Магія та Форми магіі

План

1. Актуальність питання

2. Мета

3. Завдання

4.Основна частина

5.Висновок

6.Використана  література 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Актуальність питання

Питання про  первісні релігійні вірування —  важливе і досить складне в  історії релігії. Передусім це стосується часу появи найдавніших релігійних уявлень. З цією проблемою пов’язана  також низка питань про інтелектуальні, емоційно-почуттєві та вольові здібності  людини, з якими, в свою чергу, тісно  переплітається проблема формування уявлень  про надприроднє та віри в нього.

Особливо великою  розбіжністю думок позначені  питання про причини виникнення, процес становлення та форми ранніх чи первісних релігійних вірувань. Причиною цього є майже повна  відсутність прямих свідчень щодо цих  вірувань, загалом недостатня наукова  опрацьованість проблеми і, зрештою, різна  світоглядна орієнтованість дослідників. З’ясування ж цієї проблеми може допомогти  у вирішенні багатьох запитань, відповідь  на які остаточно не знайдено і  по сьогодення.

Мета: Дослідити походження первісних вірувань; та зв*язок магіі з іншими релігіями

Завдання:

• Дослідити походження первісних вірувань:

а) анімізм;

б) фетишизм;

в) тотемізм;

г) шаманізм;

д) магія;

е) табу;

• Виявити місце магіі в первісних віруваннях
• Дослідити форми магіі

  Теорії походження  релігійних вірувань.

Більшість відомостей про первісні релігійні вірування  ми отримуємо на основі порівняльного  вивчення релігії. Основоположником цього  методу був німецький мовознавець  М.Мюллер. Його дослідження відіграли  вирішальну роль у становленні релігієзнавства  як самостійної наукової дисципліни. Мюллер поставив завдання — зрозуміти, що таке релігія, яке підґрунтя вона має в душі людини, які закони вона наслідує у своєму історичному  розвитку. М. Мюллер був переконаний, що знання стародавніх мов дає  можливість досліднику проникнути в  потаємні закутки людської душі і  віднайти справжній зміст релігійної віри стародавніх людей, відтворити відчуття і враження, пов’язані  в їхній свідомості з іменами  богів, міфами і легендами про  них. “Так само як людина володіє даром  мови незалежно від усіх її історичних форм, — писав М. Мюллер, — вона має здатність вірити незалежно  від усіх історичних релігій. Говорячи про те, що релігія відрізняє людину від тварини, ми не маємо на увазі  яку-небудь окрему релігію; але ми маємо  на увазі розумову здатність чи схильність, що незалежно від почуття і  розуму, а іноді навіть усупереч їм, дають можливість людині осягати  Нескінченне під різними іменами  й у різноманітних формах”(п.2, с.42).

Однак спроба М. Мюллера знайти загальну прарелігію народів не була плідною, тому що її обґрунтування звелося до штучного підтасування фактів для доказу існування  в древніх релігіях єдинобіжжя. Французький  соціолог Е. Дюркгейм трохи по іншому використовував порівняльно-історичний метод дослідження релігії. Він  також намагався відшукати прарелігію як найбільш просту й історично першу  форму релігії. Дослідник думав, що для виявлення джерел релігії, що лежать не в індивідуальному, а  в історичному розвитку людини, треба  звернутися до найдавніших прошарків  культури. Дюркгейм припустив, що примітивні суспільства, що дожили до нашого часу, являють собою модель таких стадій розвитку людства. Відповідно до цього, тотемізм, розповсюджений серед австралійських аборигенів, він розглядав як “елементарну“  форму релігії, тобто таку, котра вже не спирається на якісь більш ранні, попередні їй форми. Це — самий початок релігійного життя. Дюркгейм стверджував, що у примітивній релігії об’єктом поклоніння є зображена в релігійному символі сама соціальна спільність.

Австрійський  етнограф, лінгвіст і богослов В.Шмідт  та його послідовники висунули концепцію  прамонотеїзму, згідно з якою всі  сучасні релігії беруть свої витоки з так званого “первісного  монотеїзму”. В.Шмідт у праці  “Походження ідеї Бога”, наводячи численні свідчення про вірування  історично відсталих племен і  народів, робить спробу довести, що нібито уже в ранніх віруваннях мали місце  уявлення про єдиного Бога, а найдавніші фетишизм, тотемізм тощо були “магічними засобами” їхнього виразу. Проте  ідея первісного єдинобожжя, яка обмежувала релігію виключно іманентними зв’язками, тим самим фактично знімала питання  про її еволюцію, а відтак не потребує якогось історико-культурного виправдання. Саме тому вона піддавалася критиці  з боку тих релігієзнавців, які  вважали, що задовго до появи теїстичних уявлень релігія існувала у формах, які не знали віри в богів, тим  більше — в єдиного Бога.

Представники  еволюціоністської школи Е.Тайлор, Г.Спенсер та інші фактично вперше розгорнуто поставили питання про історичність форм релігії, при цьому вважаючи її найдавнішою формою, “мінімумом”  релігії, анімізм як віру в безплотних сутностей-духів. Але уявлення Е.Тайлора, Г.Спенсера та ін. щодо анімістичного  “мінімуму” релігії не сприйняли  ті, хто вважав, що вони некоректні, бо анімізм не є її найдавнішою  формою, оскільки пов’язаний з вірою  в душу не як духовну сутність, а  як чуттєво-надчуттєву істоту.

Відомі, крім зазначених, ще й інші спроби визначити “мінімум”  релігії як вихідний стан її розвитку. Так, французький історик релігії  Шарль де Брос вважав найдавнішою  формою вірувань фетишизм; Дж.Мак-Ленан, Дж.Фрезер, Е.Дюркгейм та багато інших  — тотемізм; чимало хто з дослідників  ще й досі переконаний, що анімізм  був вихідною формою релігійних вірувань.

І все ж було б несправедливим, якби не підкреслити, що сучасне релігієзнавство в  аналізі первісних релігійних вірувань спирається на серйозні наукові дослідження  вірувань народів світу, представлені працями Дж.Фрезера, Л. Моргана, Л.Штернберга, С.Токарєва, Д.Брінтона, Ф.Джевонса, Ю.Францева та багатьох інших вчених. Саме ці праці  й склали фактологічну основу наших  уявлень про час, причини та передумови виникнення вірувань про первісні форми  релігійності та місце останньої  у світосприйнятті людини первісного суспільства.

Одним із найбільш розповсюджених вірувань первісної  людини був анімізм (від лат. anima — душа), що виявлявся у вірі в різноманітних духів, душу як двійника тіла, носія життя людини, а також тварин і рослин. Матеріали про ці вірування зібрав і описав англійський етнолог і релігієзнавець Е.Тайлор у книзі “Первісна культура”. За Тайлором, теорія анімізму розпадається на два головних догмати, що складають частини одного цільного вчення. Перший зних стосується душі окремих істот, здатної продовжувати існування після смерті. Іншої — решти духів. Аніміст визнає, що духовні істоти керують явищами матеріального світу і життям людини та впливають на них у цьому і потойбічному житті. Оскільки анімісти вважають, що духи спілкуються з людьми і що вчинки останніх приносять їм радість чи невдоволення, то рано чи пізно віра в їхнє існування повинна привести природно і, можна навіть сказати, неминуче до дійсного вшановування їх чи бажання їх умилостивити. Таким чином, анімізм у його повному розвитку включає вірування в “керівні” божества і підлеглих їм духів, у душу й майбутнє життя, вірування, що переходять на практиці в дійсне поклоніння.

На думку багатьох дослідників термін “анімізм” не можна привласнювати якій-небудь певній, ранній чи пізній, формі або  ступеню розвитку релігії, оскільки “навіть поверхневе знайомство з  історією релігій показує, що анімістичні  уявлення, тобто віра в душі й  у духів, присутні в усіх без винятку  релігіях, починаючи від найпримітивніших і аж до найбільш розвинутих “світових” релігій. Мало того, аж ніяк не можна сказати, щоб анімістичні вірування були найбільш характерні для ранніх стадій розвитку релігії, а на пізніх стадіях зберігалися б лише як пережиток, як це припускають прихильники “анімістичної теорії”. А з усього цього випливає, що анімізм ніяк не можна розглядати як визначену форму релігії. Навпаки, це невіддільна складова частина всякої релігії, особливо найбільш складних і розвинених релігій”(п.1, с.381).

Щоб досягти  компромісу між цими двома поглядами  на поняття “анімізм”, я дозволю  собі висловити таке припущення: анімізм  як певна форма релігії існував  на первісних етапах розвитку людського  суспільства, згодом увійшовши і  ставши невід’ємною складовою частиною інших видів релігійних вірувань.

Ще одним розповсюдженим віруванням первісної людини є фетишизм (від португальського fetiço — чарівний, чудодійний), що полягає у мисленно-фантазійному наділенні деяких предметів і явищ неживої природи надчуттєвими якостями.

Поняття фетишизму  як форми релігії оплутане значною  неясністю, оскільки різні дослідники надають цьому терміну різних значень. Дійсно, у той час як одні дослідники (Шульце) називають фетишизмом шанування будь-яких матеріальних предметів (включаючи небесні тіла, людей  і тварин), інші (Штернберг, Той) схильні  обмежувати обсяг цього поняття, включаючи в нього тільки шанування  неживих і притім земних предметів. Одні автори при цьому називають  фетишем матеріальний предмет, якому  віддається шанування (де Бросс), інші відносять цю назву не до самого предмета, а до духа, що перебуває  в ньому (Тайлор, Спенсер, Шурц), в  той час як треті вважають характерною  рисою фетишизму саме невіддільність предмета від духа, що живе у ньому (Вайц, Харузін, Зеленін). Мало того, хоча більшість авторів називають  фетишем матеріальний об’єкт культу, є дослідники, схильні настільки  розширювати це поняття, що в нього  включаються не тільки об’єкти, але  і матеріальні приналежності  культу (наприклад, церковне начиння, одяг), що самі по собі не є предметом шанування (Францев). Нарешті, для інших дослідників терміни “фетиш”, “фетишизм” означають не який-небудь визначений вид шанованих предметів, а певне ставлення людини до надприродного світу, саме те ставлення, при якому людина вірить у свою здатність примусити надприродні істоти служити собі.

Вперше феномен  фетишизації докладно описав французький  дослідник Шарль де Брюс у книзі  “Культ богів-фетишів”. Він вважав, що фетиші — це предмети неживої  природи, що привертали увагу людини якимись особливими рисами. Справді, фетишистські уявлення пов’язувалися  не з усіма, а лише з особливими предметами та явищами. Для людини ранньородового суспільства, наприклад, не кожний камінець міг бути фетишем, а лише той, який вражає уяву особливостями форми  чи обставинами, за яких його знайшли.

Але неправильним було б за прикладом де Брюса та деяких інших дослідників, вважати  фетишизм за віру в надприродні властивості  мертвих предметів. Таке тлумачення фетишизму суперечить самій його сутності як уособленню неживої природи. Фетиші — не просто предмети, а, за уявою  людини, що їх вшановує, — істоти, наділені власним життям і здатні саме завдяки  якимось таємничим, надприродним, надчуттєвим  властивостям певним чином діяти  на людину та її довкілля, тобто цим  предметам приписувалися не притаманні їм властивості (здатність зцілювати, охороняти від ворогів, допомагати на полюванні і т. ін.). Якщо після  звертання до предмета людині вдавалося  досягти успіху в практичній діяльності, вона вважала, що в цьому їй допоміг  фетиш, і залишала його собі. Якщо ж  людина зазнала якої-небудь невдачі, то фетиш викидали чи заміняли іншим. Поводження первісних людей з  фетишами говорить про те, що вони не завжди ставилися з належною повагою  до обраного предмета: за зроблену допомогу йому дякували, за безпорадність “карали”. З цієї точки зору є цікавим  африканський звичай катування фетишів, причому не тільки для їхнього  покарання, але і для спонукання до дії. Наприклад, просячи про що-небудь фетиш, африканці вбивали в нього залізні цвяхи, думаючи, що після цього фетиш краще запам’ятає звернені до нього прохання й обов’язково виконає їх.

Особлива, прихована  сила фетишів, талісманів, амулетів —  це так звана мана. Термін “мана” європейські антропологи XIX в. запозичили в аборигенів Полінезії і Меланезії, які називали так силу, що керує  природними процесами. Реальний зміст  поняття “мана” не зводиться ні до “імперсональної сили”, ні до “надприродного”. Найбільш придатне значення слова —  “вища сила”. Людина володіє маною, коли вона щаслива, таланлива і демонструє якісь екстраординарні досягнення, наприклад, як хлібороб, воїн чи вождь.

Щоб змістовніше  уявити “механізм” утворення фетишистських  уявлень, візьмемо до уваги умови  їхньої появи. На основі багатовікового досвіду людина ранньородового суспільства  вже виробила уявлення про те, що будь-яка її дія певним чином пов’язана  з її власною вольовою діяльністю, її бажаннями, метою. Але, обмежена в  знаннях про навколишній світ і про саму себе, людина ще не могла  дати розумного пояснення ні природи  цього зв’язку, ні причини змін, що відбуваються навколо неї. Абстрагуючи  різні прояви власної мислительної і вольової діяльності, люди за аналогією  з собою дійшли до думки, що й предмети та явища природи є живими істотами, наділеними розумовими та вольовими  якостями, завдяки яким вони є чуттєво-надчуттєвими і можуть вступати в стосунки з  людиною і між собою. Таке винесення  власних смислів на інші “значення”, власних розумових і вольових якостей на природу вело свідомість людини до уяви про здатність речей  цілеспрямовано змінювати свої дії  щодо людини, подібно до того, як вона сама змінює спрямованість своїх  дій щодо навколишнього світу.

Елементи фетишизму  збереглися в релігійному уявленні людей і по сьогодення. Досить оглянути навіть загальним поглядом історію  релігій усіх народів, щоб переконатися в тім, що фетишистські уявлення становлять невід’ємну частину будь-якої релігії. Навряд чи є хоч одна з них, у  якій фетишистські вірування не займали б більш-менш помітного місця. Фетишизм складає один з найбільш постійних елементів усякої релігії. Це — універсальне явище історії релігійних вірувань.

На нижчих ступенях культури часто зустрічається соціальний інститут, відомий під ім’ям  тотемізму (мовою індіанців-оджибве ot-totem означає — його рід) — віра в існування родинного зв’язку між групою людей і визначеним видом тварин чи рослин.

Зазначимо дві  основні риси тотемізму. Перша —  виділення в ролі головних об"єктів  поклоніння тотемних духів, тобто двійників  тотемів. Не самі тотеми, а їхні двійники були головним об"єктом поклоніння в цій релігійній системі. Тотемам  поклонялися настільки, наскільки  вони були вмістилищем тотемних духів. Це поклоніння виявлялося через молитви (прохання), танці, табу, жертвоприношення, виготовлення і вшанування зображення тотемів, спеціальні тотемні свята. Особливим способом поклоніння були обряди уподібнення тотему. Під уподібненням розуміється прагнення зовні  бути схожим на тотема хоч би однією якоюсь рисою. Так, окремі жителі Африки, намагаючись бути схожими на антилопу-зебру, вибивали собі нижні зуби.