Магія та Форми магіі

Друга риса —  дозвіл убивати і з"їдати тотема тільки за умови дотримання особливих  релігійних процедур. Важливим було одне: вбити і з"їсти за правилами, тобто  так, щоб не нашкодити тотемному  духові. Так, індіанці-шевенези (Канада) ще на початкуХХ ст. виконували такі процедури над тілом забитого “родича-оленя”: ставили перед мордою забитого посуд з їжею, танцювали  мисливський танець, гладили тіло, дякували оленеві за те, що він дав  себе забити, просили вибачення і  бажали щастя духові оленя в країні померлих.

Тотемна тварина  — це священна тварина клану, кров якої символізує єдність клану, єднання  його зі своїм божеством; ритуальне  умертвіння і поїдання тотемної тварини  — цей прототип усякого жертвопринесення — є не що інше, як укладення “кревного  союзу” клану з його божеством. У  тотемізмі людина переносить на всю природу риси свого суспільного устрою: природа тут поділяється на групи, суспільства на зразок людських спільнот.

Первісні люди, поділені на клани чи племена, повинні  були неминуче вірити в те, що всі  предмети, одухотворені і неживі, організовані за подобою того єдиного суспільства, про яке людина мала уявлення, тобто  у формі людського суспільства; звідси мала виникнути думка про  подібність видів тварин і рослин з родами і кланами людей: ці види тварин і рослин і були тотемами.

Бернгард Анкерман правильно підкреслював, що “психологічною передумовою тих специфічних  відносин між соціальною групою і  тотемом, почуття єдності між  обома, що складає найхарактернішу  рису тотемізму, була відсутність індивідуалізму, той колективізм роду, на ґрунті якого не могло ще розвинутися  уявлення про індивідуальну душу, чому тотемізм і не можна виводити з анімістичних ідей” (п.1, с.53).

З точки зору Е. Дюркгейма, тотем — ця елементарна  форма божества — є символом первісного клану, у його особі клан вшановує самого себе. “Бог клану, тотемний принцип, не може бути нічим іншим, як самим  кланом, але гіпостазованим і представленим  у зображеннях під чуттєвими  видами рослини чи тварини, що служить тотемом”(п.1, с. 55). Це і є бог, на думку Дюркгейма; і найранніша форма суспільства — первісний клан — усвідомлюється своїми членами як перша форма божества, як тотем клану.

Тоді ж, у ранньородовому суспільстві, виникає й інша форма  чуттєво-надчуттєвого типу вірувань, що дістала назву шаманізму (евенкійською мовою шаман означає несамовитий) — це віра в особливо могутні надприродні можливості стародавніх професійних служителів культу (шаманів).

Звичайний ритуал дії шамана — це так зване камлання — несамовитий танець зі співом, ударами в бубон, громом залізних підвісок і т.ін. Камлання розглядається  як спосіб спілкування з духами, що досягається двома шляхами: або духи вселяються в тіло шамана (чи в його бубон), або, навпаки, душа шамана вирушає в подорож у царство духів. У дійсності зміст камлання полягає в гіпнозі свого оточення і в самогіпнозі, завдяки якому шаман не тільки змушує глядачів вірити у свої надприродні здібності, але, звичайно, вірить у них і сам, переживаючи під час камлання галюцинації. На думку цілого ряду спостерігачів, шаманське камлання дуже нагадує істеричний припадок, та й узагалі шамани, зазвичай, нервові, схильні до істерії люди. Ціль шаманських обрядів загалом полягає в лікуванні людей чи тварин, а також у боротьбі з різними іншими нещастями та ін.

Не можна погодитися з традиційною і чисто ідеалістичною  точкою зору, відповідно до якої в основі шаманізму лежить віра в духів  і саме шаманізм зародився з потреби  людини знешкодити, умилостивити і  здобути заступництво цих духів. Навпроти, самі уявлення про шаманські  духи є закономірним породженням  шаманізму і його характерних  рис.

“Шаман має  зі знахарем те спільне, що обоє вони виділяються  із середовища громади як фахівці  з лікування хворих. Але знахар на відміну від шамана має примітивні знання в області народної медицини. Шаману ж приписується здатність  спілкуватися з духами. Однак ця уявлювана здатність, та й самі уявлення про шаманські духи є факт явно похідний. Це своєрідна релігійно-міфологічна  інтерпретація якихось об’єктивних  факторів. Не тому займає шаман у  громаді особливе положення, що йому приписують здатність спілкуватися з духами; навпаки, йому тому і приписують таку здатність, що він займає особливе положення в громаді” (п.1, с.278-279).

Саме камлання шамана має велику схожість з істеричним припадком. Щоб не бути голослівною, приведу кілька фактів шаманізму серед різних народів Сибіру.

Шаманами в  чукчів звичайно “стають нервові, легко  збудливі люди”. У коряків кандидатами  в шамани були “нервові молоді люди, схильні до істеричних припадків”.У гіляків “дійсні шамани майже завжди — люди, що страждають різними видами істерії, придбаної чи, що найчастіше, успадкованої. Це індивіди, що найлегше піддаються гіпнозу й автогіпнозу”.

На алтайських шаманів їх “покликання” сходить  раптово, як хвороба, і виявляється  у вигляді тремтіння і слабості організму, тиску в грудях, гарячкового  ускакування і вигукувань, в епілептичних судомах та ін.

Звичайно, нервово-істеричний характер шамана є значною мірою  результатом його професії, тому що, починаючи з періоду підготовки і протягом усієї своєї діяльності, шаман спеціально і свідомо культивує  в собі подібні якості. Але це означає тільки, що шаманська професія підсилює нервово-патологічні особливості  характеру людини, самі ж ці здібності  передують вступу людини в професію шамана. Поява ознак нервового  захворювання звичайно розглядається  як заклик духів, якому людина не повинна  пручатися.

Конвульсивні  жести і нескладні вигуки натхненного  шамана видаються ознаками того, що його воля відсутня і його тіло опанувала  деяка дивна істота. Тому вважається, що дух говорить його вустами і  спрямовує його дії.

Саме тут, вочевидь, і варто шукати реальну основу шаманських вірувань. Погляд на шаманське  покликання як на заклик духів, не коритися яким обранець не владний, є, по суті, лише суб’єктивним вираженням того об’єктивного факту, що людину мимо її волі спіткала нервова хвороба. Будучи суб’єктивним усвідомленням цього захворювання, ідея “обраності”, настільки характерна для шаманізму, є і його ідеологічною інтерпретацією. Цей погляд схожий на широко розповсюджене уявлення про  кожного нервовохворого як про одержимого злим духом. Шаман відрізняється  від звичайного нервовохворих лише тим, що не просто одержимий духом, а  вступає з ним у постійний  зв’язок і може за бажанням викликати  і відпускати його, змушувати собі служити.

Шаман, на відміну  від звичайного неврастеніка й істерика, має здатність штучно регулювати припадки хвороби. Шаманське камлання є з фізіологічної точки зору не що інше, як штучно викликаний і свідомо  регульований нервово-істеричний припадок. По суті, і вся підготовка шамана до своєї професії — підготовка звичайно дуже тривала — полягає  у тренуванні здатності викликати  і припиняти припадки, тобто влаштовувати камлання. Це уміння шамана і знаходить  своє фантастичне відображення у  свідомості його оточення, яке вірить у те, що шаман не тільки служить  духам, але і розпоряджається  ними. “У шаманських віруваннях народів  Сибіру це виражається в розходженні  духу — заступника шамана (головний дух, що обрав шамана на служіння собі) і духів-помічників (другорядні духи, яких дух — заступник шамана дає йому як би в служіння)” (п.1, с.282).

Як будь-яка форма релігії, що закономірно виникає на визначеному  ступені суспільного розвитку, шаманізм задовольняв якісь суспільні  потреби, хоча й задовольняв її помилковим, перекрученим чином. Ця потреба в  даному випадку була пов’язана, в  першу чергу, з лікуванням хвороб, у меншій мірі — з обслуговуванням  мисливського промислу й інших господарських  потреб.Отже, і тут лежить безсилля древнього мисливця чи хлібороба перед довколишніми стихіями природи. Це безсилля в даному випадку привело до наділення надприродними здібностями осіб, певним чином виділених у громаді,— шаманів.

Поряд із анімізмом, тотемізмом і шаманством значне місце  в життєдіяльності первісної  людини посідала магія (від гр. — чаклунство, чарівництво) — сукупність уявлень і обрядів, в основі яких лежить віра у можливість впливу на людей, предмети і явища об’єктивного світу за допомогою надприродних сил. Розпочинаючи аналіз цього важливого явища в житті людей, слід констатувати наявність великих розбіжностей у його оцінці з боку фахівців. Це стосується передусім питань походження магії, ‘її сутності та співвідношення з релігією.

Відомі різні  види первісної магії: промислова, землеробська, військова, лікувальна, любовна, шкідлива та ін. Вони полягають у заклинанні мисливських пасток, у чаклунських  процедурах на полі, у чаклуванні над  зброєю, над хворим, у різного  роду замовляннях і т. ін. Але в  кожному випадку магія була і  є або фетишистською, або тотемістичною, або анімістичною.

Під час досліджень магічного мислення тубільців Полінезії  англійський етнограф і релігієзнавець Дж. Фрезер помітив цікаву закономірність: тубільці використовують магію в  землеробстві, у процесі садіння  бульбових рослин, врожайність яких нестабільна, але магія не застосовується ними при насадженні плодових дерев, що дають стійкий, стабільний врожай. У рибальстві магічні прийоми  практикуються під час промислу акул та інших великих і небезпечних  риб і морських тварин, але при  ловленні дрібної риби магія вважається зайвою. Будування човнів завжди супроводжується  магічними обрядами, а під час  зведення будинків магія не застосовується. Це дало можливість Фрезеру зробити  висновок, що магічні уявлення виникають  тоді, коли людина не впевнена у своїх  силах, коли вона зіштовхується з  проблемами, вирішення яких залежить не стільки від неї самої, скільки  від безлічі привхідних чинників. Саме це і змушує її покладатися  на допомогу таємничих сил і застосовувати  магічні дії.

За Фрезером, магічне мислення ґрунтується на двох принципах. Перший з них свідчить: подібне породжує подібне, або наслідок схожий на свою причину. Суть другого  принципу: речі, що хоча б раз взаємодіяли  одна з одною, продовжують взаємодіяти  й на відстані, після припинення прямого контакту. Перший принцип  названо законом подібності, а другий — законом контакту. Виходячи з першого принципу, а саме із закону подібності, маг робить висновок, що він може викликати будь-яку бажану подію шляхом простого наслідування їй, наприклад, імітуючи грім і блискавку, може викликати дощ. На підставі другого принципу, все, що маг вчиняє над предметом, має, на його думку, справити вплив і на особу, яка хоча б один раз була у контакті з цим предметом, наприклад, маніпулюючи з волоссям людини, маг гадає, що здатний вплинути на її свідомість і вчинки. За типами впливу на об’єкт виокремлюють:

• імітативну магію, коли впливу зазнає копія об’єкта. Цей тип магії ґрунтується на зв’язку ідей (речей) за подібністю. Його помилковість полягає у тому, що подібність ідей (речей) сприймається як їхня ідентичність;

• контактну магію, що базується на законі контакту, тобто безпосередньому перенесенні магічної сили на об’єкт або його частину шляхом прямого контакту з ним (наприклад, клаптиком одягу чи пасмом волосся). При цьому характер впливу може бути різним — дотик руки, носіння амулетів, вживання зілля і т. ін. Контактна магія, на відміну від імітативної, припускається іншої помилки: вона виходить з того, що речі, які хоч раз торкалися одна одної, перебувають у контакті постійно. Теорія і практика доводять, що ця думка не відповідає дійсності.

Обидва розглянуті типи магії часто збігаються, тому їх позначають єдиним терміном “симпатична  магія”, оскільки кожен із них допускає, що завдяки “таємній симпатії”  об’єкти впливають один на одного на відстані і імпульс їхнього  впливу передається від одного об’єкта  до іншого за допомогою невидимого зв’язку. Синонімом “симпатичної”  магії є поняття “магія безпосередньої дії” (“”агресивна магія”). Вся  система “симпатичної магії” складається  як з позитивних, так і з негативних приписів, або заборон. Вона вказує не лише на те, як слід чинити, а й  на те, чого робити не можна. Сукупність позитивних приписів утворює чаклунство, негативних — табу.

Багато в чому схожа на “симпатичну” магію так  звана профілактична магія, У ній виокремлюють такі підтипи:

• магію, що відганяє від людини негативні сили, не допускає їх наближення до неї (для чого, крім носіння оберегів, рекомендується створення шумів, укривання одягом тощо);

• очищувальну магію, яка ґрунтується на використанні таких відомих засобів, як окурювання, кровопускання, обмивання та ін.

За призначенням магія поділяється на шість основних видів:

1. шкідлива,
2. лікувальна,
3. виробнича,
4. метеорологічна,
5. військова
6. любовна.

Ця видова класифікація не є повною, оскільки у будь-якому  виді магії можна виокремити безліч підвидів. Так, виробничу магію дуже часто поділяють на мисливську, рибальську, будівельну, гончарну, ковальську, спортивну, навчальну і землеробську. Найпізнішим  проявом виробничої магії вважаються відомі навіть багатьом цивілізованим  народам обряди аграрного культу, яким були притаманні дві примітивні риси. Першою з них були систематичні людські жертвопринесення. Давні  люди, очевидно, вважали врожай подякою  духів за жертви, тому намагалися зробити  свої дари якомога дорожчими. Цілком зрозуміло, що таким було і є людське  життя. Друга риса була пов’язана  із суттєвим еротичним елементом, властивим  багатьом обрядам аграрної магії. Пращурам родючість землі і таїнство зародження нового життя здавалися явищами  одноплановими, тому імітація або реальні  дії сексуального плану, на їхню думку, мали викликати відповідну реакцію  землі — ‘її підвищену родючість. Цей приклад є типовим зразком  примітивного тлумачення схожих подій.