Автор работы: Пользователь скрыл имя, 01 Апреля 2012 в 22:01, реферат
Німецька дипломатія уміло використовувала шанс, який їй надало загальне роздратування європейських держав і США проти дій Франції в Рейнській області. Тепер уже Берлін прагнув представити себе в ролі жертви французької експансії, зустрічаючи розуміння міжнародної політичної думки. Німецькі представники стали говорити про необхідність придбання міжнародних гарантій проти порушення франко-германской і германо-бельгийской меж.
Вступ
1. Локарнська конференція
2. Результати конференції
3. Значення
Висновки
Використана література
Висновки
Локарнська конференція відбулася 5-16 жовтня 1925 року з метою політичної інтеграції Німеччини в Версальську систему та об'єднання Західної Європи. В цій конференції взяли участь Англія, Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Польща та Чехословаччина. Було вироблено ряд угод, які передбачали наступне:взаємне гарантування кордонів та зобов'язання про ненапад між Німеччиною та Францією, Німеччиною та Бельгією; арбітраж між Німеччиною та Францією, Бельгією, Польщею, Чехословаччиною на випадок якихось прикордонних суперечок; прийняття Німеччини до Ліги Націй і надання їй постійного місця в Раді. Прийняття відбулося 8 вересня 1926 року.
Угоди було укладено в інтересах Німеччини. Німеччина домоглася відносної "рівноправності" з великими державами. Західні держави вважали Локарнську конференцію позитивним кроком в перед, в той час як Німеччина вже тоді вбачала в цій конференції перший крок до зламу Версальської системи і до відновлення своєї могутності.
Локарнські договори спрямовувалися проти Радянського Союзу. План Дауеса склав по суті економічну базу а Локарнська конференція політичне оформлення блоку капіталістичних країн Європи з відвертим антирадянським змістом.
Використана література
1. А. Д. Богатуров. Системная история международных отношений: в 4 т./Т 1: События 1918-1945 [Електрон.ресурс]. - http://www.diphis.ru.
2. Ж. – Б. Дюрозель. Історія дипломатії від 1919 до наших днів: пер. з фр. Є. Марічев, Л. Погорєлова, В. Чайковський. – К.: Основи, 1999. – 903 с.