Шпаргалка по "Политологии 2012г. Украина"

Конфуций стремился к тому, чтобы народом управляли живые люди, а не сухой закон. Правила, создаваемые людьми для людей, должны восприниматься осознанно. По Конфуцию правитель возвышался над главой семьи лишь на несколько ступенек. Правитель непременно должен быть "благородным мужем", но, хорошо зная нравы и интеллектуальные возможности царей и знати, он понимал, что реально правят подчас люди, весьма далекие он нравственного и интеллектуального уровня цзюнь-цзы.

Благодаря образованию, накоплению знаний человек может стать "цзюнь-цзы", что открывает широкие возможности для карьеры чиновника. Конфуций считал, что люди от рождения обладают более или менее одинаковыми способностями овладевать знаниями, остальное зависит уже от их усилий, их характера. Конфуций занимал высокие административные должности, но оставляет службу, чтобы посвятить себя преподаванию, открыв свою школу. Среди его многочисленных учеников были выходцы из разных слоев общества - от простолюдинов до аристократов, причем в ней преобладали отнюдь не знатные по происхождению Его радовало, что и "низшие в почете". Конфуций разработал механизмы и технологии отбора для обучения эффективных чиновников и их продвижения по службе. Только систематическое изучение наук, прохождение конкурсных экзаменов (причем многоступенчатых) открывало путь для успешной карьеры. За проведением экзамена на высшую ступень следили высшие чиновники и сам император. Обладатели высших степеней, полученных через систему конкурсных экзаменов, составляли сословие шэньши, имевшее институциональные привилегии17. Богатство и знатность само по себе не открывало автоматически путь в это сословие, нужны были собственные достижения, то есть это была элита меритократии. Высшей целью системы управление считалось благо государства, благосостояние населения. Но без квалифицированных управленцев, без элиты народ обойтись не может. Разъясняя вопросы управления обществом и обращаясь непосредственно к элите, Конфуций говорил: "Если вы пожелаете добра, то и народ станет добрым. Дэ благородного мужа - ветер, дэ маленького человека - трава. Трава всегда под ветром гнется"18.

Особое, можно сказать, центральное место в древнейшей из мировых религий - буддизме - занимает элитизация, самосовершенствование личности путем созерцательного размышления (медитации), переживания цельности бытия, полной самоуглубленности, искоренения в себе страстей, неправедных желаний, эгоизма. Будда - "просветленный" (624-544 до н.э.) основал свое учение на личном опыте самосовершенствования и прозрения человека. Он исходил из того, что каждый человек может подняться до уровня высшего духовного существа - будды, достичь просветления и нирваны. Нравственный идеал буддизма - абсолютное непричинение вреда окружающим (ахинса), идущее от доброты, мягкости, чувства совершенной удовлетворенности. Думается, что особенно благородны бодхисаттвы - те, кто достиг уровня, позволяющего стать буддой, но откладывают этот шаг для того, чтобы помочь другим людям в самосовершенствовании.

Наивысшего расцвета протоэлитология достигла в Древней Греции, особенно в период VII - III в до н.э. Античность была интереснейшей эпохой в становлении элитологии20. Начнем с Гераклита (ок. 540 - 480 г.г. до н.э.). Аристократ по происхождению, отказавшийся от царского трона в пользу брата, он подчеркивает свое презрение к демократии как власти толпы. "Один, если он наилучший", для Гераклита выше десятитысячной толпы. Причем "наилучший" не по происхождению или богатству, а по уму, по духовным ценностям. Он обличает невежество тех людей, которые в погоне за материальными благами пренебрегают своим духовным совершенствованием, и при этом не терпят "наилучших", которые отличаются от большинства. Эфесцы, его сограждане, по мнению Гераклита, предали себя позору, когда "Гермодора, наиполезнейшего для себя мужа, изгнали, говоря: из нас никто наиполезнейшим не будет, а если есть такой - то пусть будет он в другом городе и у других"21. Свои сочинения он пишет нарочито усложненным языком (за что получает прозвище "Гераклит темный"), чтобы подчеркнуть, что он пишет не для большинства, лишенного мудрости, но для "избранных"22.

Можно высказать предположение, что между элитаризмом и элитаризмом нет абсолютной грани, есть грани и переходы. Наиболее влиятельным направлением политической мысли Нового времени является не элитаризм и тем более не антиэлтаризм в форме эгалитаризма, а ослабленный элитаризм – та самая «золотая середина», о которой писал Аристотель, назовем ее элитизмом. В отличии от элитаризма, возвеличивающего элиту как творческую ситу, подлинный субъект истории, элитизм выступает за элиту, ответственную перед народом. То есть это демократический элитизм. Формирующееся гражданское общество выдвигает и свою элиту. Не народ зависит от правителя и политико-административной элиты, а, напротив, правитель и элита зависят от народа. Общественный договор заключается, в сущности, в том, что народ как бы нанимает управленческую элиту и терпит ее до тех пор, пока она ему честно служит, доказывая свою компетентность, и заменяет ее другой, как только она перестает ему служить или ставит свои групповые интересы выше общенародных. Не народ ждет «доброго царя» и пресмыкается перед ним, а гражданское общество избирает из своей среды человека, который доказал, что он выражает интересы народа, обладает качествами, отвечающие его запросам, и доказывает это своими действиями. И как только эти действия перестанут отвечать чаяниям народа, он отправляется в отставку.

Внимание Макиавелли сосредоточено на динамическом развитии политических отношений, его особенно привлекают резкие изменения в движении государственных форм, политические перевороты. Он рассматривает государство, как результат взаимодействия различных социальных сил. Позже он констатирует, что определяющим в ходе исторического процесса являются не субъективные желания и представления людей, пусть даже стоящих у руля государственного правления, а "…воздействие объективных исторических законов, влияние «действительного хода вещей» (Вступление к книге Н. Макиавелли «Государь. Рассуждения о Тите Ливии» Пресс А. Спб., 1900).

Власть в обществе не могут осуществлять ни один человек, ни все люди сразу. Как следствие, появляется организованное меньшинство и оно управляет, потому что оно организованно. «…Авторитет или власть лидера, коренится в поддержке сторонников…», — пишет Н. Макиавелли. По его мнению, все основные конфликты разворачиваются между элитами: меньшинством, удерживающим власть, и меньшинством, идущим к власти. Ориентация на власть, стремление ее достичь таит потенциальную опасность для социального порядка, гарантом которого выступает тот, кто эту власть уже имеет. Требования, с которыми выступает народ, обусловлены не своекорыстными влечениями и прихотями отдельных граждан, которые слишком противоречат друг другу, а интересами, общими всем людям. Эти интересы — безопасность и неприкосновенность чести и имущества, только ради защиты этих интересов народ выходит из своей пассивной роли, считает Макиавелли. Он также отмечает, «…второе отличительное качество народа — неспособность к быстрым решениям и движениям и ограниченность желаний». («Макиавелли как политический мыслитель» А. С. Алексеев. Москва, 1880 г. издание книгопродавца А. Л. Васильева) В обоснование теории элит, Макиавелли выдвинул предположение о циклическом развитии государственных форм: демократия; олигархия; аристократия; монархия.

50.Ресурси політично влади; різновиди  та типологія

Ресурси влади являють собою все те, що може бути використане для впливу на інших, що підвищує потенціал і силу впливу суб'єкта влади. Існують відкриті і приховані типи впливу.

У першому випадку використовуються такі ресурси, як:

силовий примус - втрата будь-яких благ, тілесні покарання (історія людства знає безліч прикладів цього - тортури, концтабори), смертна кара, обмеження свободи, штрафи, відлучення від церкви, звільнення з роботи тощо;

закон - традиція, звичай;

стимулювання - створення стимулів, якими виступають матеріальні та інші блага, що ними об'єкт влади нагороджується в обмін на поведінку, що вимагається. Ресурс винагороди широко використовують батьки, викладачі, керівники організацій, політики.

Прихований вплив передбачає використання методів переконання, тобто раціональних аргументів, або навіювання. Залежно від того, які ресурси використовуються, говорять про три способи володарювання: панування, вплив і стимулювання.

Разом з суб'єктом і об'єктом найважливішим компонентом влади є ресурси – засоби, які використовуються для забезпечення впливу суб'єкта на об'єкт влади. Саме нерівномірний розподіл ресурсів - найважливіша причина підпорядкування одних людей іншим. Разом з суб'єктом і об'єктом, ресурси служать одним з найважливіших підстав влади: вони можуть використовуватися для заохочення, покарання, переконання і ін..Існує декілька підходів до класифікації ресурсів. Одним з самих поширеним є виділення ресурсів відповідно до найважливіших сфер діяльності:

- економічні ресурси влади – матеріально-технічна база, необхідна для суспільного виробництва і вжитку(розвинена технологічна основа виробництва, гроші, корисні копалини, вигідне географічне положення, продукти харчування і ін.);

- соціальні ресурси влади – здатність підвищення соціального статусу, соціального забезпечення, медичного обслуговування і ін.. Соціальні ресурси тісно пов'язані з економічними. Так прибуток – економічний ресурс, але він також характеризує соціальний статус (посада, освіта, соціальне забезпечення);

- культурно-інформаційні ресурси – знання і інформація і засоби їх здобуття (інститути освіти і науки, ЗМІ і ін.). Важливе значення набуває доступності освіти і культури для широких мас, опанування світової, регіональної і місцевої інформації, розвиток електронних технологій, масовій інформації і др.;

- демографічні ресурси – люди, фізично і інтелектуальне здорове населення, відсутність різкої вікової дисгармонії, впорядкування демографічних стосунків і др.;

- політичні ресурси – відлагоджений державний механізм, підготовлений апарат управління, наявність розвинених політичних партій і політичних лідерів, розвинена політична теорія і політична культура і пр.;

- силові ресурси – армія, міліція, служба безпеці, суд, прокуратура, в'язниці і ін..

Практично суб'єкти влади використовують в комплексі всі владні ресурси, але самий універсальний, багатофункціональний ресурс – це людина, що створює всі інші ресурси влади.

51.Реформа, революція, переворот, трансформація

У цій галузі політичних досліджень основна увага зосереджується на тому, як відбувається процес трансформації політичних режимів. У транзитології виділяють декілька типів політичної трансформації: реформа, революція, переворот і перехід. Якщо революція – це насильницька зміна існуючих інститутів, то перехід – це такий тип політичної трансформації, для якого характерна зміна інститутів без порушення правових норм. Реформа і переворот також не задовольняють цих вимог.

Перехід розглядають як тривалий процес, що складається з кількох етапів[25]. Зміни починаються з лібералізації старого режиму, для якого характерна спроба влади зберегти залишки легітимности шляхом допущення населення та опозиції до політичної конкуренції. Наступний етап характеризується поглибленням вимог демократичної опозиції і намаганням влади стримувати демократичний рух шляхом загравання, погроз, поступок, переговорів та компромісів з опозицією.

Якщо до влади приходить демократична опозиція, то є підстави говорити про початок вирішального, третього етапу суспільних перетворень, для якого характерні зміни у політичній, економічній, правовій та инших підсистемах суспільства.

Поступальність та невідворотність реформ дає можливість перейти до останнього, четвертого етапу трансформацій, що має закінчитися закріпленням демократичних інститутів, формуванням політичної культури громадянського типу і ринкової економіки. Рух від консолідованого авторитаризму до консолідованої демократії може тривати від 9-10-ти до 30-ти і більше років [26]. Така тривалість переходу пояснюється цілим рядом чинників, що в одних країнах можуть пришвидшувати, а в инших затримувати процеси змін.

«Політична революція – це суспільний рух і переворот, що ставлять за мету повалення старого режиму шляхом насильницького завоювання політичної влади і здійснення докорінних змін політичного життя суспільства» [12].

«Политическая революция – насильственный способ принципиального, качественного изменения политической системы общества в результате прихода к власти новых социально-политических сил и коренного изменения курса социально-политического развития страны в их интересах» [13].

«Революція є швидкою фундаментальною і насильницькою внутрішньою зміною пануючих цінностей і міфів суспільства, його політичних інститутів, соціальної структури, керівництва, а також політичної діяльності уряду» [14].

Зрозуміло, що запропоновані тут визначення не охоплюють всіх ознак революції, проте, вказують на такі характерні риси:

1) насильницький характер;

2) глибока, фундаментальна зміна існуючого ладу та соціальної структури суспільства;

3) радикальна зміна політичних інститутів та всієї політичної системи.

52. Рівні політичної культури

політичної соціалізації.

Соціалізація - процес засвоєння індивідом соціальних норм і культурних цінностей, властивих суспільству, в якому він живе. Політична соціалізація є частиною загальної соціалізації, процес введення в політичне життя. Її специфіка полягає в тому, що в процесі політичної соціалізації індивідом засвоюються норми і цінності переважно політичної культури, зразки політичної поведінки, знання і уявлення про політичну сферу суспільства.

Процес політичної соціалізації починається в ранньому дитинстві і продовжується протягом всього життя індивіда. В ході соціалізації людина засвоює най значущіші елементи політичної культури, що дозволяють йому стати повноправним суб'єктом політичного процесу.

Можна виділити три показники, які визначають відповідні рівні сформованості політичної культури особи.

Показником першого рівня політичної культури особи є політичне пізнання, що включає наступні елементи: