Стереотипи мовної поведінки

3

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………….3

1.Особливості мовної поведінки…………………………………………………4

2. Основні типи ораторської поведінки людини……………………………….8

3.Мовні стереотипи та мовний етикет з точки зору соціолінгвістики……….13

Висновок………………………………………………………………………….17

Список використаної літератури..………………………………………………18

Вступ

Мовна поведінка людини – складне явище, воно пов'язане з особливостями її виховання, місцем народження і навчання, з середовищем, в якій вона зазвичай спілкується, з усіма особливостями, які властиві їй як особистості.

Останнім часом мовна (вербальна) поведінка, закріплена в номінативних, граматичних і стилістичних одиницях, стала предметом особливої уваги в лінгвістиці, психології і педагогіці. Подібний інтерес невипадковий, тому що поведінка людей регулюється різними уявленнями про те, як людині належить поводитися в типових ситуаціях відповідно до їх соціальних ролей.

Мовна поведінка визначається, перш за все, національно-культурною специфікою, яка складається з системи чинників, що обумовлюють відмінності в організації, функціях і способі опанування процесів спілкування, характерних для даної національно-культурної спільності. Ці чинники мають різну природу, але в процесах вони взаємопов'язані, перш за все з чинниками власне мовними, психолінгвістичними і загально психологічними.

Сукупність різноманітних чинників призвела до виокремлення декількох стереотипів мовної поведінки, які доволі часто зустрічаються у повсякденному житті.

1.      Особливості мовної поведінки

Мовна поведінка людини – складне явище, воно пов'язане з особливостями її виховання, місцем народження і навчання, з середовищем, в якій вона зазвичай спілкується, з усіма особливостями, які властиві їй як особистості.

Мовна поведінка проявляється в процесі спілкування людей. Їй властиві наступні характеристики: тембр голосу, манера мови; швидкість мови, гучність голосу; вимова слів, артикуляція; забарвлення звучання голосу, модуляція мови, ритмічний говір.

Голос, манера мови сильно впливають на загальне враження від людини, що виникає в процесі спілкування. У масових дослідженнях було отримано від 60 до 90% правильних суджень відносно величини тіла, повноти, рухливості, внутрішнього спокою і віку, що ґрунтуються тільки на голосі і манері говорити. Значна частина людей роздумує в процесі спілкування над змістом своїх слів більше, ніж над способом, яким вони вимовляються. Мовна поведінка є джерелом нефальсифікованої інформації і має на практиці велике значення для вірного розуміння думок і намірів співрозмовника [1; c.24].

В інтонації мови поєднуються мелодія (модальність), тембр, сила голосу, темп розмови, паузи, наголосу. Фактично усі елементи інтонації, що характеризують мовну поведінку, можуть бути об'єктивно виміряні.

Швидкість мови відповідає панівному стану темпераменту. Її важко довільно змінити, у кращому випадку лише на короткий час. При істинному внутрішньому включенні у бесіду специфічний темп мови знову відновиться. Жвава (аж до квапливої) манера говорити, швидкий темп мови вказують на те, що ваш співрозмовник – людина темпераментна, імпульсивна, жива, впевнена в собі, така, що безперешкодно самовиражається (при непорушеній течії мови).

В той же час неспокійна, кваплива, безладна манера говорити, що майже завжди супроводжується надмірною жестикуляцією, голос, що зривається, свідчать про боязкість (можливо тільки в цій ситуації), невпевненість або збудження, квапливість, непостійність, некерованість.

Спокійна, повільна манера говорити вказує на спокій, незворушність, вдумливість, розсудливість співрозмовника. В той же час, уповільнена мова може свідчити про бездіяльність, млявість, тупість, боязкість.

Темп, що прискорюється, розмови (і жестикуляції) вказують на те, що співрозмовник занурений в предмет розмови, натхненний тим, про що говорить [3; c.121].

Мова (і жестикуляція), що сповільнюється, свідчить про задумливість, «ввімкнення» внутрішніх гальм з приводу сказаного, втрати упевненості, покірності через втому або виснаження сил. Помітні коливання швидкості мови можуть бути ознакою недоліку урівноваженості, збудливості людини.

Велика або мала гучність голосу – цей прояв, по суті, великої або малої первинної життєвої сили. В той же час, збільшивши або зменшивши гучність, співрозмовник прагне приховати свій істинний стан (наприклад, явно гучний голос нерідко покликаний приховати слабкість і невпевненість).

Велика гучність голосу говорить про істинну силу спонукань або чванливості, або недостатньому володінні собою(як в припадку гніву). Мала гучність голосу при спокійній течії мови вказує на прагнення «залишатися в собі», стриманість, скромність, такт, ненав'язливість, і в той же час на нестачу життєвої сили, слабкість людини; при течії мови, що коливається, боязкість, боязливість, неговіркість.

Нерегулярні коливання слабкої гучності голосу можуть свідчити про нестачу життєвих сил, схильності до швидкої капітуляції при перших же труднощах. Неясне заплутане підкреслення (акцентування) вказує на слабке внутрішнє включення в обговорювану справу, недолік інтересу і душевної жвавості взагалі.

Особливості вимови слів, артикуляції часто створюють враження твердого, визначеного, чіткого, упевненого або ж неясного, розпливчатого, невпевненого голосу.

Ясна і чітка вимова слів, виразне вимовляння звуків, а також закінчень і часток, тобто виразна артикуляція вказує на внутрішню дисципліну, усвідомлену життєву позицію, в той же час може бути відображенням недоліку жвавості.

Неясна і нечітка вимова контурів слів(нижня щелепа не рухається зовсім або рухається мало) вказує на недолік критичного відношення до самого собі, поступливість, невпевненість, м'якість, млявість волі, любов до спокою, відсутність установки на співрозмовника в спілкуванні.

Тенденція до посилення незрозумілості своєї мови може бути проявом прагнення до самозахисту, скритності, зміцнення свого положення, невизначеності позиції до тих пір, поки це можливо [5; c.44].

Ясна і легко зрозуміла, але не точна артикуляція, характерна для природно і щиро включеної в спілкування людини, урівноваженої за вдачею.

Важливу інформацію несе забарвлення звучання голосу. Особливо велике значення мають верхні і нижні тони і звучні голосні. «Металево» звучний голос говорить про енергію і твердість. Єлейний, жирно-м'який голос свідчить про лише зображувану дружність, при сильному переході голосу до фальшивого пафосу.

Вокальна мова (сильне підкреслення звучання голосних) вказує на домінування темпераменту і почуттів, добродушність. Консональна мова (голосні відступають на другий план перед гостро акцентованими приголосними) вказує на домінування розуму і волі, аналітичний склад розуму.

Слабка модуляція мови(підйоми і падіння висоти тону) діє монотонно, присипляючи. Монотонний голос завжди має на увазі щось приховане, затиснуте. Слабка модуляція при збереженні висоти тону вказує на дисциплінованість, діловитість, тверезість, але в той же час може бути індикатором недоліку зацікавленості і жвавості, відсутності істинної внутрішньої участі, боязкості, обмеженості, страху публічних виступів.

Сильна модуляція (зміни висоти голосу в широких межах) вказує на відкритість, велику сприйнятливість душі і почуттів, різноманіття інтересів, внутрішню жвавість, багаті і різноманітні душевні переживання, багатство настроїв при внутрішній свободі. Набагато рідше сильна модуляція може відбивати недолік внутрішньої дисципліни.

Падіння висоти тону до кінця пропозиції при колишній гучності, що залишається, може вказувати на слабку волю, м'якість, схильність до депресії. Ритмічні коливання мелодії характерні для зовні жвавих, але внутрішньо урівноважених людей зі значними здібностями до творчості і розвитку. Неритмічні коливання, тобто нерівномірні, невмотивовані підвищення і падіння тону вказують на внутрішню неврівноваженість, відсутність стабільності [6; c.6].

Ритмічна вимова (рівне перетікання слів з легкими періодичними коливаннями) вказує на багатство почуттів, урівноваженість, переважно радісний настрій.

Деяка нерівномірність в ритмі вказує на живий рухливий характер, а також залежність від емоцій, недостатній самоконтроль, неощадливість, переважно негативний або нестійкий настрій. Циклічна, правильна вимова вказує на жорсткість, любов до порядку, педантичність, твердість, холодність почуттів.

Взаємозв'язок між голосом і характером досі однозначно не встановлена, проте можна з високою мірою вірогідності говорити про правильність викладених положень. Звичайно ж, у кожному конкретному випадку не треба втрачати необхідну критичність і самостійність суджень при оцінці усієї сукупності невербальних і вербальних джерел інформації про співрозмовника.

2.      Основні типи ораторської поведінки людини

Своєрідність нашої особистості яскраво виявляє себе в спілкуванні. Іноді не бачачи людину, ми здатні оцінити характер людини, уявити її зовнішній вигляд. І, як не дивно, часто це враження підтверджується. Вже давно було помічено, що більшість людей відрізняється яким-небудь одним стилем мовлення. Так, мова одних людей характеризувалась важливістю думок, пишністю слів, різноманітністю, інші були здатні чітко та стисло викласти свою думку, а треті – відрізнялися помірністю, використовували сильні сторони перших двох, але уникали їх крайнощів.

В наш час, ведучи переговори, беручи участь в нараді чи просто дружній бесіді, певні мовні особливості нашого співрозмовника, що дозволяє оцінити його індивідуальність та спрогнозувати тактику поведінки. Навряд чи таке прогнозування було б можливим, якщо б не існувало певних закономірностей, які простежуються у вербальній поведінці різних людей. Найяскравіше закономірності мовної поведінки виявляються в момент публічного виступу, який вимагає посилення всіх властивостей оратора.

Незважаючи на унікальність кожної особистості, можна визначити загальні якості вербальної поведінки, які дозволяють виділити декілька стереотипів [8; c.68].

Перш за все, виділяють дві великі групи ораторів: раціональні – «технарі» та емоційні – «гуманітарії». В свою чергу, кожна з цих груп також може бути розділена ще на дві. «Технарі» поділяються на «системників» і «мислителів», а «гуманітарії» – на «поетів» і «вождів». Кожній з цих груп притаманні певні індивідуальні особливості,які розглянуті нижче.

1. «Системник». Представники цього типу особливо ретельне відносяться до підготовки мовного висловлювання. Вони максимізують конкретність прикладів, точність цитат, надають перевагу фактам, колонкам цифр і рядам формул на дошці, критично ставляться до публічного виразу почуттів. Їхня мова звучить спокійно, здебільшого сухо і невиразно, вкрай рідко дозволяють собі жарт або несподівану метафору. Під час виступу увага представників цього виду ораторів звернена до змісту, їм не до вподоби відступати від наміченого плану і, якщо щось вибиває їх із колії, то вони дуже важко відновлюють зміст викладеної думки, і взагалі можуть втратити контакт зі слухачами. Під час виступу «системники» лише опосередковано, через матеріал, підтримують зв'язок з аудиторією. Цей тип ораторів ідеальний для підготовки матеріалу, гарний у читанні наукових повідомлень і доповідей, але його мовна поведінка не спроможна привернути увагу слухача.

2. «Мислителі». До цього типу ораторів відносяться люди, які полюбляють поміркувати вголос, проте при цьому в їхніх словесних побудовах відсутня легкість і витонченість. «мислителі» здатні на несподівані рішення, здебільшого виявляють парадоксальний погляд на події. Для їхньої доповіді є характерним відводити увагу аудиторію далеко в сторону від предмета мовлення, незмінно повертаючись до нього через якийсь час. Добре, якщо матеріал виступу їм знайомий – ґрунтуючись на відомому, вони спроможні створювати щось нове, проте саме з «мислителів» народжуються видатні демагоги в тому випадку, якщо вони не володіють предметом дискусії. Представники цього виду не приділять достатньої уваги враженню, яке вони справляють на аудиторію. Можуть дозволити собі недбалі жести, говорити тихо або, навпаки, дуже голосно, схильні до використання наочних матеріалів, а саме: креслень, різних графіків та діаграм. Здібності «мислителів» добре проявляються у виступах на нарадах, де важливим є процес побудови ідеї чи знаходження стратегічних рішень, але їм набагато важче працювати в умовах обмеженості часу.

3. «Поети». Ця назва зовсім не свідчить про те, що оратори даного типу пишуть вірші. На відміну від інших ораторів, «поети» володіють багатим словниковим запасом розвиненим відчуттям мови. Вони створюють неповторні словесні образи, досконало володіють такими мовленнєвими засобами, як: метафора, гіпербола, алегорія, оксюморон та інші. Оратори цього типу здебільшого мають приємну зовнішність, гарний голос, витончені манери. «Поети» добре проявляють свої здібності в описі почуттів, предметів, картин природи і подій. Вони є прекрасними оповідачами, проте «поетам» дуже важко притримуватися жорстких рамок плану та працювати з точною інформацією.

4. «Вожді». Це тип ораторів, здатний надихати аудиторію чи натовп. Їхня енергія, їхня воля і сила слова заворожують. Зміст їхніх виступів заснований на поєднанні бездоганної аргументації та яскравих життєвих прикладів. Саме цей тип ораторів в змозі утримувати увагу аудиторії протягом всього виступу. Вони передають слухачам весь свій запал, всі свої емоції. Проте з «вождями» можуть трапитися й сумні метаморфози. Якщо предмет мовлення не цікавить їх по-справжньому, то з вождів перетворюються вони в аморфних безхребетних, втрачаючи не тільки силу слова, а й силу звуку. Тим самим перевтілюючись на нікчемних ораторів.

Зрозуміло, що публічний виступ – це тільки одна з форм мовної поведінки і далеко не всі є ораторами. Зате побувати в ситуації конфлікту доводилося кожному і, як правило, частіше, ніж хотілося б. Помічено, що людина проявляє себе саме в сварці, суперечці або зіткнення інтересів. Мовна поведінка людини в ситуації емоційного стресу багато про що говорить. У психолінгвістиці професором К.Ф. Сєдовим була розроблена досить переконлива типологія мовних особистостей, яку цілком можливо використовувати на практиці. Виходячи з домінуючої відносно іншого учасника спілкування, було виділено три рівні комунікативної компетенції: конфліктний, центрований і кооперативний.