Шпаргалка по "Политологии 2012г. Украина"

Громадсько-політичні рухи можна поділити на дві великі групи: з чітко вираженим політичним змістом і з переважно загальнодемократичним змістом. Для політичних громадських рухів характерні такі риси: вони користуються політичними засобами; беруть участь у боротьбі за владу; беруть участь або справляють вплив на засоби здійснення влади.

Політичні рухи можна поділити на такі типи:

рухи, які виникли на класовій основі, - робітничий, селянський, дрібнобуржуазний;

рухи, які виникли на класоподібній основі, - інтелігенції, військових, докласових елементів;

міжкласові рухи - національно-визвольні, антифашистські й т.ін.;

політичні рухи, які виражають ставлення до наявного політичного та економічного устрою, - консервативні, реформаторські, революційні, контрреволюційні й т.ін.;

політичні рухи, що відзначаються ступенем і формою їхньої організованості, - високоорганізовані, слабоорганізовані, стихійні.

Основними різновидами масових демократичних рухів є: антивоєнні - проти загрози руйнівної війни; екологічні - на захист навколишньої природи та умов існування людей; на захист демократії, прав і свобод особи; статево-вікові - жіночі, молодіжні, дитячі, ветеранські тощо; професійні - вчених, лікарів, інженерів, письменників і т.ін.; альтернативні.

64 Сутність виборчої системи  і типологія виборів

Особливою формою політичної участі є вибори, які формують центральні органи влади (президент, віце-президент, парламент) та органи місцевого самоврядування різних рівнів. Вони стимулюють політичну активність населення. У центрі передвиборчої боротьби здебільшого перебувають питання внутрішньої та зовнішньої політики, а результати голосування громадян визначають курс майбутнього уряду всередині країни та на міжнародній арені. Вибори супроводжуються зіткненням політичних сил, боротьбою не лише осіб, а й політичних платформ, політичних курсів, часом діаметрально протилежних.

Відбуваються вони за певними виборчими системами, які є важливими суспільними інститутами, тісно пов´язаними з політичною культурою і традиціями країн, ві­дображають історію, характер суспільства, його потреби.

Виборча система — сукупність правил і прийомів, які забезпечують певний тип участі суспільства у формуванні державних представницьких, законодавчих, судових виконавчих органів, втілення волі тієї частини суспільства, котрої, згідно із законодавством, достатньо для визнання виборів дійсними.

Виборча система у вузькому розумінні — це механізм розподілу представницьких мандатів відповідно до підсумків голосування, механізм визначення «середньої» волі виборців. Існують такі види виборчих систем: мажоритарна, пропорційна, змішана.

Мажоритарна виборча система — такий порядок організації виборів і визначення результатів голосування, коли обраним вважається кандидат (або список кандидатів), який отримав більшість голосів у виборчому окрузі.

Розрізняють мажоритарну систему абсолютної більшості, коли для обрання необхідно отримати більше половини голосів (теоретично: 50% + один голос) і відносної більшості, коли достатньо зібрати більшу кількість голосів порівняно з іншими кандидатами. Мажоритарна виборча система відносної більшості працює на великі партії, дає двопартійну систему і протидіє появі третьої партії або відсторонює її. В цілому мажоритарну систему нині використовують у 76 країнах світу. Усунути невідповідність між кількістю поданих за партію голосів і кількістю отриманих нею депутатських місць значною мірою дає змогу пропорційна виборча система.

Пропорційна виборча система — такий порядок організації виборів і визначення результатів голосування, за якого розподіл мандатів між партіями, які висунули своїх кандидатів у представницький орган, проводиться згідно з кількістю отриманих партією голосів

Для проведення виборів за пропорційною системою створюються великі за кількістю виборців округи. Кожна партія подає на вибори списки кандидатів. Для визна­чення результатів голосування встановлюється мінімум голосів, необхідних для отримання одного депутатського мандата. Розподіл мандатів усередині списку партії здійснюється або відповідно до порядку, у якому розташовані в списку прізвища кандидатів, або визначається кількістю голосів, відданих за кандидатів виборцями. Пропорційна система дає змогу повніше відобразити розстановку політичних сил у країні, дає можливість невеликим за чисельністю і впливом політичним партіям отримати парламентське представництво, сприяє в цілому збільшенню кількості головних, впливових партій, а також появі коаліційних урядів. Щоправда, за цієї системи невід´ємними рисами політичного життя країни стають труднощі у формуванні парламентських коаліцій, нестабільність уряду. За пропорційною системою вибори відбуваються в 48 країнах світу.

Змішана виборча система — такий порядок визначення результатів голосування, у якому поєднані елементи мажоритарної та пропорційної систем.

Ця система здатна забезпечити конфігурацію політичних сил у парламенті відповідно до співвідношення сил у суспільстві на час виборів, реалізуючи переваги та певною мірою долаючи недоліки мажоритарної та пропорційної систем. За змішаної системи до однопалатного парламенту найчастіше одну половину обирають за пропорційною системою, іншу — за мажоритарною; до двопалатного законодавчого органу одну палату, здебільшого ту, яка складається з представників адміністративних територій, обирають за мажоритарною системою, другу — за пропорційною. Виборець, отримавши два бюлетені, одним голосує за особу, іншим — за партію. Ця система сприяє укрупненню партій та їхніх блоків і водночас істотно не порушує представництва населення та принципів пропорційності.

Щоб мати повну уяву про богатограніший процес виборів, розглянимо з початку поняття виборів у цілому.

Вибори — надзвичайно багатогранне суспільне явище. Як зазначав німецький державознавець Г. Майєр, у загальнонаціональному масштабі вибори — це наймасо-віший процес, який знає право.

Залежно від підстав можна розрізняти кілька класифікацій видів виборів.

За територіальною ознакою вибори бувають:

1) загальнонаціональні (загальнодержавні), які здійснюються на території всієї країни: вибори до Верховної Ради України, вибори Президента України;

2) місцеві (іноді їх називають локальними, комунальними, адміністративними): вибори до представницьких органів місцевого самоврядування (сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад та сільських, селищних, міських голів).

За об’єктом, що передбачає органи або посади, до яких входять або на які обираються представники народу, вибори можна класифікувати як:

1) вибори парламенту — вибори до Верховної Ради України;

2) вибори на посаду Президента України;

3) вибори представницького органу територіальної автономії — вибори Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

4) вибори представницьких органів самоврядування міських, сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад;

5) вибори на посади сільських, селищних, міських голів.

За часом проведення вибори поділяють на:

1) чергові. Вибори, що проводяться в період закінчення строку повноважень (легіслатури), передбаченого Конституцією і законами України для функціонування певного виду виборного органу або посади;

2) позачергові або дострокові. Вибори, що проводяться в разі дострокового припинення строку повноважень, передбаченого Конституцією України і законами України для функціонування певного виду виборчого органу або посади;

3) повторні. Вибори, що проводяться у випадках, коли вибори у виборчому окрузі визнані недійсними або такими, що не відбулися;

4) вибори замість депутатів, голів (сільських, селищних, міських рад), які вибули. Вибори, що проводяться у одномандатних виборчих округах у разі втрата депутатського мандата або дострокового припинення повноважень депутата чи сільського, селищного, міського голови на підставах і в порядку, передбачених Конституцією України і законами України. Принагідне зазначимо, що на відміну від старого порядку проведення виборів в Україні, коли цей вид виборів був характерним для виборів депутатів всіх представницьких органів, за новим виборчим законодавством України вибори замість депутатів, що вибули, відбуваються тільки в разі обрання депутатів безпосередньо у одномандатних виборчих округах, а заміна депутатів, що обирались за списками політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на виборах народних депутатів України, а також за виборчими списками місцевих осередків партій (блоків) на виборах органів місцевого самоврядування відбувається шляхом надання депутатського мандата першому за черговістю необраному кандидату із відповідного списку. Якщо у відповідному спискові кандидатів у депутати не залишилося кандидатів для заміщення вакантного мандата, такий мандат залишається вакантним до чергових або позачергових виборів;

5) вибори, що проводяться в разі утворення нової адміністративно-територіальної одиниці.

За кількісною ознакою участі виборців вибори бувають:

1) загальними, основними, коли в них за законом мають право брати участь всі виборці держави;

2) частковими (додатковими), коли поповнюється склад Верховної Ради України, місцевих рад в разі дострокового вибуття деяких депутатів, або визнання виборів недійсними.

З огляду на правові наслідки вибори поділяють на:

1) дійсні — це вибори, проведені у порядку, визначеному Конституцією України і відповідному виборчому законі;

2) недійсні — вибори, в ході яких мали місце порушення виборчого законодавства, які вплинули на підсумки виборів.

За порядком визначення результатів виборів розрізняють такі виборчі системи:

1) мажоритарна;

2) пропорційна;

69. Сутність, структура, рівні політичної свідомості

Політична свідомість — форма суспільної свідомості, яка відтворює політичне буття суспільно неоднорідного суспільства, важлива складова частина суспільно-державного життя.

Вона виникла у відповідь на реальну соціальну потребу — обґрунтування природи держави і державної влади.

Отже, політична свідомість є сукупність поглядів і настанов, які характеризують ставлення людей до держави, партій, громадських організацій, об'єднань, товариств, політичних цінностей і цілей розвитку. Вона є відображенням реалій буття і рівня розвитку продуктивних сил, особливостей політичної структури, системи суспільних відносин, рівня освіти і культури.

Основу політичної свідомості становлять знання, емоції та оцінки, розумові операції, орієнтовані на сферу політичних відносин та інститутів, соціальних норм, ролей, процесів.

Політологія розглядає політичну свідомість як багато структурне і багаторівневе явище. Залежно від її суб'єкта розрізняють:

— політичну свідомість суспільства;

- політичну свідомість соціальної групи (класу, прошарку, нації, конфесії тощо);

— політичну свідомість особистості.

Індивідуальна політична свідомість – це свідомість кожного окремого індивіда як учасника політичного процесу. Групова політична свідомість – це свідомість різних соціальних спільностей людей (соціально-класових, етнічних, демографічних, професійних, територіальних). Соціальну базу масової політичної свідомості складає маса як сукупність індивідів, котрі належать до різних соціальних спільностей і беруть участь у конкретних політичних процесах. За своїм змістом масова політична свідомість є сукупністю ідей, поглядів, уявлень, почуттів, настроїв, що відображають доступні й відомі масам політичні явища і процеси. Масова політична свідомість формується під впливом не лише соціально-економічних і політичних чинників, а й за допомогою ідеологічних засобів.

Розуміння політичної свідомості як сукупності духовних явищ, що відображають внутрішні і зовнішні процеси функціонування держави та інших політичних інститутів і структур суспільства, дає змогу так схарактеризувати її структуру:

політична психологія (емпірична й буденна політична свідомість) і політична ідеологія (теоретична й наукова політична свідомість);

політична самосвідомість, політичні знання й оцінки суб'єктом політичної діяльності потреб та інтересів різних суспільних груп;

спеціалізована свідомість (передусім партій) і масова політична свідомість, політична свідомість окремих верств і груп суспільства.

Першим рівнем духовного відображення політичного життя є емпірична політична свідомість, в якій безпосередньо з повсякденної практики фіксується досвід суб'єкта. її нерідко ототожнюють з буденною. Але між ними є відмінності.

Буденна політична свідомість, як і емпірична, являє собою сукупність ідей і поглядів, що виникають безпосередньо з повсякденної практики того чи іншого соціального прошарку, групи людей, окремих індивідів. Але вона не зводиться лише до емпіричної, бо до її змісту входять ідеологічні й теоретичні елементи, що характеризують емоційно помірковане осмислення дійсності.

Емпірична й буденна свідомість відображають здебільшого поверхневі процеси, не проникаючи в їх сутнісні характеристики. Але як здоровий глузд, народна мудрість і на цих рівнях становить певну пізнавальну цінність, може бути одним із джерел теоретичної та ідеологічної свідомості. Буденна свідомість, крім того, забезпечує безпосередню орієнтацію людини в практичному виборі рішень.

Емпірична і буденна політична свідомість мають чітко виражені соціально-психологічні риси — почуття, настрої, емоції, імпульсивність, гостроту сприйняття політичних процесів, подій, рішень.

Безпосередній зв'язок із практикою та соціально-психологічна оформ-леність надають емпіричному й буденному рівням політичної свідомості особливої динаміки, рухливості, гнучкості в реагуванні на зміни політичних умов, здатних чинити суттєвий, навіть вирішальний вплив на хід політичного процесу.

Особливо яскраво соціально-психологічний рівень політичної свідомості дається взнаки в поведінці людей у натовпі, дії якого нерідко неперед-бачувані, настрої піддаються маніпулюванню з боку різних організованих політичних сил.

Вищим рівнем політичної свідомості є політико-теоретична свідомість, тобто сукупність ідей, поглядів, учень, концепцій, доктрин, що виникають на основі наукового дослідження політичних відносин, процесів, інститутів, глибинних взаємозв'язків і суперечностей, закономірностей суспільно-політичного розвитку. Розвинута політична теорія (наука) — це не тільки сукупність достовірних знань про політичні процеси та явища, вона містить у собі відповідний механізм побудови цього знання, розкриває логічну залежність одних елементів від інших, одних категорій і понять від інших. Сформована на основі узагальнення суспільної практики, політична теорія є найбільш досконалою формою наукового обґрунтування політичної діяльності. Прикладом такого внутрішньо систематизованого знання про політичну дійсність можна назвати політологію як наукову й навчальну дисципліну.