Проблема душі ті її конфліктів в теорії Платона

Содержание

Введение

 Платон и его теория

1. Душа обременённая

1.1 Душа и тело

1.2 Душа и её страсти

2. Любовь как движущая сила  души

3. Душа и знание

3.1 Душа как инструмент нашего  познания

3.2 Душа уже знает всё

3.3 Познай самого себя

4. Душа в своей чистоте

Заключение

Литература

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Введення 

Платон  і його теорія 

Теорія душі є актуальною для всієї творчості  давньогрецького філософа Платона. Вона займає дуже важливе місце в  його філософії і тісно взаємопов'язана  з іншими положеннями його вчення. Головні платонівські думки неможливі  без розкриття природи душі. У  своїй роботі ми спробуємо не тільки виявити зв'язок між міркуваннями філософа про душу і його міркуваннями про знання як пригадування, про  любов, але і спробуємо розкрити, що таке душа є сама по собі, за Платоном. Ці завдання, цілком вирішувані при  опорі на діалоги "Федон", "Бенкет", "Федр", "Софіст", "Теетет", "Філеб", "Держава", "Тімей", де знаходиться не тільки сутність теорії душі, але і взагалі сутність платонівської філософії. У кожному з цих творів в тій чи іншій мірі зачіпається душа, зачіпається те, що стосується душі, то без чого неможлива теорія душі. Платон у перших з вище перерахованих діалогів ("Федон", "Бенкет", "Федр") здебільшого розглядає душу, образно висловлюючись, замутненою різними пристрастями, розробляє етичні положення, кажучи швидше про те, що не належить душі, і що не повинно душі. І лише в тому, що душі найбільше властиво споглядати істину (благо), бачиться смутний натяк на те, що ж є душа сама по собі. У наступних діалогах ми наближаємося до більш ясного розуміння блага, а в "Тимеї", нарешті, відкривається те, що ж є душа в її чистоті. 
Шлях, який проробляє Платон до остаточного виявлення поняття душі, звичайно ж, не випадковий. І ми не помилимося, пішовши за ним, починаючи з характерних рис душі і закінчивши душею самої по собі. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Душа обтяжена 
Тут необхідно відзначити одна суттєва обставина, без зазначення на яке можна зовсім неправильно зрозуміти цю главу: тіло і пристрасті, які приходять в душу від тіла, обтяжують її лише до тих пір поки вона не стала істинною душею. Духовне настільки сильно, що воно здатне проникати і у зовнішнє і знімати чужість зовнішнього. Тому що перемогла душа робить тіло своїм, і воно перестає обтяжувати її. Коротше кажучи, душа сама "винна" у тому, що її обтяжує земне, зовнішнє. У цій главі ми не ставимо собі завдання показати, що є душа сама по собі, а хочемо показати її в одному з її станів. 

1.1 Душа і тіло 
У діалозі "Федон" Сократ, який готується прийняти смерть, не тільки не шкодує про це, але і радіє майбутнього. Тіло обтяжує душу, тіло заважає душі бути собою, а смерть - звільнення від тіла, вважає Сократ. Тіло забруднять душу. Тіло - це те, що не дає душі піднятися вгору, те, що постійно опускає її вниз. Істинної діяльністю душі повинно бути роздум, а всі тілесні потреби не дозволяють душі весь час надавати себе тому, що є її істинним долею. Ось що пише Алкіной: "Мислення є дія розуму, споглядає первічноумопостігаемое. Воно двояко: одне - до впровадження душі в тіло, коли душа споглядає умосяжні; інше - після впровадження душі в дане тіло ". "Впровадження душі в тіло" - сказано не зовсім вірно, правильніше було б говорити про впровадження тіла в душу. Тіло впроваджується в душу саму по собі, чисту душу і перешкоджає їй споглядати саме по собі буття. Адже тіло є чужим для душі, зовнішнім їй. 
Людина повинна їсти, спати, справляти свої потреби і т. п. Людина змушена віддавати себе цілком стороннім, не належать до дійсно притаманним душі, занять. Душа знаходить себе в спогляданні істинного буття. Щоб осягнути речі такими, які вони є самі по собі, душа повинна звільнитися від тіла, від відчуттів, які їй заважають бачити "чисте буття", як пише Платон. 
"... У нас є незаперечні докази, що досягти чистого знання чого б то не було ми не можемо інакше як відмовившись від тіла і споглядаючи речі самі по собі самою по собі душею", - говорить філосо.О чистому знанні я буду говорити в іншій частині своєї роботи, але вже тут, порівнюючи душу і тіло, необхідно сказати, що Платон не визнає за тілом здатності до пізнання. Тіло не може нам допомогти в пізнанні істинних і вічних речей, тобто воно не може нам допомогти в дійсному пізнанні (а під дійсним пізнанням Платон розуміє саме пізнання вічних речей, тобто ідей). Мало того, воно не дає нам, нашій душі здійснити це пізнання. Тіло перешкоджає душі бути собою, постійно відволікаючи її, змушуючи прислухатися до зовнішнього, чуттєвого. Тілесне розсіює увагу душі, руйнує її зосередженість. Зовнішнє скрізь в цьому житті, за Платоном, наздоганяє душу, не дає їй залишитися наодинці з собою, воно всюди вривається в це внутрішня самотність душі. 
Платон вважає тіло чужим людині (адже справжній чоловік, у всякому разі, за Платоном, - це душа). Душа може пізнавати лише себе (про це буде ще докладну розмову), а тіло через відчуття може повідомляти їй що-небудь незнайоме, знову ж чуже їй. Тіло як би примушує душу вірити у зовнішнє і дбати про зовнішній. Душа повинна вірити лише собі, не спираючись на чуттєвий матеріал. Тіло ж, будучи сполучною ланкою між людиною і зовнішнім світом, постійно ставить душу перед фактами: вогонь гарячий, камінь твердий і т.д. Душа змушена рахуватися з цими фактами, задумываться над ними, тогда как, по Платону, душа должна задумываться лишь над вечным и неизменным, а через ощущения мы узнаём (“узнаём” сказано условно) о противоположном - меняющемся и временном. У даній частині своєї роботи ми говорили про те, що тіло є провідником пристрастей, обременяющих душу. У наступній частині необхідно докладніше розглянути ці пристрасті. 

1.2 Душа і її пристрасті 
Платон, порівнюючи душу з крилатою колісницею, тим самим показує нам душу пристрасну, душу обтяжену земним. Ми вже писали про те, що не згодні з думкою, по якому свою теорію душі Платон найбільш яскраво розкриває саме в цьому порівнянні. Ні, сенс душі і її сутність тут ще залишаються неясними для вивчаючих Платона. 
Отже, в діалозі "Федр" філософ уподібнює душу крилатою колісниці, керованої візником - розумом (який і є душею самої по собі), з двома кіньми. І один з коней є тим, що заважає душі споглядати "занебесною область": "... але їй не дають спокою коні, і вона насилу споглядає буття". Ці коні і є ніщо інше як пристрасті душі, те, що приходить в душу від тіла. 
Що ж Платон має на увазі під пристрастями? На це питання відповісти просто: це все те в душі, що опускає її вниз, на землю, тобто все те в ній, що не підносить її до істинного буття. Людина хоче спати, людина хоче їсти - ці бажання не відносяться до жадоби істини і, стало бути, вони є пристрастями. Це зовсім не означає, що людині не слід їсти і спати; а справа в тому, що якщо душа людини хоче того чи цього не пов'язаного з істиною, то вона в даний момент і не є справжньою душею. Ще в "Федон" Платон говорить, що філософ (ні хто інший як філософ претендує на володіння цією душею) повинен якомога сильніше обмежити свій зв'язок з тілом (тільки вбивати себе не дозволено), тобто звільнити себе від мирських бажань, і бути наодинці з собою. Платон закликає до помірності у всьому, до безтурботності. Світ цей не повинен зачіпати людину, ніщо зовнішнє (тобто чуже людині, чуже його душі) не повинно викликати в ньому відгуку. Душа повинна жити лише Істиною, нічим іншим крім Істини. 
Платон говорить про три засадах душі - "розумне", "шалений" і "пожадливий" почала. "Шалений" і "пожадливий" відносяться до пристрастей. Завдання людини полягає в тому, щоб підпорядкувати ці два начала початку розумній. "Душа нерозумна підпорядковується тілесним афектів, їй властивий нерозумний запал і дратівливість; душа розумна завдяки розуму не звертає уваги на тіло і бореться з неразумием", - пише Саллюстій філософ. Т. е. душі долати пристрасті допомагає сама душа. Чим більше душа віддається своїм істинним занять, тим менше її обтяжує земне. 
В земному житті пристрасті так чи інакше долають кожної людини, і відволікають його від істини. З самого народження людина звикає до свого тіла, звикає до того, що емпіричне необхідно, без нього не обійтися, душу забруднюють земні бажання, пристрасті. Однак, задовольняючи ці бажання, людина, її душа не залишається задоволеною, їй чогось не вистачає. Душа, замутнена пристрастями, не гине і людина не перетворюється на тварину. Душа рухається вперед, нею рухає любов. 
 

2. Любов як  рушійна сила душі 
Ерот, бог кохання, перебуває, за словами Платона, між богами і людьми, і, завдяки йому, "Всесвіт пов'язана внутрішнім зв'язком". Платон. Ерот пов'язує Небо і землю, будучи "посередником між богами і людьми". Там же. Там же. Завдяки йому все земне тягнеться до небесного. Любов - це те, що пов'язує нижче і вище. Мешкаючи в самій м'якій області на світі, в душі, любов тягне душу з землі на Небо. Причому любов буває тільки до прекрасного, любов до потворного - не любов. Любов'ю називається прагнення до чистого буття, істинної батьківщини душі. Тому-то Ерот так важливий для Платона: без прагнення до істини істини не знайти. Любов - це шлях до світу ідей, до цієї обителі чистої істини. Ерот є тією стрілочкою, яка вказує на прекрасне, добре, щире, вказує, веде до них. 
Душа, мешкаючи на землі, "задовольняється уявним прохарчуванням", однак, не залишається спокійною. Душа хоче чогось справжнього, а не уявного, душа хоче прекрасного. Насолоджуючись зовнішнім, чуттєвим, земним, людина залишає незаповненою порожнечу в своїй душі, душа марніє, хворіє, душа шукає. Саме сила любові не дає їй бути безтурботним і задоволеною. 
Людина, добившись всього бажаного в цьому світі, може вважати себе щасливим. Але занепокоєння залишається, і любов, яка живе в душі кожного, нагадує йому, що щось не так, нагадує йому про те, що є світло, що є справжнє щастя. Не бачачи прекрасного душа страждає, а споглядаючи істину, споглядаючи прекрасне, душа радіє, рани її починають затягуватися. 
Душа оточена чужим їй, і в ній самій поселяється чуже їй (пристрасті). Платон розповідає нам про людей-андрогіна, яких насильно розрубали навпіл, і тепер кожна людина шукає свою половину. Людина хоче споконвічного, він хоче знайти своє, рідне собі. Любов і є бажанням рідного. Прекрасне і істинне найближче душі і складають її зміст. Душа, люблячи, шукає саму себе. "У Платона душа - і причина, і мета духовного розвитку", - пише Фомін. 
Що має на увазі Платон, коли пише, що любов є прагненням народити в прекрасному? Родити в прекрасному означає стати прекрасним. Душа хоче народити істину, хоче стати істинною. І саме любов до істини рухає нею. Висловлюючись образно, можна сказати, що спочатку душа має в собі лише туманне уявлення про істину, і світ їй постає неясним відображенням істини. І любов, любов до прекрасного самому по собі підказує їй, що в ній немає ще самої істини, а лише передчуття її. І, спонукувана Еротом, душа прагнути вийти за свої межі, хоче подолати цю невиразність і неясність. І чим сильніше її любов до Неба, тим ближче вона до Неба.

І важливо  зрозуміти те, що любов не є чимось ззовні прийшли в душу. Любов завжди є в душі кожного. І, що спрямовується  любов'ю, душа рухається самою собою. Любов до прекрасного народжується в душі, тому, що в ній вже є  прекрасне. 

3. Душа і знання 

3.1 Душа як інструмент нашого  пізнання 

Платон не визнає тіла в якості головного помічника  в нашому пізнанні. У діалозі "Теетет" філософ доводить, що чуттєве сприйняття не є знанням. Адже істинним знанням, згідно з Платоном, є знання не властивостей речі, а знання речі самої по собі. У відчутті річ дається не по суті, а у відношенні до чогось. У чуттєвому сприйнятті річ є нам як об'єкт народження, становлення і виникнення, тоді як, щоб зрозуміти дану річ ми повинні зрозуміти її вічну і незмінну ідею. Відчуваючи небудь, ми не знаємо того, що відчуваємо. Душа є тим, що робить наше пізнання можливим. 
Світ, який постає перед нами у відчутті занадто різноманітний - відчуття не дає нам вловити загального в цьому різноманітті. Якщо світ є лише становленням, лише багатьом без чого-небудь єдиного, величезною кількістю явищ, що відбуваються випадково, без всякої закономірності, то тоді відчуття може бути знанням. Але, подумавши, ми зрозуміємо, що при такому варіанті знання взагалі неможливо, і відчуття завжди залишається лише відчуттям і ніколи не стає пізнанням. Але оскільки людина все ж може щось знати, оскільки пізнання можливе, остільки повинен існувати інший інструмент пізнання крім відчуття. Таким і є наша душа. Саме вона зводить матеріал, одержуваний у відчутті воєдино. Наприклад, вуха є не тим, чим ми чуємо, а тим, за допомогою чого ми чуємо. А тим, чим ми чуємо є душа, яка зводить до загальної ідеї наші відчуття: "... душа сама по собі, як мені здається, спостерігає загальне у всіх речах". Душа лише здатна дійсно пізнати річ, незважаючи на те, що пізнання емпіричних речей необхідно починається з відчуття, лише душа може бачити річ саму по собі. 
У кожної речі присутні буття і небуття, і тільки душа може відрізнити справжнє в речі від помилкового в ній. Як я вже говорила, світ постає нам у відчутті безладним хаосом, душа ж впорядковує цей світ, відкриває закони. Тому перед нашим духовним зором постає не хаос, а космос. Лише душа здатна вловити ідею або сутність речі. Ось що говорить Чужинець у діалозі "Софіст": "... до становлення ми долучаємося за допомогою відчуття, душею ж за допомогою роздуми долучаємося до справжнього буття, про який ви стверджуєте, що воно завжди саме собі тотожне, становлення ж завжди інше". А про те, чому нашій душі доступне пізнання істинного в речах і пізнання справжнього буття (що, втім, одне і те ж), ми поговоримо в наступній частині цієї глави. 

3.2 Душа вже знає все

Заголовок цієї частини коротко відповідає на питання, поставлене в кінці попередньої: душа може знати що-небудь, тому що в  ній вже є знання про все. Під  словом "все" мається на увазі  не кожна окрема емпірична річ, а  справжнє буття, справжнє в кожній речі. Зовнішнє лише допомагає душі "пригадати", то про що вона вже знає. Наприклад, звідки душа може знати про те, що дві якісь речі в чомусь схожі, а в чомусь ні? - З самої себе, оскільки в ній вже міститься  поняття про подібні і неподібні. І не слід плутати причину з  наслідком: поняття про рівне  самому по собі виникає в душі аж ніяк не тому, що вона побачила дві рівні  речі, воно не приходить в душу ззовні, просто вигляд двох рівних речей "пробуджує" в ній поняття про подібне  самому по собі, яке завжди в ній  було. 
Можна сказати, висловлюючись не зовсім точно, що саме душа "створює" вічну і незмінну природу кожної речі, споглядаючи її ідею, вловлюючи її сутність. Тоді як тіло, навпаки, "руйнує" цю незмінність, оскільки, як уже було сказано, у відчутті речі постають нам постійно мінливими, стають. Душа наділяє світ глуздом, своїм сенсом, який збігається з його справжнім змістом. Душа - єдине, що не відноситься до світу з точки зору користі, душа - єдине, "розуміє" світ, єдине дійсно знає світ. 
Говорячи про те, що душа вже знає все, Платон мав на увазі не тільки поняття про білому самому по собі, гарячому самому по собі, рівним самому по собі і т. д., але і поняття про прекрасне самому по собі, про благо самому по себе, про чесноти самої по собі (що, в принципі, одне і теж), а точніше про істину. Це дійсно чудова і вірна думка: душа завжди знала істину. Людина, народившись в тілі тимчасово "забув" її, але не втратив цього знання. І за допомогою любові, любові до істини, людина відшукує її. Але, мабуть, це всього лише образні вирази. А суть ось у чому: просто душа і істина є одним і тим же. Знати істину значить, по Платону, володіти істиною. А володіти істиною, отже бути істинним. 
А істиною, згідно з Платоном, є мислення. "... Після впровадження душі в тіло, те, що раніше називалося мисленням тепер краще назвати природним поняттям, тобто якоїсь думкою, закладеної в душі. Це природне поняття Платон називає також крилами душі, а іноді - пам'яттю ", - пише Алкіной. Небо завжди живе у душі, і саме воно управляє душею, воно виводить душу на світ. Душа піднімається вгору і стає істинною, завдяки істині, яка веде її. 
Згідно з Платоном, людина, народившись, не володіє істиною, душа його ще не є істинною душею, і одночасно людина вже має в собі істину, душа його вже володіє істиною, але ще як би не "втілилася" істиною. Людина повинна відкрити в собі Небо і повинен навчитися жити їм, він повинен зробити свою душу істинної. Фомін в главі "Апологія Платона" вустами Платона вимовляє: "Вдивіться пильніше в Небо - і ви не побачите нічого окрім Божественної природи своєї душі. Вдивіться в світлу частину душі вашої і ви не знайдете там нічого крім Неба. Це і є найбільша містерія Божественної життя, доступної смертним ". Потрібно всього лише вдивитися в себе, потрібно всього лише вдивитися в Небо. І лише прийнявши в себе Небо, душа стає собою. А значить і безсмертною. 
Запорукою безсмертя душі є саме те, що вона і істина, вона і Небо - одне і те ж. А істина на те й істина, щоб бути вічною. Істина не може знищитися, інакше б вона не була істиною. Небо - це те, що необхідно, те, без чого не може бути життя, без чого нічого не може бути. А найголовніше полягає в тому, що істина не може не існувати, вона є матір'ю життя, вона і є життя. 
І тому наскільки душа наша є душею щирою, настільки в ній є безсмертя.