвідомості в тім напрямку, при якому стане можливим їх правотворчість.
Нормативний акт — домінуюче джерело права у всіх правових системах миру. Він має ряд незаперечних переваг.
1. Нормативний акт може бути виданий оперативно, будь-якої своєї частини змінений, що дозволяє відносна швидко реагувати на соціальні процеси.
2. Нормативні акти, як правило, систематизовані, що дозволяє легко здійснювати пошук потрібного документа для застосування або реалізації
3. Нормативні акти
дозволяють точно фіксувати втр
4. Нормативні акти підтримуються державою, єю охороняються. У випадку порушення положень нормативних актів порушники переслідуються й караються за законами [5].
Всі джерела права можуть бути класифіковані на дві групи: нормативно-правові акти (закони, укази, ухвали, інструкції, договори) і інші джерела права ненормативного характеру (правові звичаї, судові прецеденти й рішення). У цьому випадку нормативність виступає критерієм розмежування юридичних актів і означає лише те, що юридичні документи містять норми права, загальні правила поведінки, установлені державою [6].
Нормативно-правові акти:
а) диференційовані, оскільки механізм держави має розгалужену структуру органів з певними правотворчими повноваженнями й значним обсягом іних функцій, які реалізуються за допомогою видання юридичних актів;
б) ієрархізовані (при провідній ролі конституції держави), тому що ця система будується на основі юридичної чинності актів, у результаті чого нищестоящі джерела права перебувають у залежному положенні по відношенню до вищестоящого й не можуть їм суперечити;
в) конкретизовані за предметом регулювання, суб'єктам виконання й реалізації права, вказівки на яких втримуються в джерелах [7].
Як видно з викладеного, у будь-якій сучасній державі джерела права (і насамперед закони, статути парламенту) упорядковані, але разом з тим вони навряд чи складают строгу систему, особливо акти підзаконної правотворчості, правові звичаї й прецеденти. Скоріше за все-це сукупність нормативних і інший юридичних актів, що встановлюють певний правовий режим.
Отже, нормативний акт - це офіційний документ, створенний компетентними органами держави і має у змісті загальнообов'язкові юридичні норми (правила поведінки) [8].
Правотворчість – одне з важливих напрямків роботи будь – якої держави. Це специфічна, потребуюча особливих знань та навичок інтелектуальна діяльність, яка зв’язана зі створенням або зміною існуючих у державі правових норм. За результатами правотворчої роботі - законам і іншим нормативним актам - судять про державу в цілому, ступеня його демократичності, цивілізованості, культурності. Людське суспільство завжди мало потребу в точних правових рішеннях, і в такій діяльності органів держави, у результаті якої створюються норми права, правила поведінки громадян і організацій. Подібних норм і правил дуже не вистачало радянському суспільству. Однак ця недостача була викликана не недостатньою розробленістю теорії й практики правотворчої діяльності, а іншими, далекими від науки причинами [9].
Підвищення якості правових рішень, зниження до мінімуму числа неефективних нормативних актів - повсякденне завдання законодавця. Саме цим пояснюється теоретичне й практичне значення вивчення проблем, пов'язаних із процесом створення норм права [10]. "Споживачами" законів є люди, суспільство, і не можна допускати прийняття поспішних, непродуманих правових рішень, тому що будь-яка помилка законодавця тягне невиправдані матеріальні витрати, порушення інтересів громадян. Можна привести чимале число фактів з вітчизняної історії, коли наша економіка, соціальна й духовна сфери постраждали від непродуманих, науково не обґрунтованих і грубих правових рішень. Чого, наприклад, коштували визнання "туніядцами" осіб, що займаються творчою або іншою індивідуальною діяльністю, або знаменитий Перелік № 1 категорій працівників, трудові суперечки яких вирішувалися вищестоящими організаціями, але ніяк не судом! Світова історія права теж не вільна від помилок законодавця. Досить привести факт законодавчої заборони в США в період "великої депресії" виробництва й споживання спиртного, що викликало ріст контрабанди, мафії й злочинності в цілому [11].
Може створитися враження, що знання основ правотворчості корисно тільки тим, хто його здійснює, - депутатам парламенту, членам уряду й т.д. Однак це не так, тому що створення правових норм - доля державних органів будь-яких рівнів - від вищих до місцевих,
Тому юристи - випускники юридичних вузів повинні у всіх деталях знати теорію й практику правотворчої роботи [12].
Здійснюючи владні повноваження, держава використає різні прийоми й методи керівництва - оперативне керування, правосуддя, нагляд і контроль, але ці напрямки діяльності держави не породжують норм права, хоча й здійснюються на його основі. Варто мати на увазі, що правотворчість не особлива функція держави, а правова форма, правова "оболонка" державної діяльності. Наприклад, парламент затверджує державний бюджет. Розглядаючи його по суті, аналізуючи всі статті доходів і видатків країни, він завершує процес прийняттям закону про державний бюджет.
Таким чином, "акт правотворчості" має два значення. Це діяльність компетентних органів держави по виданню норм права й результат даної діяльності, що виражається у вигляді юридичного документа, закону та ін. [13].
Одна з найважливіших характеристик правотворчості укладається в тім, що це державна діяльність, тобто діяльність головним чином органів держави. Вони приймають, створюють норми права, обов'язкові для тих, кому вони адресовані. Але іноді право створюється за уповноваженням органів держави громадськими організаціями (у вітчизняній правовій системі), безпосередньо в результаті прямої правотворчості народу (на віче в середньовічному Новгороді) або суду (в англосаксонській правовій системі).
Зміст і значення правотворчості полягають у тому, щоб обрати такий варіант регулювання, юридичної регламентації, який би в найбільш повній мері відповідав інтересам і цілям народу й законодавця, сприяв прогресу суспільства. При цьому потрібен облік закономірностей розвитку суспільства, сприятливих об'єктивних і суб'єктивних умов для прийняття й застосування закону, а також вибір оптимальної правової форми державного рішення (закон, указ, постанова, білль, статут, регламент та ін.)[14].
У теорії правотворчості визначено, що процес створення права не носить одномоментного характеру, а "розтягнут" у часі. У зв'язку із цим виділяють, як правило, два етапи правотворчого процесу.
Перший — допроектный етап — укладається в тім, що в суспільстві виявляється потреба в урегулюванні нормами права соціальної проблеми. Виявлення такої потреби відбувається спонтанно, мають значення лише ступінь гостроти проблеми (питання), її загальна значимість і актуальність. Оцінює потребу в правовому регулюванні як суспільство, що через свої інститути - лідерів, засобу масової інформації, науку - може вплинути на законодавця, так і самі правотворчі органи, держава. Про те, що потреба в правовому регулюванні назріла, можна говорити, коли закон представляється найбільш ефективним засобом, переважною формою регулювання в порівнянні з іншими ., соціальними засобами впливу (економічними, моральними та ін.).