Проблеми розвитку архівознавства в Україні на сучасному етапі

Міністерство  освіти і науки України

Відкритий міжнародний університет розвитку людини

„Україна” 
 
 
 
 

Проблеми  розвитку архівознавства в Україні на сучасному  етапі  
 
 
 

                                                                                  Підготувала

Студентка ІІ курсу

Спеціальності

«Документознавство  та

інформаційна  діяльність»

  Осік Тетяна 
 
 
 
 

Дубно-2011

        Архівознавство як наука про архіви – порівняно молода історична дис-ципліна, конституювання якої пов'язане з XIX ст. В Україні активного розвит-ку вона набула в 1920-х рр., коли відбулося становлення національної школи архівознавства, розроблено теоретико-методичні засади обліку, описування, зберігання архівних документів та використання архівної інформації, при Українському центральному архівному управлінні створено першу наукову установу - Кабінет архівознавства, започатковано архівну періодику, апробо-вано різні форми архівної освіти. Традиції "золотої доби" української архівіс-тики склали підґрунтя розвитку вітчизняного архівознавства на сучасному етапі. Водночас актуальними для кінця XX - XXI ст. залишаються проблеми архівної науки того періоду, чи не найважливішими серед яких є формування структури науки та напрямів досліджень, підготовка наукових кадрів, здатних забезпечити розвиток теоретичних досліджень.

      Півтора останні десятиліття в Україні  показовою є результативність нау-ково-організаційної діяльності в сфері архівістики. Її проявом є створення в 1990-х  рр. спеціалізованих наукових установ як у академічному секторі, так і в галузевому - в системі Головного архівного управління при Кабінеті Міністрів України (нині – Державний комітет архівів України). Так, на базі відновленої 1987 р. Археографічної комісії УРСР у липні 1990 р. розпочав діяльність Ін-ститут української археографії (з лютого 1995 р. – Інститут української архео-графії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України). Зусилля співробітників інституту зосередилися на цілеспрямованому виявленні, науко-вому опрацюванні та публікації історичних джерел, виданні творчої спадщини українських учених та громадсько-політичних діячів, розробленні питань істо-рії та теорії археографії. У вересні 1992 р. було створено Інститут рукопису (на базі відділу рукописів) та Інститут архівознавства (на базі відділу архівних фондів) ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН України (нині – Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського). На обидві наукові установи, крім розвитку досліджень у галузі науково-дослідної, науково-методичної і науково-інформаційної роботи з рукописними та архівними фондами, покладалися фу-нкції центрів зберігання писемних джерел та рукописних книг, архівних коле-кцій, Архівного фонду НАН України. Це, з одного боку створювало ідеальні умови наукової лабораторії з безпосередньою близькістю фондів, в з іншого - ускладнювало "чисту" дослідницьку роботу іманентною потребою формування, обліку, описування, зберігання документів та використання архівної інфо-рмації. В травні 1994 р. архівна система України вперше після закриття 1934 р. Кабінету архівознавства Укрцентрархіву та неодноразових спроб відкриття подібної установи за радянської доби отримала галузеву наукову інституцію - Український науково-дослідний інститут архівної справи та документознавст-ва, покликану забезпечити архіви теоретико-методичною базою для здійснення їхніх основних функцій. Перед новоствореними інститутами висувалися за-вдання проведення фундаментальних і прикладних досліджень у галузі архіво-знавства, документознавства, археографії, джерелознавства, інших спеціальних історичних дисциплін. Специфіка діяльності кожної установи створювала умови для локалізації завдань і сприяла інтеграції зусиль науковців для вико-нання спільних проектів, продукування нових знань.

      Зокрема, спільно з іншими академічними інститутами, вищими навчальними закладами, спорідненими профільними установами ІУАД розробив і почав реалізовувати широкий план створення фундаментальної джерельної бази для розвитку гуманітарних наук. Істотне значення для архівної справи мав також розроблений академічними інститутами спільно з Головним архівним управлінням і прийнятий 1992 р. Державним комітетом України з питань нау-ки і технологій комплекс проектів, об'єднаних у програму "Книжкова спад-щина України: створення бібліографічного та археографічного реєстру і сис-теми збереження та загальнодоступності". Одним із напрямів програми ("Архівна та рукописна Україніка: Національна зведена система документальної інформації") стало створення бази даних і комплексу документальних публі-кацій Україніки. В ході розроблення основних положень програми виробляли-ся методологічні принципи та методичні прийоми міждисциплінарного характеру, активно застосовувані в роботі архівних установ.

      Зауважимо, що державна підтримка розвитку спеціальних історичних дисциплін в умовах переосмислення методологічних засад суспільних наук, початку інтеграції в світове наукове товариство відкривала реальну можли-вість надати повноцінності напівзнищеним і заангажованим за радянської доби маргінальним дисциплінам, зокрема архівознавству, археографії, джерелознав-ству. Водночас мінімізоване матеріально-технічне й фінансове забезпечення новостворених інститутів ставило їх перед небезпекою отримати невідповід-ний кадровий склад (на той час, зокрема, архівознавців готував лише Москов-ський державний історико-архівний інститут та архівістів – Київський універ-ситет) й змушувало ранжувати наукові завдання, віддаючи пріоритет нагально необхідним прикладним дослідженням і відсуваючи вирішення теоретичних проблем (що в перспективі створювало серйозну загрозу для науки).

      Теоретичні  й прикладні архівознавчі (поспіль  із документознавчими) до-слідження  набули пріоритетного значення в  діяльності УНДІАСД. Наукові за-вдання щодо створення концепцій та моделей  розвитку архівної справи і до-кументаційного забезпечення управління в умовах формування інформаційно-го суспільства, удосконалення методів архівознавства, осучаснення понятійно-го апарату та термінологічного інструментарію, дослідження правових аспек-тів роботи з документами Національного архівного фонду України, розроб-лення засобів і способів захисту документів від біопошкоджень, організації та проведення робіт з науково-технічної інформації визначили основні напрями досліджень інституту.

      Перший (зумовлений методологічними пошуками) – історико-архівознавчий – напрям склало вивчення історії архівів, архівних фондів та архівної науки (як засаднича складова архівознавства, за В. О. Романовським). Вивчення історії архівної науки розглядалося як необхідна передумова посилення її впливу на суспільну свідомість, у якій архіви й архівістика займають зовсім не пріоритетне місце. Для українського архівознавства абсолютно прийнятною була класична формула М. С. Грушевського: "Без знання минулого неможливе точне поняття про сучасне". У процесі історико-архівознавчих досліджень вдалося з'ясувати, що особливо плідним періодом з точки зору розвитку архівознавства як науки, його внутрішньої структури, формування поглядів та ідей, розроблення понятійного апарату були 1920-ті - початок 1930-х рр.

      Найпомітнішими  результатами історико-архівознавчих  досліджень слід вважати колективну працю "Нариси історії архівної справи в Україні" (К., 2002), монографії І. Б. Матяш "Архівна наука і освіта в Україні 1920 - 1930-х рр." (К., 2000) та "Українська архівна періодика 1920 - 1930-х рр.: історія, бібліографія, бібліометрія" (К., 1999), дисертаційні дослідження Г. В. Папакіна "Археографічна комісія Центрального архівного управління УСРР: історія створення і науковий доробок (1928 - 1934)" (1995), Н. М. Христової "Науко-во-довідковий апарат архівів та рукописних підрозділів бібліотек в Україні у 1920 - 1990 рр." (1999), Н. П. Московченко "Розвиток архівної справи в Україні (1919 - 1932 рр.)" (2003), Т. А. Клименко "Розвиток архівної справи на Че-ркащині (1919 - 2000 рр.)" (2004) та ін., започаткування видавничих серій "Іс-торія архівної справи: спогади, дослідження, джерела", "Історіографічні та бібліографічні джерела української історичної думки", спеціальної рубрики "Архівна справа: історія та сучасність" у "Студіях з архівної справи та доку-ментознавства". У процесі досліджень викристалізовувалися й перспективні напрями. Так, попри наявність історіографічних розділів у згаданих працях, поглибленого вивчення вимагає історіографія та джерельна база архівознавст-ва. Цілісне вивчення історіографії української архівної науки дозволить дослі-дити розвиток архівознавчої думки в Україні на тлі загального стану науки в різні періоди, з'ясувати недосліджені проблеми. Потребу виокремлення архі-вознавчого джерелознавства як субдисципліни під назвою архівологія переко-нливо обґрунтував відомий російський учений Є. В. Старостін. Належить зро-бити ще один крок – до компаративного архівознавства, до вивчення історії української архівістики у контексті всесвітньої історії архівів з огляду на при-таманну архівам властивість всесвітності, загальнолюдськості як одного з фе-номенів культури, забутого за доби тоталітаризму.

      Тісно пов'язаний з першим, позначеним присутністю  особистісного компоненту, і другий напрям – біографічний (біоісторіографічний), спрямова-ний на поцінування персонального внеску архівістів у розбудову архівної справи та архівознавців – у розвиток архівної науки. Не можна не погодитися з думкою відомої російської ученої Т. І. Хорхордіної про те, що за радянської доби "з історії архівної теорії та практики зникли імена живих людей – зали-шилися лиш постанови, інструкції та інші документи". Ознакою зміни парадигми історичних досліджень, зокрема, є увага до особи, локальної історії.

      Неординарна особистість була одним із важливих його чинників у архівознавстві. В цьому контексті істотне значення мало вивчення життя та діяльності репресованих учених. Йшлося передусім про осмислення й переосмислення творчих здобутків, наукових праць. Закриті в спецхрани, не видрукувані чи знищені повними накладами, праці архівознавців, археографів, джерелознавців 1920-1930-х рр. засвідчують високий рівень української науки, її конкурентоспроможність, часто - світове визнання. Скажімо, праця В. О. Романовського "Нариси з архівознавства: Історія архівної справи на Україні та принципи порядкування в архівах" (Харків, 1927) була першою не лише в УСРР, але й у тодішній союзній державі, здобувши належне визнання. Етапним на цьому напрямі став біобібліографічний довідник "Українські архівісти", пілотний проект якого побачив світ у 1998-2001 рр. Мета проекту полягала передусім у встановленні через призму особистості періодизації історії архівної справи в Україні, з'ясуванні внеску кожного покоління архівістів у формування суспільної значущості архівної спадщини, аналізі здобутків та прорахунків в управлінні галуззю, осмисленні теоретичних досягнень українських архівознавців як складової світового досвіду розвитку архівістики, піднесенні соціального рейтингу професії архівіста. Удосконалений і виправлений, об'єднаний в один том, проект "Українські архівісти XIX - XX ст." уже 4 роки поспіль блукає коридорами влади в сподіванні потрапити до Національної програми підготовки соціально значущих видань, з минулого року модифіковану в програму "Українська книга". Поцінуванню наукової спадщини видатних українських архівознавців прислужилися й біографічні нариси І. М. Матяш "Особа в українській архівістиці" (К., 2001), дисертаційні дослідження О. Д. Василюк "В. Б. Антонович як археограф" (1999), І. Н. Войцехівської "Історичне джерелознавство у творчості В. С. Іконников" (2000), І. М. Маги "Віктор Олександрович Романовський – історик та архівіст" (2003), Н. П. Павловської "В. І. Веретенников як архівознавець та архівіст" (2003), Г. К. Волкотруб "Пилип Васильович Клименко (1887 – 1955) – історик, джерелознавець, архівознавець" (2005), Л. Ф. Приходько "Олександр Сергійович Грушевський – історик, організатор архівної та бібліотечної справи, педагог" (2005), О. В. Вербового "Наукова та педагогічна діяльність Василя Базилевича (1892-1943 )" (2004) та ін.

      Поспіль із історичними та біоісторіографічними дослідженнями було розпочато теоретичні пошуки, що на першому етапі зосередилися на "концеп-цієтворчості". Розроблення  прогностичної моделі організації  архівної справи, концепцій інформатизації, архівної освіти та захисту національних інтересів у галузі архівної справи, організації науково-технічної інформації склали зміст теоретичних досліджень. У якості оптимальної моделі організації архівної справи К. Т. Селіверстовою було запропоновано створення Національного ар-хіву. Концепція захисту національних інтересів в архівній справі (автори: Дра-гомірова Л.О., Новохатський К.Є.) пропонувала комплекс заходів, спрямова-них на забезпечення верховенства національних інтересів в галузі архівної справи в умовах техногенних катастроф, політичних і економічних криз. Тісно пов'язана з цією Концепцією методика грошової оцінки документів НАФ (роз-робники С.Г. Кулешов, Н.М. Христова), спрямовувалася вирішення питань за-хисту законних інтересів держави, юридичних і фізичних осіб – власників до-кументів Національного архівного фонду, що встановлює порядок проведення грошової оцінки документів НАФ на підставі загальновизнаних критеріїв їх цінності, й упередження світоглядно-етичних та економічних загроз у архівній справі. Відповіддю на виклики часу стало розроблення питань інформатизації архівної справи. Створена колективом авторів за керівництвом чл.-кор. НАН України Л. А. Дубровіної "Концепція системної комп'ютеризації архівної справи" (1998) містила бачення конфігурації програмного і технічного забез-печення та структури комп'ютерного комплексу архівної системи.  

      Водночас  ширші теоретичні завдання поки що не ставилися. Якщо в "пі-сляавтократовській" Росії розроблялися й обговорювалися ідеї "архівів як со-ціальної пам'яті  суспільства" (Б. С. Ілізаров), "двополюсності" професії архі-віста "як вченого в особі адміністратора і адміністратора-ученого" (О. М. Ме-душевська), "самоцінності архівного документа" (В. П. Козлов), періодизації архівознавства та обґрунтування поняття "архівологія" (Є. В. Старостін), ана-лізувався вплив джерелознавства й архівознавства на гуманізацію історичного знання (О. М. Медушевська, М. Ф. Румянцева, Т. І. Хохордіна), то в українсь-кому архівознавстві актуальні потреби галузі (необхідність розроблення підза-конних актів до прийнятого в грудні 1993 р. "Закону про Національний архів-ний фонд та архівні установи України" та інших нормативних документів, українських стандартів щодо забезпечення збереженості та описування архів-них документів, основних правил роботи державних архівів, підготовки галу-зевих переліків документів зі строками зберігання та ін.) визначали приклад-ний характер досліджень.