Вплив типу взаємовідносин на благополуччя сім'ї

2.Організація народовладдя та його основні інститути. Способи здійснення народовладдя. 

     Способи здійснення народовлання. Загальною  базою організації дійсного народовладдя є громадянське суспільство. Саме у  такому суспільсиві народовладдя, головним елементом якого є загальна воля усіх вільних особистостей - членів суспільства, одержує найповніший  вираз, однак і шлях цього ідеалу повинен бути демократичним і гуманним. Саме шляхом, а не кінцевою метою повинно бути формування громадянського суспільства у його традиційному розумінні, де головним є ліквідація відчуження, яке робить людину хворою духовно і фізично. Розвиток громадянського суспільства приводить до сучасної стадії "західних демократій", яким притаманні різні найменування ("відкрите суспільство", "велике суспільство", "благодатне суспільство" тощо)

     Щодо  до здійснення народовладдя відкрите суспільство порівнюється з суспільством стародавніх Афін часів Перікла, найсуттєвішою ознокою якого  буде те, що кожна людина у ньому  є вільною у своїй поведінці, а тому має приймати самостійні рішення. Цьому суспільству притаманна віра у людину і її розум. Хоч ці суспільста ще далеко не досконалі (в них є злочинність, зловживання свободою ринку), проте вони найбільш вільні, значно справедливіші порівняно з тими. Що існували раніше. Все це схиляє до думки про необхідність використання досвіду західних демократій при формуванні дійсного народовладдя в Україні.

     Доцільним, на думку автора, є характеристика складових народовладдя, - зокрема поняттям "народ" і "влада", без чого сутність питання не буде визначено. Необхідно підкреслити, що народ - це не будь-яке безформне об’єднання великої кількості людей. Натовп, юрба не є демократією. Демократія - це завжди перетворення хаотичної кількості  у самодисципліновану якість, де людина і народ у цілому стають самі собі господарем. Демократія, якщо вона справжня, є нейпереконливішим свідченням здатності народу, членів суспільства до самоврядування і владування. У свою чергу, ці якості безпосередньо пов’язані з формуванням відповідного політичного характеру у народу загалом і особистостей зокрема, з дисципліною свідомостіїх і волі.

  Народ слід розглядати як категорію, що відрізняється розумною мірою організованості і відповідальності, головною суттєвою ознакою якого є задоволення розумних інтересів і потреб. Народ - це сукупність індивідів, що мають певні, приорітетніші щодо державної влади, права .

     Таким чином, можна сказати, що загальний  інтерес народу повинен бути особистим  інтересом кожної людини, і навпаки, індивіди, які складають народ, стають громадянами держави і у своїй єдності є суб’єктами народовладдя, носіями суверенітету народу.

     Суверенність  є однією з ознак реальної влади, іншими її ознаками є воля і сила, які спроможні забезпечити здійснення цієї влади. Але не слід зводити все до фізичної сили, вияви останньої можуть бути різними і, можливо, саме у державній сфері сила влади проявляється у її здатності до компромісу, на якому базується "усяка організація і взагалі усяке суспільне життя" .

3.Представництво, як правова форма народовладдя.

     Народовладдя, його принципи і функції визначають діяльність усіх політичних інститутів, бо вони "…діють або не діють залежно  від належності до влади, від того, як вона використовується у зв’язку  з розподілом ресурсів, регулюванням взаємовідносин, а також від того, чи сприймається її функціонування законним і справедливим, насильницьки нав’язаним чи добровільно визначеним. А все це визначається характером політичної влади" .

     Подібно до того, що народ є джерелом державної  влади, народний суверенітет повинен бути джерелом суверенітету держави. Останній обмежений виключно необхідністю додержання прав і свобод громадян. Народ має невід’мне право як встановлювати, так і змінювати форми державного правління . Саме тому встановлена демократичним шляхом державна влада є найбільш легітимною, тобто такою, що відповідає ціннісним ідеалам, що клалися у суспільстві. Така легітимація держави та усіх напрямів її діяльності є основою суспільної єдності, запорукою успішного функціонування політичної системи країни . Легітимізація влади у цивілізованому суспільстві відбувається, насамперед, через загальні демократичні вибори. Як результат їх проведення є створення загальнонародного і разом з тим загальнодержавного представницького органу влади. Отже, легітимізація державної влади повина відбуватися шляхом її делегування від одного суб’єкта - народу, іншому суб’єкту - державі, до якої переходить влада народу.

     Цей перехід не може бути стихійним, він  має регулюватися демократичними конституційними  принципами і нормами, передусім  принципом поділу влади. Згідно з  цим принципом, народ, обираючи своїх  представників, делегує їм лише ті владні повноваження, які віднесені до компетенції  законодавчої гілки влади. Наступний  розподіл прав і повноважень між органами державної і судової влади здійснюється конституційним шляхом, як правило,  за участю загальнонародного представницького органу. Цей орган є у державі первинним. Усі інші (за винятком президента, який обирається всенародно) є похідними від народного представництва. Саме воно, як і всенародно обраний президент має вищий ступінь легітимності.

     Окреме  питання - вибори Установчих Зборів. Їм народ делегує всю повноту установчої влади, що йому належить. Тому вони вирішують основні органічні питання, пов’язані з формуванням державних органів. Легітимізація влади може бути здійснена і шляхом прямого волевиявлення народу на референдумі. Історія знає приклади такого підходу. Це спостерігається і у творах деяких ідеологів та політичних діячів від Ж.-Ж. Руссо до Ш. де Голля, які надавали перевагу прямому народоправству як більш яскравому вияву демократії, тим більш, що суверенітет, згідно з поглядами Руссо, не може бути відчуженим . Тому всі рішення парламенту, особливо у сфері державного устрою, мають набувати юридичної сили лише після їх утвердження суверенним народом.

     Така  концепція викликає ряд заперечень. Більше того, визнаючи корисним поєднання  прямого народоправства з функціями  народного представництва, більшість  теоретиків-державознавців надають  перевагу представницькій демократії, підкреслюючи ряд переваг перед народоправством. У зв’язку з чим вони звертають увагу на державну практику, де спроба здійснення прямого народоправства спостерігається головним чином у масштабах малих державних утворень (наприклад, деякі швейцарські кантони). Дж. Стюарт Мілль з цього приводу зазначав: "У суспільстві, якщо воно за розміром більше маленького міста, всі члени особисто можуть прийняти участь лише у дуже незначній частині громадських справ, ідеальним типом форми управління може бути лише представницька" .

     Перевага  парламентського шляху прийняття  законів полягає у тому, що вони можуть бути детально обговорені в  комісіях і на сесії, що в підсумковому рахунку, як правило забезпечує більш якісний результат. Тому вважається, що представницьке управління дає більше шансів на одержання справедливого, корисного, раціонального законодавства, ніж пряме управління. Таких результатів не можна досягти шляхом референдуму, де вимагається тільки однозначна і коротка відповіль: "згоден" чи "не згоден" щодо цілого законопроекту.

     Ось чому ще Монтеск’є зазначав, що народ  має робити через своїх представників  усе те, що він прагне зробити  сам . Він вбачав велику перевагу представників у тому, що тільки вони здатні детально обговорити і вирішити справи, до чого народ в цілому не підготовлений. Професійність народного представництва, його спроможність прийняти, коли це необхідно, компромісні рішення, які відображають точку зору різних політичних сил, дозволяє запобігти внутрішниім конфліктам.

Загальне уявлення про зміст роботи верховного представницького органу наводить перелік притаманних йому принципів, якими зокрема є:

- виборність;

- підзвітність перед виборцями;

- поєднання роботи на сесіях, в комісіях і в окрузі;

- рівноправність депутатів та їх об’єднань;

- узгодження думок різних політичних сил і прагнення до консенсусу;

- суворе додержання регламенту;

- поєднання законодавчої, установчої і контрольної діяльностей;

- вирішення питань більшістю голосів;

- урахування прав меншості при формуванні структурних підрозділів і обговоренні питань.

     Представництво  як правовий інститут може бути засновано  на різних засадах. Це і системи представництва, що ґрунтуються на визначених законом принципах виборності, спадкоємства або призначення. Можна виділити такі представницькі органи, як виборні, дорадчі, змішану форму представництва у конституційних монархіях, особливе представництво у складних державах.

     Слід  також розрізняти органи первинного і вторинного представництва. Перші  утворюються безпосередньо шляхом народного голосування. Вони і обирають органи вторинного представництва, до яких можна віднести уряд держави, якщо весь його склад задверджує парламент. В Україні органами вторинного представництва є Верховний Суд, Конституційний суд, Вищий арбітражний суд тощо.

     В історії відомі центральні і місцеві  представницькі органи, органи станового, національного, корпоративного представництва. Окремо слід розкрити питання про  колегіальні та одноособові представницькі органи. У системі центральних  органів України органами первинного представництва є Верховна Рада і  Президент.

     Як  парламент, так і Президент обираються всенародним голосуванням і у  цьому плані вони є представниками народу. Але депутатський корпус, крім того, представляє  ( особливо враховуючи діючу мажоритарну систему) ще й регіональні та групові інтереси населення виборчих округів, кожен з яких має в парламенті своє персональне представництво. Інакше кажучи, обраний народом Президент представляє загальнонаціональні інтереси, а Верховна рада поряд із загальнонародними (через весь депутатський корпус) представляє також місцеві, партійні, групові та інші інтереси (через кожного депутата як представника свої виборців).

     Тому  з точки зору широти представництва приорітет у системі державних  органів прийнято надавати парламенту. При цьому не зважають на те, що Президента як окремого індивіда обирає весь народ, а кожного з депутатів - лише виборці  окремого виборчого округу. Цілком можливо, що в інших виборчих округах багато хто з депутатів не одержали б відповідного мандата.

     Важливим  є положення про те, що всенародне представництво має відображати  стан і характер розвитку суспільства. Воно повинно бути не зібранням суперечливих думок, яким є суспільство, а центром, в якому сконцентровані головні  політичні напрями, що підтримуються народом, а тому мають значення і для держави. Щодо окремих депутатів, то кожен з них є представником усіх виборців, а не більшості яка його обрала. Його юридичним обов’язком, як в умовах загального, так і імперативного мандата, є захищати загальні інтереси своїх виборців, включаючи інтереси тієї меншості, яка голосувала проти нього, тобто захищати інтереси всього народу.

     Розглядаючи проблеми, пов’язані з народовладдям,  необхідно торкнутися і питання  про співвідношення теорії народовладдя і теорії "поділу влад". Тим більше, що це питання після прийняття в 1996 році Конституції України, стало надзвичайно актуальним для нашої політичної практики.

     У всіх цивілізованих країнах орган загальнонародного представництва є законодавчою гілкою у системі поділу влад. Саме через закони він повинен здійснювати народовладдя. Водночас поділ влад ґрунтується на рівновазі усіх гілок влади, що її представляють, на їх взаємоутримуванні. Виходячи з цього, слід вважати, що у межах своєї компетенції народовладдя чинить не тільки законодавча, а й виконавча, і судова влада. Тому замість принципу повновладдя верховного представницького органу, що проголошувався протягом тривалого часу, але був не більш ніж гасло, зараз у теорії і практиці керуються тим, що сфера дії законодавчої влади обмежена, вона не приймає рішень щодо питань, які входять до компетенції виконавчої або судової влади, або вирішуються шляхом референдуму.

     І все ж таки абсолютної рівноваги влад у суспільному житті практично не існує. Законодавча влада, безумовно, зай¬має провідне місце у системі поділу влад, і це пояснюється тим, що саме закони є основою функціонування інших гілок влади, саме на реалізацію останніх спрямована їх діяльність. Крім того, загальнонародне представництво характеризується багатофункціональністю, тобто воно здійснює як законодавчі так і інші важливі державні функції. Про це ще зазначав Дж. Локк, який виходив із взаємодії влад у державі, але визнавав їх взаємопідпорядкованість і вважав, що законодавча влада у разі необхідності повинна бути верховною, а всі інші влади в особі якихось членів суспільства виходять з неї і підлеглі їй .

     Виходячи  з наведеного, стосовно парламенту більш правильно було б мовити про владу прямого загальнонародного представництва, головною функцією якого є видання законів, що визначають характер діяльності і компетенцію державних органів, належних до інших гілок влади.