Психоанализ в критике

Саме у руслі  психологічних досліджень творчості, зокрема, у розвідках, присвячених  психоаналізу в літературі, бере свій початок українська феміністична критика. Факт існування фемінізму в Україні  став відомим лише наприкінці ХХ століття. Причиною цьому є згадувана вже заборона психологічних досліджень, гостра критика психологізму та фемінізму, інформаційний вакуум стосовно розвитку феміністичного руху в країнах Європи та в Америці. Проте уже на початку ХХ століття був сформований феміністичний дискурс та дискусія стосовно феміністичного підходу в літературознавстві.

Одна з особливостей рецепції фемінізму ґрунтується  на специфічному сприйнятті психоаналізу на теренах України. Каменем спотикання для багатьох дослідників стала  концепція сексуальності, запропонована  Фройдом. Навіть В. Підмогильний, що у  своєму дослідженні обстоював необхідність„аналізу глибин” людської психіки, говорив, що аналізувати таким чином живого письменника – „”небезпечна й  жорстока річ” [4, 280]. Науковці харківської  школи, зокрема Овсянико-Куликовський, дослідники творчості Шевченка Балей, Ярема, Халецький були одностайні у  думці про те, що джерелом несвідомого  є не лише дитячі сексуальні переживання  автора, а його психічне життя загалом. Яскравими представницями літературного  фемінізму стали О. Кобилянська  та Леся Українка

Отже, можна сказати, що психоаналіз у літературі мав  неабияке підґрунтя на українській  землі. На зламі століть у Харкові  плідно працювала школа психології творчости, представлена такими видатними  вченими, як О. Веселовський та їхніми учнями й послідовниками Д. Овсянико- Куликовським, О. Білецьким, П. Енґельмаєром, І. Лапшиним, Т. Райновим, С. Франком, Е. Кагаровим та ін.  Вагомий внесок у становлення української естетики та психології пов’язаний з іменем О. Потебні, а також з іменем його послідовника Д. Овсянико-Куликовського, котрий безвідносно до психоаналізу Фройда у власних дослідженнях проблем психології творчости визнавав несвідоме визначальним чинником у творчому процесі і у психічній діяльності митця, вважаючи, що «погляд на позасвідому сферу як на величезну арену збереження й нагромадження розумової сили належить до найпродуктивніших поглядів у сучасній психології [8, с. 30]». Розвідки у царині психології творчости здійснювалися і в Західній Україні. Услід за І. Франком С. Балей, Г. Костельник, Я. Ярема та інші вчені, застосовуючи найновіші досягнення асоціативної експериментальної психології (В. Вундта, Г. Еббінґауза, Г. Мюллера, Г. Штайнталя), психоаналізу (З. Фройда), структурної психології (В. Дільтея, Й. Ґейзінґи, Л. Клаґеса, Є. Шпранґера), досліджували специфічні закономірності психології творчости та головні компоненти творчого процесу [9, с. 18].

 З огляду на таке підґрунтя, класичний психоаналіз в Україні не засвоювався сліпо й безоглядно, а сприймався крізь призму власних наукових набутків. Загалом же, початок ХХ ст. в Україні ознаменувався величезним всезагальним інтересом до психоаналізу, сам Фройд 1914 р. констатував надзвичайно велику зацікавленість психоаналізом у Російській імперії [10, с. 39]. Психоаналітична теорія спонукала прихильників нетрадиційної літературної герменевтики (психоаналітичного літературознавства) активно застосовувати психобіографічний метод, пов’язуючи його з психоаналітичною інтерпретацією творчости.

«Сто років  без Фройда» – саме так лаконічно  і водночас красномовно означила українську культурну ситуацію ХХ століття С. Павличко: «Психоаналіз Зіґмунда Фройда, потім аналітична психологія Карла Юнґа, потім Лаканова адаптація Фройда до французького інтелектуального ґрунту, полеміка з Фройдом структуралізму та феноменології, а також його комбінація з різноманітними способами аналізу культури – все це відбувалося без української інтелектуальної участи… в України була своя дорога. Без психоаналізу. І без Фройда [16, с. 565]».

Наслідком такої  ізольованости України від інтелектуальних  пошуків ХХ ст. є відсутність психоаналітичної методології у різних галузях сучасної науки: медицині, психології, літературознавстві, літературній критиці, поблажливе ставлення до психоаналізу багатьох науковців. Більше того, психоаналітична інтерпретація часто вважається непристойною, некоректною.

Сучасне психоаналітичне  дослідження біографій та творчости  українських митців, надто ж митців тоталітарної епохи, якою було майже  ціле ХХ століття, є вкрай актуальним і означає передусім виявлення  спричиненого нею художнього дискурсу неврозів, страхів, божевіль, «феномену  українського страху, українських «людей зі страху» [11, с. 335]». Адже психоаналітична  інтерпретація передбачає виявлення  прихованих смислів, які виявляють  функціонування двох провідних людських інстинктів – інстинкту життя  та інстинкту смерти, що у своїй  єдності витворюють цілісну картину  суб’єктивної реальности. Ці інстинкти у художній реальності проявляються через еротичні і танатичні мотиви на рівні сюжету, художніх образів, символізації, конфлікту, деталей тощо. Об’єктами для таких досліджень можуть бути позначені невротичною тривожністю тексти цілого ХХ ст.: Т. Осьмачки,  М. Хвильового, П. Тичини, Р. Андріяшика, Г. Тютюнника, О. Ульяненка, Є. Пашковського та ін.

Задля уникнення  однобічности і штучної методологічної звужености (що часто є третім чинником неприйняття психоаналітичної методології) слід визнати, що свого часу класичний психоаналіз (фройдизм) породив різні авторські версії психоаналізу. Тому психоаналітична інтерпретація на

даному етапі  розвитку літературознавства передбачає залучення різних версій у психоаналітичній  парадигмі і, водночас, подальшу розробку психоаналітичної парадигми із залученням українського матеріалу, зокрема у  системі постколоніальних студій. 
 
 

3. Психоаналіз З.Фрейда як основа нетрадиційної літературної герменевтики

Відкриття наприкінці ХІХ ст. підсвідомих шарів людської психіки істотно поглиблює наукове  трактування постаті митця. Віднині  його здатність черпати творче натхнення  з глибин власної підсвідомости  стає основним критерієм до оцінки, «за якими творами стоїть правдивий  поетичний талант, правдиве «вітхнення», а де є холодне, розумне, свідоме  складання, гола техніка, дилетантизм [1, с. 64]». Знову на перший план наукових інтересів і суспільної рецепції виходить несвідомо- ірраціональний тип творця. За цих умов психологія «мусить поетичну вдачу признати окремим психічним типом [1, с. 64]» і вивчати цей тип з урахуванням найновіших наукових досягнень та вимог самого часу. У зв’язку з такою постановкою питання в царині психології митця, в українській літературній критиці, літературознавстві зламу ХІХ–ХХ ст. відчувається нагальна потреба психологізації наукових  підходів до вивчення й інтерпретації проблем митця та його творчої діяльности, арґументовано задекларована І. Франком: «Критика мусить бути психологічною, і тільки бувши такою, може користуватися й тими науковими методами досліду, які виробила сучасна психологія, – значить, може зробитися вповні науковою, спосібною до дійсного розвою [1, с. 54]». І. Франко пише про значне посилення інтересу науковців зламу ХІХ–ХХ століть до проблем несвідомого, неабияку увагу до несвідомого у цей час виявляє одностайно вся європейська культура.

Застосовуючи  психоаналіз до дослідження художнього твору, вивчаючи участь свідомого та несвідомого у творчості, варто  також зосереджуватися на тих  закономірностях, що існують у будь-якому  творчому акті. Саме тоді можливо змістити акценти психологічного прочитання твору з детального вивчення біографії автора та його індивідуальних психологічних особливостей до вивчення феномену автора та феномену творчості взагалі.

Психоаналітичний розгляд літератури починається з аналізу найменших текстових структур на рівні мовних елементів (слів). За ними відстежується авторський психічний зміст. Ці структури складають мікрорівень художнього тексту. Власне, психоаналіз, на що неодноразово вказували самі психоаналітики, як метод працює зі словесним вираженням – найменшою одиницею розгляду для нього є слово. Італійський учений С. Фанті, зважаючи на таку особливість психоаналізу, запропонував послуговуватися терміном “мікропсихоаналіз”. Ним стали означувати прискіпливий, детальний аналіз мови пацієнта. Якщо співвіднести автора з пацієнтом, то образна мова художнього тексту (мікрорівень) становитиме об’єкт літературознавчого психоаналізу. Відтак, очевидно, що психоаналізові піддаватимуться окремі мікрообрази, які відтворюють психічні риси авторської особистості, а отже, й приналежні індивідуальному стилю / манері письма автора.

Відшукуючи початки українського психоаналітичного дискурсу та простежуючи його дальшу непросту динаміку, С. Павличко визначає його як «марґінальну лінію, яка починалася певним мистецьким вибухом, заявила себе в ориґінальних критичних текстах, замасковувалася в не менш ориґінальних текстах художніх, нарешті зникла на переломі 20-х і 30-х років [6, с. 237]».  
 
 
 
 
 
 

3.1. Герменевтика  і психобіографічний метод у  літературній критиці 

Термін „герменевтика" (з грецької – пояснюю, тлумачу) в сучасному літературознавстві побутує в основному в двох значеннях. По-перше, під герменевтикою розуміють теорію інтерпретації (від латинського – тлумачення, роз'яснення) або мистецтво інтерпретації. По-друге, розглядають герменевтику у вужчому плані: як одну з методологій витлумачення, котра отримала ще назви класичної та онтологічної (або філософської) герменевтики). Однією з позицій герменевтики як теорії інтерпретації літературної творчості є психобіографічний метод.

З. Фройд критично переглянув традиційний біографічний (позитивістський) метод, стверджуючи, що прихильники цього методу прив’язані до свого героя особливим чином, прагнуть ідеалізувати його, а відтак «стирають з нього риси індивідуальности, нівелюють результати його життєвої боротьби із зовнішніми та внутрішніми перешкодами, не визнають у ньому жодних людських слабкостей та недосконалостей і дають нам тоді холодний, чужий, ідеальний образ замість людини, яку ми могли б відчувати близькою собі [4, с. 293]». Така методологія віддаляє творчу особистість від читача, унеможливлює її глибинне сприйняття, стоїть на сторожі будь-яких спроб ревізії поглядів. Діаметрально протилежний підхід до вивчення творчої особистости лежить в основі психобіографічного методу, коли на матеріалі біографії митця розгортається психоаналітичне дослідження, яке, спираючись на закони функціонування психічного механізму, намагається розкрити сутність індивіда динамічно, відшукати його початкові душевні порухи та їхнє пізніше перетворення і розвиток. Відтак, із взаємодії внутрішніх сил та зовнішніх факторів можна з’ясувати життєву поведінку особистости, її психологічну позицію, яка зумовлює специфіку вияву художнього обдарування, а здебільшого й тематику та проблематику творчости. Поклавши в основу психобіографічного методу аналіз розвитку і подолання едіпового комплексу (прикладом тут може бути дослідження особистости Ф. Достоєвського [5]), Фройд пропонував цілковито відмовитись від різних упереджень і страхів перед ненормальністю і невротичністю.

Згідно з Б. Г. Ананьєва, "біографічний метод - збирання та аналіз даних про життєвий шлях людини як особистості і суб'єкта діяльності (аналіз людської документації, свідчень сучасників, продуктів діяльності самої людини і т. д.)" (7, 310). Біографічний метод має своїм предметом життєвий шлях особистості, точніше, особистість як суб'єкт цього шляху. Звідси вся специфіка біографічного методу. Ця специфіка виявляється при зверненні до теоретичних основ методу, його понятійному апарату, а також операциональной його боці, конкретним методикам збору, обробки та інтерпретації біографічних даних про особу.

Мабуть, найвідомішим психобіографічним дослідженням 20 ст. в Україні є праця львівського літературознавця С. Балея «З психолоґії творчости Т. Шевченка» (1916), вочевидь орієнтована на принципи, застосовані Фройдом у патографіях Шекспіра та Леонардо да Вінчі. Це була перша, і то дуже вдала спроба застосування психоаналітичного методу щодо української літератури.

У 20-ті роки в  Україні спостерігається справжній  спалах інтересу як до теоретизувань  у річищі психоаналітичної концепції, так і до власне психоаналітичних студій творчости ряду українських письменників. Так, започатковану С. Балеєм традицію психоаналітичної інтерпретації творчости Т. Шевченка у 20-ті рр. продовжив професор А. Халецький, 1926 року видрукувавши статтю «Психоаналіз особистости і творчости Шевченка», у якій поглиблено аналізуються окремі біографічні факти і творчість митця.

Це був початок  вітчизняних психоаналітичних досліджень і принципово новий підхід до проблеми психології творчої особистости  та творчости як способу її самореалізації, який «розсекречує несвідоме і приховане, стає головною дійовою особою розвінчувальної, нетрадиційної герменевтики [11, с. 56]».

Радянське літературознавство, в силу методологічної необхідности законсервувавши у собі всі традиції вже вичерпаного народницького літературознавства ІІ пол. ХІХ ст., пішло звичним, второваним шляхом, залишившись у суті своїй літературознавством таким, котре «у традиційному

сенсі переймається витлумаченням об’єктивних, зовнішніх  по відношенню до індивідуума смислів [13, с. 25]», а з огляду на потреби часу та провідні тенденції розвитку світового літературознавства, котре пішло модерним шляхом тлумачення суб’єктивних, внутрішньопсихологічних смислів, для

радянського літературознавства це була реґресивна динаміка.  
 

4. Психоаналіз як метод у сучасній літературній критиці: Ніла Зборовська