Проблеми розвитку архівознавства в Україні на сучасному етапі

      Започаткування  термінознавчого напряму зумовлювалося  необхідністю оновлення терміносистеми архівознавства, створення національних терміноло-гічних архівних словників. Однак дослідження у цій сфері не вийшли за межі практичної архівознавчої лексикографії. Результати співпраці УДНДІАСД з Інститутом мовознавства НАН України реалізувалися в термінологічному тлумачному нормативному словнику "Архівістика" (К., 1999), підготовленому авторським колективом за керівництвом К. Є. Новохатського та К. Т. Селівер-стової.

      Хіміко-біологічні дослідження (як окремий напрям) у  галузі архівістики зосередилися на "вічній" проблемі архівів - розробленні  оптимальних засобів і способів забезпечення збереженості архівних документів з різними видами но-сіїв. Однак для проведення дослідження механізму старіння документів та ви-значення методів продовження строків їх зберігання, удосконалення методів консервації та реставрації документів, нейтралізації кислотності паперу, від-новлення текстів, що згасають, розроблення засобів та способів захисту доку-ментів від біоушкоджень у провідній архівознавчій установі України (УНДІАСД) умови були порівняно гірші, ніж в Хімічній лабораторії Кабінету архівознавства ЦАУ (тоді офіційно отримувалося обладнання з-за кордону, фінансувалися прикладні до слідження й практичні роботи). На перешкоді створення хімічної лабораторії в УНДІАСД стало не лише небажання відпові-дних фахівців посісти менш оплачувані посади, але практична відсутність ко-штів на придбання обладнання. Куплені на кошти, отримані за спеціальною програмою, мікроскоп і холодильник, складають неабиякий "капітал" цього напрямку архівної науки. Відтак реальним здобутком спеціального відділу ін-ституту стали галузеві стандарти ГСТУ 55.001-98 "Галузевий стандарт України. Документи з паперовими носіями. Правила зберігання Національного архі-вного фонду. Технічні вимоги" та ГСТУ 55.002-2002 "Фотодокументи. Прави-ла зберігання Національного архівного фонду. Технічні вимоги" та ін.

      Для поширення наукових ідей, публікації та обговорення результатів на-укових досліджень в архівознавства, документознавства, спеціальних історич-них дисциплін, публікації архівних документів у 1990-х  рр. було засновано ни-зку спеціальних видань: "Український археографічний щорічник" (1994, ІУДА), "Рукописна та книжкова спадщина України: археографічні дослідження унікальних архівних та бібліотечних фондів" (1994, Інститут рукопису НБУВ),

в УНДІАСД  – науковий щорічник "Студії з архівної справи та доку-ментознавства" (1996), археографічний щорічник "Пам'ятки" (1998), серійні видання "Історія архівної справи: спогади, дослідження, джерела", "Архівні та бібліографічні джерела української історичної думки" (1998), міжвідомчий на-уковий збірник "Архівознавство. Археографія. Джерелознавство" (1999). Ка-нали наукової комунікації в галузі спеціальних історичних дисциплін викону-ють свою функцію, однак у деяких аспектах потребують оновлення. Йдеться хоча б про необхідність розширення поля публікацій теоретичних праць і ре-цензій, проведення наукових дискусій, більшої уваги до формування редакцій-ного портфелю.

      Розвиток  науки залежить і від оновлення наукових кадрів, притоку свіжих думок та ідей. Науковій підготовці кадрів для архівних установ слугує діяльність аспірантури та спеціалізованої вченої ради в УНДІАСД. Захист дисертацій, тематично пов'язаних із історією та теорією архівної справи, аналізом інформаційного потенціалу архівних фондів, відбувається в межах двох спеціальностей 07.00.06 - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни та 07.00.10 - документознавство, архівознавство. Слід зауважити, що паспорт першої спеціальності передбачає наукові дослідження з проблем "виявлення, відбір, аналіз та синтез історичних джерел", "методи дослідження інформаційних можливостей джерел різних типів та видів: застосування комплексного підходу до використання історичних джерел", "закономірності появи, поширення, відмирання різних типів джерел та їх роль у розвитку історичних знань", "джерелознавчий аналіз і синтез в історичних дослідженнях", "теорія і методика видання історичних джерел", "розвиток архівознавства й археографії в Україні та за рубежем", "історія архівної справи", а другої – "наукове використання документальних фондів та архівних інформаційних ресурсів, створення науково-довідкового апарату до документальних систем та інформаційних аналітичних документів", "вивчення різних категорій споживачів документної інформації, доступ до документально-інформаційних ресурсів, наукові основи зберігання і забезпечення збереженості документів".

      Захисти дисертацій з цієї проблематики відбуваються в спеціалізованих вчених радах  при Київському національному університеті імені Тараса Шев-ченка, Дніпропетровському, Запорізькому та Львівському національних уні-верситетах, Національній бібліотеки України імені В. І. Вернадського, УНДІАСД, Інституті історії України НАН України, Інституті української ар-хеографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, УНДІАСД. При цьому захищені практично в усіх радах дисертації мають спільні риси. По-перше, відчутно бракує концептуальних праць. Натомість широко практикуються дисертації біографічного характеру з формулюванням теми на кшталт "Хтось як учений" і "умовно" джерелознавчі праці "Щось як історичне джерело", в яких джерелознавчий аспект часто має випадковий характер, а самі дисертації нічого нового не дають ні джерелознавству, ні архівознавству. Безпрецедентним фактом є захист дисертації в Донецькому національному університеті у січні 2002 р. дисертації Т. М. Глушко "Історія архівної справи в Донбасі у 1920-1930-х роках" за спеціальністю 07.00.01 - історія України. В списку публікацій авторки в авторефераті дисертації міститься 6 позицій, з яких 5 опубліковано в 2001 р., 1 - в 2000 р. Із них 3 - матеріали конференцій. Судячи з усього, наукова експертиза цих праць, опублікованих у виданнях "Наукові праці: Збірник. Історичні науки" (Миколаїв), "Нові сторінки історії Донбасу" (Донецьк), "Вісник Східноукраїнського національного університету. Історичні науки" (Луганськ), не проводилася, оскільки не зауважити в них відверті запозичення (без жодних змін) з праць І. Б. Матяш і Я. С. Калакури 60-90 %, було складно. Годі говорити, що подібні випадки - ганьба для системи наукової атестації кадрів. Відтак нагальна потреба полягає в створенні спеціальної координаційної ради чи розширенні повноважень експертної комісії ВАК України, посиленні якості дисертаційних досліджень, а, можливо, серйозних змін в науковій атестації.

      Тісно пов'язана з науковою підготовкою  й система архівної освіти. Ор-ганізація підготовки кадрів для архівних установ традиційно залишається од-нією з пріоритетних і далеко не вирішених проблем української архівістики. Спеціалізованого вищого навчального закладу, на відміну від 1920-х рр., коли подібний функціонував, не існує. Натомість значно розширилася мережа вузів, котрі включають до навчальних планів архівознавчі дисципліни, практикують залучення до їх викладання фахівців Державного комітету архівів України, Українського державного науково-дослідного інституту архівної справи та до-кументознавства, центральних і місцевих архівних установ. Відтак досі не втратила актуальності сформульована в "Концепції підготовки та післядипло-мної освіти кадрів для архівних установ" (1998) пропозиція щодо заснування спеціального Центру архівної післядипломної освіти. Організація такого центру при УНДІАСД зумовлена необхідністю протиставити фахове викладання різноманітним "самодіяльним" курсам перепідготовки кадрів діловодних і архівних служб. Водночас дозволить вирішити проблему оновлення знань працівників архівів, отримання ними додаткової спеціалізації, організації стажування, в тому числі зарубіжного, для архівістів. Проте основні поло-ження залишаються не втіленими. Спроба включити створення центру до Державної програми розвитку архівної справи на 2006 - 2010 рр. зазнало краху. При цьому в силу різних обставин фахово-ресурсний потенціал архівних установ потребує істотного притоку молодих висококваліфікованих кадрів та створення умов для постійного оновлення знань.

      Позитивним  моментом є те, що архівознавство по суті єдина серед спе-ціальних галузей  історичної науки дисципліна, викладання якої забезпечене навчально-методичним комплексом: підручник "Архівознавство" (1-е видання 1998, 2-е - 2001), "Нариси історії  архівної справи в Україні" (2002) та "Хрес-томатія з архівознавства" (К., 2003). Статус навчального посібника отримав і перший український термінологічний тлумачний нормативний словник "Архі-вістика" (1998).

      У зв'язку з цим в архівній науці  знову актуалізувалася проблема інтелек-туальної власності й авторського права. Так, не обтяжуючи себе зайвою робо-тою Ю. В. Трач вирішила позбавити авторів підручника їхньої праці, вилучи-вши їхні прізвища й опублікувавши у видавництві університету "Україна" підручник для дистанційного навчання під своїм прізвищем. Для впевненості додала ще майже увесь термінологічний словник (так само без прізвищ авторів) та додатки до "Основних правил робот и державних архівних установ". Ступінь її "творчості" належить вирішити суду.

      На  нашу думку, уникнути подібних колізій  можна лише шляхом шир-шого спілкування, рецензування наукових праць, апробації  результатів дослі-джень на наукових конференціях, котрі в другій половині 1990-х рр. стали ва-жливим чинником розвитку архівознавчої думки: "Українське архівознавство: історія, сучасний стан та перспективи" (1996), "Архівна та бібліотечна справа в Україні 1917 - 1921 рр." (1997), "Національна архівна спадщина: проблеми збереженості" (1999), "Архів і особа" (1999), "Архіви і краєзнавство: шляхи інтеграції" (2003) та ін. Зауважимо, що формат великих конференцій в сучас-них умовах втрачає актуальність через відсутність конкретики й розмаїття те-матики виступів. Видається значно ефективнішим проведення тематичних конференцій із дискусіями, здатними знайти відповіді на серйозні проблеми, і конкретними результатами, ніж зібрання для апробації наукових результатів дисертаційних досліджень, під час яких у багатьох учасників не вистачає часу вислухати колег, не говорячи про дискусію.  

      У підсумку варто зазначити, що розвиток теоретичних архівознавчих до-сліджень зумовлюють певні чинники, серед яких пріоритетне значення мають затребуваність результатів цих досліджень, фінансування архівної науки, на-явності кадрового потенціалу, здатного до виконання складних наукових за-вдань. Сучасний період для української архівної науки є періодом випробову-вань. У зв'язку з цим актуалізується проблема наукової етики й відповідально-сті науковців за результати своїх досліджень.  
 
 
 
 
 
 
 
 

      Список  використаної літератури:

      1. Грушевський М.С. Записка-протест з приводу висновків комісії чистки апарату ВУАН //П.С.Сохань, В.І.Ульяновський, С.М.Кіржаєв. М.С. Грушевський. – К., 1993. – С. 261.

      2. Хорходина Т.И. Архивист и реальность // Вестник архивиста. – 1995. –№ 6 (30). – С. 29.