Впровадження християнства на Русі та його вплив на розвиток політичної думки

План. 

Вступ.

1. Введення християнства на Русі.
2. Загальна характеристика політичної думки Київської Русі.
3. Політично-правові ідеї в праці «Слово про закон і благодать».
4. Політичні ідеї літопису “Повість врем’яних літ”.
5. Регулювання суспільних відносин ― «Руська правда» Ярослава Мудрого.
6. Політична програма Володимира Мономаха.
7. Писемна пам’ятка Київської Русі – поема «Слово о полку Ігоревім». Політико-правові погляди Даниїла Заточника.

Висновки.

Список  використаної літератури. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    Вступ.

    Політична думка давніх жителів українських  земель існувала у вигляді суспільно-політичних поглядів, що мали релігійно-міфологічний характер. Найчастіше вони були пов'язані із практичним життям та основними потребами.

    Провідною думкою міфологічного світогляду людини була ідея про божественне, неземне  походження існуючої влади й порядку  на землі, про земні відносини, що регулюються божеством. Ось чому в суспільній свідомості поступово  поширюється і посідає панівне  місце ідеологія божественного  походження влади і пов'язаних із нею певних політичних сил.

    Важливим  чинником, що сприяв об'єднанню Київської  Русі та перетворенню її у велику феодальну  державу, посиленню політичної влади  правління, було введення християнства на Русі. Його утвердження сприяло  не тільки розвиткові суспільно-політичної думки, а й посиленню економічних  і культурних зв'язків з Візантією  та іншими європейськими країнами. Під впливом візантійської філософії  формувалась теологічна та політична  думка. Ці процеси сприяли народженню єдності суспільно-політичного устрою, суспільних відносин і права.

    Центральною політичною проблемою того часу була проблема взаємовідносин світської та церковної влад.

    З одного боку, церква в Київській  Русі прагнула піднятися над великокнязівською  адміністрацією, намагалася стати центром  єднання удільнороздрібненої держави, що знайшло своє концептуальне відображення у церковному вченні про богоугодного владаря, в основі якого лежала ідея родового, династичного князювання. З  іншого боку, відображаючи інтереси світської  влади, поступово склалася концепція  одновладдя, верховенства тільки світської  влади.

    В період, коли в Київській Русі формується феодальне суспільство, починає  в Київській Русі розвиватись  державність, право, формуються політичні  погляди, наука, література, історія, філософія  тощо. Особливістю політичної думки є відображення проблем і завдань розвитку державності Київської Русі і народів, які її населяли, пошук відповідних умовам форм організації влади інших політичних інститутів і норм політичного життя. Прийняття в 988 р. християнства на Русі істотно вплинуло на розвиток політичної думки. Разом з християнським вченням сюди стали проникати нові політичні поняття, за допомогою яких осмислювались актуальні питання суспільного життя: об'єднання земель і зміцнення державності Русі. Предметом політичних роздумів стали проблеми: походження держави, правомірність, законність панування правлячої династії, шляхи зміцнення княжої влади. Обговорювались і відносини між князями, світською і духовною владами, проблеми зовнішніх відносин тощо. Проникнення у світогляд і свідомість русичів християнської моралі, безперечно, ставало визначальним в проповідях філософів, літописців. Переважно історики, філософи намагаються усвідомити моральний світогляд християнства, розкрити джерела і передумови становлення державності Київської Русі. Один з найдавніших документів давньоруської писемності є «Слово про закон і благодать» київського митрополита Іларіона.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    1. Введення християнства на Русі.

    IХ століття стало початком феодальної формації, що проіснувала на Русі тисячу років, аж до середини XIX ст., і з того часу всі соціальні, політичні та ідеологічні процеси відбувалися в рамках цієї формації і нею визначалися.

    Протягом  певного часу не було відповідної  феодальної ідеології. Іншої ж форми, крім релігійної, ідеологія того часу не знала. Тому феодальна верхівка Київської Русі відчула гостру потребу нової релігії. Ця релігія повинна була адекватно відповідати феодальній формації.

    Введення  Київською Руссю східної гілки  християнства як офіційної релігії  санкціонувало її зближення з  Візантією; релігійна спільність - досить ефективний фактор єдності в середині століття. Прийняття християнства зміцнило становище феодальних верхів, підняло  міжнародний престиж держави, дало змогу Київській Русі приєднатися  до візантійської культури.

    Безпосереднім наслідком християнізації було суттєве  зміцнення феодальної орієнтації суспільної свідомості й використання нею культурних досягнень Візантії й Болгарії. Релігійна  орієнтація Київської Русі, здійснена  в X ст., суттєво вплинувши на всі ідейні процеси, що відбувалися в країні, визначила тип, характер і спрямованість політичного життя.

    Дослідники  Київської Русі зазначають, що тут  склався свій унікальний менталітет з особливою соціальною психологією  і суспільною свідомістю.

    М.Ю. Брайчевський, зокрема, пише: «Попередником  феодала тут був не рабовласник-латифундист, що мав добре організоване господарство, а колишній общинний староста, що звик живитись за рахунок усієї общини. З іншого боку, феодально залежним продуцентом ставав не колишній раб, зовсім позбавлений засобів виробництва, а вільний общинник, який володів земельним наділом, мав свій двір, необхідні знаряддя праці тощо. Відчуження молодим феодальним класом додаткової праці селян здійснювалося у вигляді додаткового продукту, створюваного в рамках дрібного селянського господарства. Ця форма експлуатації відома в джерелах під назвою данини».

    Давньоруська  держава не формувалась на незайманому  ґрунті; вона ввібрала досвід усіх тих  слов'янських та неслов'янських державних  і напівдержавних організацій, які  в минулому існували на цій території. Багатоетнічний характер цієї в своїй  основі слов'янської держави сприяв засвоєнню історичної спадщини Візантійської та Римської імперій. Історіографічне окреслення «Імперія Рюриковичів» зустрічаємо в Іларіона, який згадує «старого Ігоря» та «славного Святослава» - перших творців цієї держави у своєму творі «Слово о законі і благодаті». У трактуванні Іларіона нова християнська держава Русь посідала своє гідне місце серед інших державних утворень того часу. Саме Іларіон обдаровував руських володарів титулом кагана. На його думку, цей титул більше підходив єдиновладарю Русі, ніж поширений до цього часу титул князя (переклад з грецького слова архонт). Це була візантійська традиція, за якою населення північних від Візантії земель називалось скіфами, а володарі - каганами.

    Церква  і держава на Русі не знали протистояння. Логіка говорить про перевагу політичного чинника - княжої влади - над церковною організацією. Церква на Русі не відразу стала самостійною політичною силою - поступово такою вона ставала у XII, особливо в XIII ст. Властиве церкві вміння ототожнювати власні інтереси з державними сприяло тому, що церква стала суттєвим елементом її структури. Руський клір завжди почувався відповідальним за долю держави. В 1073 р. Феодосій Печерський привселюдно звинуватив Святослава в тому, що «неправедно сотворима і не по закону сідеша на столі том, і яко отца і брата старійшого почневаша христолюбця».  

    2. Загальна характеристика політичної думки Київської Русі.

    У VII–VIII ст. сформувався союз полянських племен, що згодом став основою могутньої  слов’янської держави — Русі зі столицею в Києві. У ХІ–ХІІ ст. ця держава досягає піка свого політичного та культурного розвитку. Її розбудова супроводжується появою нової ідеології, що формується на основі християнства, яке 988 р. — за правління князя Володимира Великого — стає державною релігією. Остання дала поштовх до розвитку феодальних відносин, сприяла піднесенню влади київського князя над іншими слов’янськими князями, стимулювала поширення писемності та появу оригінальних творів, у тому числі політичного характеру.

      У ІХ – Х ст. відбувся процес  об’єднання східнослов’янських  племен навколо Києва і формування  Київської Русі як держави  феодального типу. Рубіжною віхою  у цьому процесі було прийняття  християнства, що сприяло розширенню  міжнародних релігійних і політичних зв’язків Київської держави, разом із якими на Русь прийшли здобутки європейської цивілізації в галузі філософії, права, історії, культури. Під їхнім впливом активізувалася давньоруська суспільна-політична думка.

      Основними суспільно-політичними ідеями в Київській Русі були погляди на походження держави, князівської влади, правове регулювання суспільних відносин, стосунки між церквою та державою, проблеми єдності та суверенності політичної влади, об’єднання розрізнених удільних князівств навколо великого князя київського, самостійності та незалежності Русі тощо. Головними проблемами політичної думки цього періоду були дві: рівноправність Русі з іншими державами, передусім з Візантією, та необхідність об’єднання руських земель для збереження держави перед зовнішньою загрозою.

    Нові  політичні поняття, які з’явилися  на слов’янських землях з християнським  ученням, давали змогу на іншому якісному рівні осмислювати такі проблеми, як походження держави, правомірність володарювання князівської еліти, шляхи зміцнення духовної влади, відносини між князями, світською та духовною гілками влади, проблеми зовнішньої політики і т. ін.

    Особливо  уважно аналізувалися такі категорії, як істина, правда, закон, благодать  та ін. Зародившись разом із державою і правом, політична думка Русі розвивалась під впливом політично-правової доктрини Візантії. Це знайшло відображення у двох головних концепціях суспільно-політичної думки тих часів. Перша — “богоугодного володаря” (творець ігумен Феодосій), яка була покладена в основу першої православної церковної доктрини “династичного панування”. Вона стверджувала правомірність домінування в державі “духовного проводу”. Друга — концепція князівського єдиновладдя, що спиралася на великокнязівський централізм (митрополити Іларіон і К. Смолятич).

    В основі першої концепції про богоугодного владаря лежали думки отців церкви – Василя Великого, Іоанна Златоуста (IV ст.) про духовне провідництво в державі як запоруку добробуту й миру, дотримання заповідей Божих, припинення удільної боротьби за владу. Спираючись на них, печерський ігумен Феодосій заклав основи теологічної концепції. Він зазначав, що світські владарі не зберігають, а лише захищають віру, стоячи на процерковних позиціях. Займаючи ортодоксальну позицію, Феодосій стверджував, що шлях до істини лежить через східне християнство (православ'я). Згідно з даною концепціїю важливим аспектом була централізація держави, але під керівництвом церкви.

    Погляди Феодосія розвинув диякон Нестор, автор  літопису під назвою "Повість времінних літ", який був творцем головної ідеї першої православної церковної доктрини – династичного князювання. В літописі на першому місці стоїть Володимир Великий, який хрестив Русь. Проте центром єдності держави давньоруських князів мала б бути не великокнязівська влада, а церква.

    Творцем другої концепції був митрополіт Іларіон. Йому належить відома праця "Слово про закон і благодать". Він вважав, що одновладдя служить опорою християнської віри. Завдяки великокнязівському централізму православ'я утвердилося на Русі, саме йому воно має завдячувати своїм існуванням. В одновладній монархії Іларіон бачив головний гарант єдності і сили держави, її територіальної цілісності. Тому християнство повинно служити консолідації країни, стояти на охороні загальнодержавного централізму. 

    3. Політично-правові ідеї в праці «Слово про закон і благодать».

    Найдавнішою працею, що дійшла до нас у письмовому вигляді від часів Київської  Русі, є «Слово про закон і благодать» (1049) першого київського митрополита  слов’янського походження Іларіона (до нього митрополитів до Києва  направляли з Візантії). Він був наближеною до князя Ярослава Мудрого людиною, пресвітером княжої церкви у Берестові, якого в 1051 р. обрано першим Київським митрополитом руського походження. "Слово " написане й виголошене ним з нагоди закінчення будівництва собору Св. Софії у Києві.

    У цьому творі автор намагався  довести необґрунтованість претензій  Візантії на керівництво руською  церквою, рішуче заявляючи, що князь Володимир здійснив хрещення Русі не за вказівкою “другого Риму”, а за власною ініціативою.

    Вихідною  проблемою «Слова» Іларіона є  питання про співвідношення закону та істини. У традиціях релігійної літератури під законом автор розумів Старий Заповіт, а під істиною – Новий. Закон Іларіон трактує як певну зовнішню настанову, що регулює примусовими методами діяльність людей на час д осягнення ними істини. Істина, благодать є певним внутрішнім контролером людської поведінки згідно з волею Божою. Для закону неприйнятним є уявлення про вище благо, він дається Богом людству на ранніх стадіях його розвитку. З часом закон змінюється благодаттю, відповідно і рабство змінюється свободою. Водночас закон не протистоїть істині, його дотримання є шляхом до осягнення благодаті, а разом з нею – свободи.