Механізм соціальних і між індивідуальних відносин. Взаємозв’язок потреб, інтересів та цінностей

Важливий метод соціологічного дослідження — спостереження. У  соціологічному дослідженні під спостереженням мається на увазі метод збору первинних емпіричних даних, котрий полягає у свідомому, цілеспрямованому, систематизованому, безпосередньому сприйнятті й реєстрації соціальних фактів, які можна проконтролювати й перевірити. Головною перевагою безпосереднього спостереження є те, що воно дозволяє фіксувати події та елементи людської поведінки в момент їх здійснення, в той час як інші методи збору первинних даних базуються на попередніх або ретроспективних судженнях індивідів.

Спостереження як метод застосовується тоді, коли інформація, яка необхідна досліднику, не може бути отримана ніякими іншими способами. Так буває, якщо не хочуть чи не можуть детально описати послідовність своїх дій. Спостереження використовується як джерело інформації для побудови гіпотез, служить для перевірки даних, отриманих за допомогою інших методів.

Метод спостереження в соціології класифікується за такими принципами: за мірою формалізованості (структуралізоване  й неструкту-ралізоване спостереження), залежно від ступеня участі дослідника в ситуації, що вивчається (включене та невключене), за місцем проведення, умовами організації спостереження (польове й лабораторне), за регулярністю проведення (систематичне й несистематичне спостереження) тощо.

Найбільш поширеним методом збору соціологічної інформації є опитування. Опитування передбачає, по-перше, усне чи письмове звернення дослідника до певної сукупності людей — респондентів із запитаннями, зміст яких репрезентує проблему, що вивчається, на рівні емпіричних індикаторів, по-друге, реєстрацію та статистичну обробку отриманих відповідей, а також їх теоретичну інтерпретацію. За формою й умовами спілкування соціолога з респондентом розрізняють письмові (анкетування) й усні (інтерв'ю) опитування, за місцем проживання, за місцем роботи і в цільових аудиторіях (глядачі в кінотеатрах, пацієнти в клініках і т. ін.), очні (особисті) й заочні (звернення з анкетою через газету, телебачення, по телефону), групові й індивідуальні і т. ін.

Найбільш поширений вид опитування — анкетування. Воно є груповим і індивідуальним. Групове опитування застосовується за місцем роботи або навчання. Один анкетер найбільш ефективно працює з 15—20 особами. При цьому досягається 100% повернення анкет, підтримуються взаємні стосунки між анкетерами й респондентами. При індивідуальному анкетуванні анкети розповсюджуються на робочих місцях чи за місцем проживання респондентів. Термін повернення анкет заздалегідь обговорюється.

Соціологічна анкета — це система  запитань, об'єднаних єдиним дослідницьким задумом і спрямованих на з'ясування кількісно-якісних характеристик об'єкта і предмета аналізу. До анкети висувається ряд вимог, яких треба дотримуватись при їх конструюванні. Запитання соціологічних анкет повинні класифікуватися за змістом (про факти свідомості, поведінки, особу респондентів), за формою (відкриті й закриті, прямі й непрямі), за функціями (основні й неосновні) тощо.

Інтерв'ювання. Цей метод опитування зараз використовується рідше, ніж  методи анкетування. Інтерв'ю беруть за місцем роботи, за місцем проживання. Розрізняють три види інтерв'ю: формалізоване, фокусовано, вільне.

Метод експертної оцінки. Для її проведення як методу збирання необхідних даних  насамперед формується група добре  поінформованих осіб, які відбираються за такими ознаками: професійний статус (посада, науковий ступінь і вчене звання, стаж роботи тощо); результати тестування (з урахуванням оцінки їхньої попередньої діяльності як експертів) та атестації їх колегами. Враховуються також громадська думка, імідж кожного у даній сфері суспільного життя. Основний робочий інструментарій експертних опитувань — анкети або бланк-інтерв'ю, опрацьовані за спеціальною програмою. Згідно з цим процедура одержання інформації може виглядати як анкетування чи інтерв'ювання експертів.

Соціальний експеримент як метод збирання соціологічної інформації. Для поглибленого аналітичного вивчення соціальної реальності в соціології використовують соціальний експеримент як метод збору інформації про чинники, які на неї впливають, результати та наслідки такого впливу. Це метод одержання інформації в умовах, які контролюються і керуються, тобто в експериментальній групі чи колективі, що вимагає створення відповідної експериментальної ситуації. Головне завдання експерименту полягає в тому, щоб, вибравши для експериментування ту чи іншу групу, впливати на неї певними факторами і стежити за зміною характеристик, які цікавлять дос­лідників для вирішення завдань управління суспільними процесами.

У суспільствознавстві відрізняють  такі види дослідження: по-перше, соціологічні, економічні (господарські), педагогічні, правові, соціально-психологічні та інші експерименти; по-друге, реальні (натурні), тобто польові або лабораторні, по-третє, експерименти на моделях — математичних чи визначених за вибіркою, тобто модельні експерименти.

Соціометричний метод. Перед соціологами  постають завдання, які пов'язані  з вивченням соціальних і соціально-психологічних  процесів у малих групах — бригадах, відділах, малих підприємствах, спеціальних  командах тощо. При вивченні таких  малих груп ефективно себе зарекомендували методи соціометрії. Термін «соціометрія» походить від сполучення коренів двох латинських слів: socis — товариш, співучасник, компаньйон і metrum — вимір. Соціометричний метод застосовується на рівні мікросоціології, тобто на стику соціології та соціальної психології і пов'язаний із вивченням міжособистих відносин у малих групах. Тому метод соціометричного опитування, в якому основним робочим інструментом є питання соціометричної анкети (тести), дозволяє глибше проникнути у стосунки всередині групи, визначити її лідера.

Статус жінки  в суспільстві

Місце та роль жінки в суспільстві  — одне з одвічних питань. Історично  склалося, що жінки мають значно менше можливостей, ніж чоловіки, для вияву своїх здібностей. Причиною цього є ставлення соціуму до жінок. Жінка може реалізуватись як особистість лише у материнстві та сімейному житті, а що стосується професійного росту та громадсько-політичної діяльності – вважається вторинним.

Без високого статусу жінки неможливо  стати цивілізованою та багатою державою. Статус жінок акумулює в собі особливості соціально-політичного устрою країни, рівень її економіки, культури, управління, правових норм, він чутливо реагує на глибинні зміни в усіх сферах, у суспільній свідомості, ціннісних орєнтаціях. Для більшості працездатних жінок адаптація до ринкових змін в економіці проходить надто важко. Жінки об’єктивно є менш конкурентоспроможною категорією на ринку праці. Це виявляється у зайнятості за наймом, підприємницькій діяльності, професійному та кар’єрному зростанні. Поєднання жінками суспільних функцій, пов’язаних з їхньою професійною діяльністю, та сімейних обов’язків змушує їх іноді відмовлятися від професійного зростання взагалі. У результаті програє як суспільство, так і сама жінка, тому що залишається нереалізованою значна частина її духовного та інтелектуального потенціалу. Репрезентованість жінок в органах державної влади, особливо щодо залучення високоосвічених жінок iз функцiями лідера до керівної діяльності, залишається незначною.

Поряд iз цим, спостерігається зростання громадської активності жінок. Відбувається процес становлення масових жіночих організацій, збільшується кількість недержавних жіночих об’єднань. Причини, через якi жінки об’єднуються, різноманітні. Діапазон їхніх інтересів і діяльності дуже широкий: від клубів за інтересами до спроб впливу на реальну політику. Більшість жіночих організацій сповідує ідею українського державотворення. Зростає відповідальність цих організацій за долю жінки, родини, України в цілому. Поглиблюється співпраця iз цих питань жіночих організацій iз парламентом, іншими державними структурами. Жіночі організації або їхні філії має практично кожне українське місто, і їхня кількість зростає, що сприяє підвищенню фахового, соціального та особистісного статусу української жінки.

Важливим є самоосмислення жіночими організаціями свого місця в  українському соціумі та об’єктивної  оцінки тих проблем, які стають на заваді цьому рухові.

Однією з найсерйозніших проблем  жіночого руху взагалі є подолання  заангажованості українського суспільства на звичні стереотипи, за якими соціальна роль жінки зводиться тільки до обслуговування чоловічої частини населення та родини. Другою проблемою жіночого руху є недостатність ресурсів. Реальне складне соціально - економічне становище, в якому перебуває українська жінка, позбавляє багатьох жінок можливості та бажання займатися громадською діяльністю. Третьою важливою проблемою жіночого руху є також небажання в суспільстві сприйняти жіночий рух як важливий і вагомий чинник розвитку суспільства. Четверта проблема – є недостатня проінформованість суспільства про жіночий рух в Україні. Аналіз результатів соціологічних досліджень свідчить, що жіночі організації в Україні не користуються великою популярністю у населення, а їх потенційні можливості у розв’язанні жіночих проблем залишаються задіяними не повною мірою. Цьому перешкоджає і обмежений доступ жінок в урядові та управлінські структури, низький рівень поширення феміністичних цінностей. У жіночих організаціях домінує традиційний погляд на жінку. П’ятою проблемою у розвитку жіночого руху є наповнення його гендерним змістом, формування у населення гендерної культури взаємовідносин, визнання гендерних досліджень як галузі наукових досліджень, розроблення фундаментальних наукових праць, утвердження гендерних навчальних курсів в школах і вищих учбових закладах, що забезпечувало б наукове підґрунтя жіночого руху як суспільного явища, спрямованого на творення нової культури, на розвиток гендерної демократії.   Шостою проблемою, що гальмує консолідацію зусиль жіночих організацій, – є побоювання кожної з них втратити свою автономію, з одного боку, а з другого – брак активності щодо консолідації рядових учасниць руху. Серед інших причин – брак організаційного досвіду роботи, відсутність необхідних управлінських навичок і етичні проблеми. Культура взаємовідносин, потреба поступатися амбітними інтересами, особиста відповідальність за стан у жіночому русі досить часто піднімається при контактних зустрічах .

Питання умов праці жінок, матеріального рівня, побуту, відпочинку, правового захисту, участі в управлінні, охороні здоров’я, материнства, не можуть і не повинні бути турботою лише представниць “прекрасної статі”. Вони визначають рівень держави, культуру нації, а тому потребують адекватної оцінки, ставлення, розв’язання. Активне залучення жінок до всіх процесів життєдіяльності держави сприятиме більш успішному проведенню демократичних перетворень в Україні. Здійснення державної політики щодо поліпшення становища жінок та запровадження механізму її реалізації дозволить створити рівні можливості для жінок та чоловіків, всебічного розвитку особистості, розквіту України.

Література

1. М.П.Лукашевич, М В.Туленков - Соціологія. Загальний курс: Підручник. – К.: Каравела, 2004
2. Краткий словарь по социологии / Сост. Э.М.Коржева, Н.Ф.Наумова; Под общей ред. Д.М.Гвишиани, Н.И.Лапина. М.: Политиздат, 1989. - С. 336-339.
3. Пэнто Р., Гравитц М. Методы социальных наук / Пер. с франц.; Под ред. В.А.Туманова и В.П.Казимирчука. - М.: Прогресс, 1972. - С. 152-156.
4. Кулачек О.І. Проблеми гендерної рівності в державному будівництві: Україна і світовий досвід/Розвиток демократії в Україні: Мат. міжнар. наук. конф. – К., 2001. – С. 29.
5. Резнік Г.О. Становище жінки в Українському суспільстві // Право. – 2001. - №8. – С. 16 – 19.
6. Івченко Ю. Історичний аналіз ролі жінки в суспільстві // Економіка, фінанси, право. – 2007. - №4. – С. 25-28.