Впровадження християнства на Русі та його вплив на розвиток політичної думки

    На  його думку, установлений Старим Завітом (Біблії) закон визначає зовнішню поведінку людей, коли вони ще не досягли внутрішнього, духовного вдосконалення. Останнє досягається після того, як людина засвоїть істину, що формулюється Новим Завітом. Лише пізнання істини, на переконання автора, надає людині свободу у виборі своєї поведінки. Відтак шлях до вдосконалення людських відносин полягає в заміні закону істиною.

    У контексті цієї тези Іларіон вирішує ряд принципових проблем:

     - стверджує принцип рівності всіх народів;

     - обґрунтовує суверенітет влади  на всій території руської землі;

     - висуває як найвищу мету держави  ідею забезпечення інтересів  усіх підданих;

     - виступає за забезпечення миру  як умови збереження цілісності  держави. 

    Ці ідеї не втратили актуальності й донині.

    Важливим  для Іларіона є також питання  богообраності народів. За Старим Заповітом, таким народом є лише іудеї, які залишившись в межах закону втрачають свою богообраність. Теза про рівність християнських народів незалежно від часу прийняття ними віри слугує Іларіону для доведення рівності Русі з Візантією.

    Іларіон висловлює свої симпатії до монархії як форми державного правління. Влада зосереджується в руках одного правителя, є запорукою територіальної єдності і сили держави.

    Іларіон зауважує, що з осягненням людьми істини, після спокутування Христом первородного гріха, всі народи, які прийняли християнство, стають рівними перед Богом. Ті ж, хто залишився в межах і не піднявся до осягнення істини, втрачають свою богообраність. Навіть язичники, сприйнявши вчення Христа, кращі з тих іудеїв, які не можуть осягнути істину. Теза про рівність християнських народів незалежно від часу прийняття ними істинної віри слугує Іларіону для доведення рівності Русі з Візантією. Посилення цієї тези слугує і проведення паралелі між імператором Костянтином і великим київським князем Володимиром: якщо перший зробив християнство офіційною релігією у Римській імперії, то другий увів християнство на Русі.

    Підтримуючи князя Володимира, Іларіон чітко висловлює свої симпатії до монархії як форми державного правління. Вона імпонує йому, бо тут влада зосереджується в руках одного правителя, а єдиновладдя є запорукою територіальної єдності і сили держави. При цьому бажано, щоб влада концентрувалась у руках мудрого правителя, який задовольняв би певні умови: пам’ятав, що несе відповідальність за підданих перед Богом; здійснював владу на основі закону і справедливості, а не сваволі; був милостивим до підданих.  

    4. Політичні ідеї літопису “Повість врем’яних літ”.

    Важливою  пам’яткою політичної думки Київської  Русі є літопис «Повість врем’яних  літ» монаха Києво-Печерської лаври  Нестора, першу редакцію якого датують 1113 р. У написанні літопису автор  користувався як історичними джерелами  інших європейських країн, так і  руськими літописами, які не збереглися до нашого часу. У подальшому твір доповнювався матеріалами інших авторів.

    Літопис обстоює ідею забезпечення єдності  руських земель. Він ідеалізує державний устрій, встановлений київським князем Ярославом Мудрим, коли всі князі називаються братами і підкоряються великому князю в Києві, засуджує князівські усобиці та народні повстання.

    Одним із найважливіших питань у "Повісті..." є проблема рівності Київської Русі з іншими європейськими державами (низка аргументів, пов'язаних з історією походження і розвитку слов'янських  племен).

    Особлива  увага приділяється обгрунтуванню  законності й необхідності князівської  влади, яка є винятковою (оповідання про закликання варягів), що ставить  княжий рід у привілейоване становище щодо основної маси населення й санкціонує передання влади лише всередині княжого роду. Автор подає схему колективного володіння Київською Руссю князівським родом Рюриковичів. Включенням біблійної легенди про поділ Землі синами Ноя після потопу виправдовується роздрібненість руської держави.

    Єдність руських земель розглядається передусім  як духовна, котру забезпечує християнська церква. Політична єдність виявляється у єдності Київської Русі як спільної власності князів-братів, які мусять слухатися порад київського князя як старшого серед рівних.

    Літопис стверджує, що рід київських князів сягає варязького князя Рюрика, нібито запрошеного слов’янами з метою  наведення порядку на їхніх землях. (Згадаймо історію запрошення засновника ісламу Мухаммеда до Медини на роль “третейського судді” у VII ст.! — Версії збігаються. Така сама й історія розвитку цих державно-політичних утворень, що згодом починають домінувати у своїх регіонах.)

    Політичне значення цієї легенди полягало в  ідеологічному забезпеченні необхідності припинення суперечок між князівськими родами за право старшинування, а  також у підвищенні авторитету нащадків Рюрика — київських князів. Адже цьому варягові таки вдалося встановити порядок на слов’янських землях.

    У літописі подаються звістки про  діяльність руських князів, про боротьбу з зовнішніми ворогами, про народні  постання у Київській Русі. Як і  в «Слові про закон і благодать» Іларіона, одним із найважливіших  питань політичного характеру у  «Повісті…» є проблема рівності Київської Русі з іншими європейськими державами. Для обґрунтування цієї проблеми автор використовує низку аргументів, пов’язаних з історією походження і розвитку слов’янських племен.

    У «Повісті…» не заперечується ідея єдності руських земель, але розглядається вона передусім як духовна, котру забезпечує християнська церква. Що стосується політичної єдності, то вона виявляється у єдності Київської Русі як спільної власності князів-братів, які мусять слухатися порад київського князя як старшого серед рівних. Причиною княжих міжусобиць у «Повісті…» вважається «спокутування» дияволом людей, а тому міжусобні війни і їх зачинателі є неправедними і гріховними.  

    5. Регулювання суспільних відносин ― «Руська правда» Ярослава Мудрого.

    Значна  увага у Київській Русі приділялась  розробці законодавчих актів, які регулювали суспільні відносини. Першим писаним слов’янською мовою кодексом законів тут була «Руська правда» Ярослава Мудрого.

    В “Руській правді” відображено політичну  ідеологію Русі, що була кодексом законів, які формувалися протягом ХІ–ХІІІ ст. Вони зафіксували зміцнення княжої влади та посилили залежність простого люду від феодалів.

    Вона  складається з трьох частин: «Правди  Ярослава», «Правди Ярославичів» та широкої редакції «Руської правди». Закони Ярослава широко цінували людське життя, честь, осуджували злодіїв та вбивць. Головними цілями співжиття проголошувались особиста безпека і невід’ємність власності. За насильницькі дії визначали особливу плату до казни – штраф, можна було відкупитися грішми. Смертної кари не було. Пильно захищала власність; за певних умов навіть виправдовувалось убивство злодія. Найтяжчі кари, аж до вигнання з рідної землі, встановлювались за крадіжку коней і підпал.

    «Руська правда» регулювала також майнові відносини між людьми, стосунки між батьками й дітьми. Введені нею закони тривалий час регулювали суспільні відносини в Київській Русі і, як вважається, де в чому були гуманнішими, ніж сучасне законодавство.

    Криваву помсту, що фіксувалась у "Правді Ярослава" у широкій редакції заборонено; встановлено колективну відповідальність сільської громади за вбивство княжих людей. Детально визначено обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодальне залежного населення, закріплено безправне становище холопів; вміщено розвинуті норми судочинства; розроблено питання спадкоємства.

    "Руську  Правду" можна визначити як  кодекс приватного права - усі  її суб'єкти є фізичними особами,  поняття юридичної особи закон  ще не знає. З цим зв'язані  деякі особливості кодификації,  серед видів злочинів, передбачених "Руською Правдою", немає злочинів проти держави. Особистість самого князя, як об'єкт злочинного зазіхання, розглядалася як фізична особа, що відрізнялась від інших тільки більш високим положенням і привілеями.

    «Руська правда» - виключно світський пам'ятник  феодального права. Усі її редакції виходили від князівської влади, мали офіційний державний характер і не зачіпали церковну юрисдикцію, яка виникла після хрещення Русі й визначалася окремими князівськими статутами. «Руська правда» зберігала  свою чинність протягом кількох століть  і набагато пережила Давньоруську державу, у якій вона виникла, її норми мали значний вплив на Литовські статути, російське Соборне Уложення 1649 р. та інші пам'ятки права України, Росії, Білорусії, Литви та деяких інших  країн. 

    6. Політична програма Володимира Мономаха.

    Визначною пам’яткою Київської Русі є «Повчання» Володимира Мономаха – великого князя  київського, якому вдалось на короткий час зібрати землі Русі під єдиним началом перед її остаточним розпадом на окремі князівства. “Повчання” Володимира Мономаха (приблизно 1096 р.) присвячене насамперед проблемі організації верховної влади, уникнення княжих непорозумінь і воєн. Він радить майбутнім великим князям усі справи вирішувати з радою дружини, не допускаючи “беззаконня”, радить судити “по правді”, бути милосердним до найбеззахисніших верств населення.

      «Повчання» написане у формі  заповіту – звернення Володимира  Мономаха до своїх синів. У  ньому узагальнено досвід князя  за час перебування його на  київському престолі. Цей досвід  він намагається передати своїм  синам. В автобіографічній частині  твору подається ідеалізована картина державної діяльності та ідеальний образ князя-правителя, який має керуватися християнськими заповідями, моральними нормами і принципами. Саме це передусім Мономах заповідає дітям, подекуди, за традицією того часу, майже дослівно наслідуючи своїм текстом Біблію.

    Крім  моральних настанов, «Повчання» містить  також практичні вказівки щодо керівництва  державою, управління підданими, правил поведінки з ними в деяких типових ситуаціях, зокрема під час війни. За політичними традиціями слов’янства князь був не тільки правителем і воєначальником, а й верховним суддею в державі. Саме тому Мономах звертає особливу увагу своїх синів на дотримання ними закону та принципів справедливості й милосердя. При цьому князь не лише сам має бути справедливим і милостивим, а й вимагати цього від підлеглих. Він мусить дбати про них, особливо про знедолених і беззахисних.

    «Повчання»  Володимира Мономаха – це заклик піклуватися про свою землю, оберігати її від зовнішніх ворогів, зберігати єдність Давньоруської держави. У цьому творі, який є переконливим свідченням розвитку суспільно-політичної думки Київської Русі, узагальнено основні політичні проблеми давньоруської держави. До них слід віднести: поєднання політики із суспільною мораллю; відповідальність правителя; справедливість і законність; компетентність і опора на знання в політичній діяльності; ідея припинення міжусобної боротьби і необхідності об'єднання руських земель. Зазначмо, що «Повчання» адресоване дітям князя, майбутнім властителям Київської держави. Слід підкреслити, що «Повчання» князя Володимира Мономаха – це прообраз ідеального князя, поєднання політики й моралі.

    Указуючи  на постійне зростання відповідальності кожного князя за долю своєї держави, за свій народ, Володимир Мономах підкреслює, що володар насамперед має бути справедливим і всебічно освіченою людиною. До того ж на його думку, мірою справедливості є саме знання. Саме розум і знання, а зовсім не прозріння роблять князя справедливим і мудрим, здатним тримати в покорі бояр і удільних князів, а також протистояти зовнішнім ворогам. Володимир прагнув прищепити своїм дітям християнську мораль, виховати їх доброзичливими, стриманими, терпеливими, працьовитими людьми. Володимир Мономах радить дітям мати чисті, непорочні душі, чесно, без лінощів виконувати владні повноваження, не лінуватися під час виконання державних справ, не бути зухвалими та неправдивими у своїх словах та вчинках.

    Князь, на думку Володимира Мономаха, має  бути взірцем досконалості і з  великою мірою відповідальності виконувати покладені на нього функції. Зокрема, він вказує на необхідність забезпечити справедливість у діяльності судової гілки влади.

    Отже, «Повчання» Володимира Мономаха ― це своєрідний духовно-політичний заповіт великого київського князя своїм дітям, майбутнім володарям Русі, в якому на основі величезного життєвого та політичного досвіду висловлено мудрі поради щодо приватного життя і керування Давньоруською державою. Щоб не підірвати сили і могутності Київської Русі, не занапастити своїх душ, князі повинні здійснювати миролюбну внутрішню й зовнішню політику, припинити міжкнязівські чвари й усобиці, ставити загальнодержавні інтереси вище від родинних та особистих, жити, керуючись божими заповідями і християнською мораллю. 

    7. Писемна пам’ятка Київської Русі – поема «Слово о полку Ігоревім». Політико-правові погляди Даниїла Заточника.

    В обстановці загострення міжусобної боротьби створювалась видатна писемна  пам’ятка Київської Русі – поема  «Слово о полку Ігоревім», де знайшла  своє відображення низка актуальних політичних проблем. По смерті Володимира Мономаха різко посилився процес феодальної роздрібності. Князівські династії утверджуються в окремих землях, для яких Київ залишався лише духовним центром. Але й цей авторитет поступово занепадає. Удільні князі, що присвоювали собі титули «великих», воюючи один з одним, дедалі частіше почали залучати до внутрішніх чвар озброєні загони сусідів – поляків, литовців, угорців. Та найбільш небезпечними для Русі були степові кочівники – половці, набіги яких ставили під загрозу саме існування держави.