Приватизація: зміст, цілі, шляхи

власності.

5)     Скористатися приватизацією для максимального “розпорошення” акцій

серед робітників і дрібних службовців. Цей захід розглядається як складовий

елемент загальної соціальної політики, яка стимулює участь трудящих у

капіталі або управлінні підприємства.

Але в кожній країні існують специфічні відхилення від вищезазначеної

загальної схеми. Вони залежать від рівня розвитку країни, історичних

передумов, нарешті, від національного менталітету, та багатьох інших

факторів. Якщо в країнах із розвиненими ринковими системами приватизація має

обмежені масштаби, припускає використання ринкових (грошових) засобів

відчуження, спрямована насамперед на оздоровлення державних фінансів,

скорочення витрат державного бюджету на утримання неефективних державних

підприємств, збільшення дохідної частини за рахунок продажу капіталу і

великих податкових надходжень від підприємств, що “вилікувалися” у приватних

руках, то в країнах із перехідною економікою приватизація має інші параметри.

Тут цілями приватизації виступають прискорення розвитку вільного

підприємництва, розширення приватного сектора в економіці і підвищення в

майбутньому ефективності використання виробничого майна за рахунок включення

вільної економічної ініціативи та високого особистого інтересу нових

власників до ефективного використання економічних ресурсів, що належать їм.

Конкретні цілі та підцілі, що випливають з стратегічних перспективних цілей

приватизації в процесі проведення, уточнюються і змінюються на різних етапах

приватизаційного процесу. Особливо важливим в реалізації поставлених цілей на

обрання такої моделі приватизації, в рамках якої економічні цілі не

перетворювалися б на політичні. Наприклад, в процесі приватизації в нашій

країні на другому її етапі була намічена ціль: швидко створити широкий

прошарок власників, не зважаючи на те, що для цього не існувало об’єктивних

передумов. З цієї причини означена ціль стала більш політичною, ніж

економічною, тому суспільство не одержало суттєвого ефекту від її реалізації.

     1.3.  Форми і методи приватизації у постсоціалістичних країнах.

Майже десятилітній досвід постсоціалістичної приватизації дозволяє осмислити

результативність її окремих форм для росту інвестиційної активності й

ефективності економіки.

У принципі, вся розмаїтість методів може бути зведена до: прямого продажу за

гроші активів і цінних паперів, пільгового продажу або безплатної передачі

активів працівникам компаній, масова ваучерна приватизація і реприватизація.

Можливі і більш детальне групування форм приватизації. Так, Світовий банк

виділяє наступні способи приватизації в постсоціалістичних країнах: прямий

продаж активів, масова приватизація по ваучерних схемах, викуп контрольного

пакета акцій менеджментом і/або працівниками, публічна пропозиція,

ліквідація, безоплатна передача муніципальним органам, акціонування,

акціонерне державне підприємство за участю іноземного капіталу. Оцінюючи

результативність перерахованих методів, варто мати на увазі, що, по-перше, у

всіх країнах використовувалися ті або інші їх комбінації, а, по-друге,

невелика купівельна спроможність громадян у порівнянні з потенційною ціною

державних активів змушувала в ході реформи власності змінювати пріоритети у

виборі методів приватизації.

Масова приватизація шляхом видачі приватизаційних ваучерів дозволяє порівняно

швидко розподілити державні активи серед великого числа громадян. Незалежно

від того, чи видаються приватизаційні свідоцтва безплатно або за деяку

невелику суму грошей, ваучерні схеми є соціально найменш конфліктним засобом

приватизації. Водночас отримані по таких схемах власницького права не можуть

кваліфікуватися як повноцінне право приватної власності і, швидше за все, є

лише стартовою умовою для подальших кроків. Переважним методом ваучерні схеми

були в Чехії, Словаччині, Росії, Монголії, Казахстані, Албанії.

Безплатність або низька ціна ваучерів дозволила більшій частині населення

взяти участь у масовій приватизації, а державні активи пройшли через етап

первинного закріплення прав власності досить швидко. Позитивним моментом є

також швидкий старт приватизації найбільш проблемної частини державних

активів — крупних промислових підприємств. Водночас ваучерні схеми,

виключивши можливість одержання прибутків від приватизації в бюджет,

поглибили проблеми внутрішнього і зовнішнього державного боргу.

Ваучерні схеми, звичайно, не найкращий шлях для формування ринків капіталів.

З країн, що проводили швидку масову приватизацію, лише в Чехії, Словаччині і

Словенії фінансові ринки мають достатню стійкість для становлення приватного

сектора економіки. Цьому в значній мірі послужила часткова реструктуризація і

передприватизаційна робота на підприємствах, цінні папери яких готувалися до

виходу на ринок. У Росії, Казахстані, Монголії й особливо в Албанії фінансові

ринки знаходяться в недостатньо стійкому стані, хоча і постійно зростають. У

більшості ж випадків зміни в правах власності, особливо на крупних

підприємствах, не супроводжувалися заходами для їхньої ринкової

реструктуризації. Фінансові й інвестиційні інститути, проминувши найбільш

вигідний спекулятивний етап створення ринку цінних паперів, виявилися занадто

слабкими для нормальної інвестиційної роботи з реальним сектором.

Приватизація методом прямих продаж активів, цінних паперів, майнових

комплексів заздалегідь підготовленому інвестору або на грошових конкурсах,

аукціонах, тендерах і т. ін. має перевагу — одержання грошей, що можуть стати

джерелом як надходжень у бюджет, так і інвестицій у приватизовану компанію.

Предметом продажу може стати лише привабливе для інвесторів, прибуткове

підприємство, тому даним методом, на жаль, не могла приватизуватися більша

частина крупних промислових підприємств, які потребували інвестицій. Число

інвесторів (особливо в порівнянні з ваучерними схемами) сильно обмежене тими,

хто реально має капітал. На відміну від розпорошеності ваучерного методу

первинне закріплення прав власності на державні активи і подальший їхній

перерозподіл може відбуватися достатньо концентровано. Аукціони і конкурси

сприяють виявленню ринкової оцінки приватизованих активів на рівні

максимально прибуткової. Але по ефективних цінах вдається продати лише

невелику частину підприємств. Більшість же підприємств реалізується по

занижених цінах (як це було, наприклад, у Східній Німеччині).

Особливий випадок — продаж активів іноземному інвестору. В усіх країнах із

перехідною економікою робилася ставка на приток інвестицій від покупців-

нерезидентів. Очікування пов’язувалися з одержанням доступу на західні

товарні і фінансові ринки, із упровадженням західного менеджменту, ростом

ринкової вартості компаній. Домінуючим метод прямих продаж був в Угорщині,

Хорватії, Естонії, використовувався в Польщі, тобто застосовувався в тих

країнах, де ще в надрах планової економіки створювалися умови для розвитку

приватної власності. Іноземний капітал оцінив цю вигоду стартових умов

приватизації, хоча реальні інвестиції усе ж були менші за очікувані і по

обсягах, і по ефективності ринкової реструктуризації економіки.

Приватизація методом прямих продаж сприяє швидкому прогресу фінансових ринків

і, що особливо важливо, створює сприятливий клімат для росту знов утворених

приватних підприємств на національному, іноземному або змішаному капіталі.

Передача або пільговий продаж державних активів працівникам приватизованих

компаній одержав поширення в ряді постсоціалістичних країн (Польща, Латвія,

Литва), причому навіть там, де початкова концепція приватизації його не

передбачала (наприклад, в Угорщині). Особливий розмах цей метод одержав у

Росії, де він використовувався в загальній схемі масової ваучерної

приватизації і сприяв первинній передачі у власність трудових колективів 3/4

приватизованих компаній. Проте найбільш істотними негативними наслідками

даного методу є дефіцит або навіть повна відсутність зовнішніх інвесторів на

початку приватизації, а також труднощі в налагодженні нормального

корпоративного управління. Вихід на ринки капіталів таких компаній може бути

утруднений.

Наступним методом приватизації є реприватизація, тобто відновлення в правах

власності осіб, незаконно позбавлених майна в результаті конфіскаційної

націоналізації. Основними формами реприватизації є: реституція (повернення

власності колишнім власникам у натуральному виді), і компенсація (повернення

вартості конфіскованого майна грошима або спеціальними ваучерами).

Реприватизація в обох цих формах проводилася в колишній Чехословаччині (потім

у Чехії), Угорщині, Болгарії, Словенії, Хорватії, Естонії. Досвід

постсоціалістичних країн показав, що найбільш сприятливо реприватизація

протікає в тих випадках, коли вона передує основним акціям по приватизації.

Запізнення з проведенням реприватизації, особливо у формі реституції, може

призвести до конфліктів між інвесторами, які вже вклали свої капітали, і

особами, що пред’являють права власності як колишні власники майна. Така

ситуація дуже несприятлива для залучення іноземних інвестицій.

Не можна стверджувати, що вся різноманітність форм та методів приватизації в

постсоціалістичних країнах обмежується лише вищеперахованими. Але,

безсумнівно, наведені у цьому розділі схеми були основними і домінуючими. Всі

інші використовувані методи були лише їх похідними або комбінаціями.

     Розділ 2. Аналіз досвіду роздержавлення та приватизації зарубіжних країн.

     2.1.  Роздержавлення та приватизація у розвинених країнах Західної

Європи.

Роздержавлення — процес, характерний не тільки для України, це

загальносвітове явище. Воно характерне і для інших країн, як розвинених, так

і тих, що розвиваються. Аналіз даного процесу за кордоном дозволить активніше

використовувати в умовам України накопичений у світі досвід роздержавлення і

не повторювати зроблених помилок. Тому розгляд причин, характеру, методів,

результатів роздержавлення за кордоном є вкрай важливим.

Можна стверджувати, що необхідність державної присутності у виробничій сфері

в якості підприємця, яка гостро відчувався в 40-ві роки, до початку 80-х

років відпала до складу урядових заходів, спрямованих на підтримку

економічної активності, роздержавлення і приватизацію.

Наприкінці 70-х років західний капіталізм вступив у період широкої

приватизації. Не можна забувати і про той факт, що приватизація виявилася

надзвичайно вигідною в політичному плані. Переводячи на рівень підприємств

рішення непопулярних, але невідкладних і неминучих економічних проблем

(скорочення зайнятості в силу виробничої необхідності, зменшення бюджетних

дотацій шляхом підвищення цін на продукцію державних підприємств тощо)

консерватори знімали із себе як представників державної влади

відповідальність за соціально-економічне становище в країні. Тим самим вони

політично переграли соціалістів і радикалів.

Зміст західного процесу приватизації стає більш зрозумілим із дискусій, що

велися і ведуться навколо її окремих аспектів. Так, активно обговорювалося

питання про природу коштів, що мобілізуються для покупки державної власності,

і в цьому зв’язку — про народногосподарське призначення отриманої урядом

виручки. Ще одна дискусія велася з приводу розукрупнення галузевих

корпорацій, державний статус яких у свій час пояснювався природною

монополією.

Для Європи 80-х років був характерним навальний розвиток процесів

дерегулювання економіки, роздержавлення і приватизації державних підприємств,

спрямований на підвищення ефективності існуючої системи змішаної економіки,

що склалася після війни в результаті утворення значного, по західних

масштабах, державного сектора. Хвиля роздержавлення охопила багато країн

Західної Європи, оскільки в умовах загострення конкуренції з боку США і

Японії національна промисловість цих країн потребувала конкурентноздатності

на світових ринках.

Політика роздержавлення базується на ідеї, відповідно до якої організація

господарського життя відповідно до ринкових законів розглядається в якості

джерела соціально-економічного прогресу в тій мірі, у якій вона заохочує

конкуренцію, сприяє виробництву матеріальних благ.

Теоретичним обгрунтуванням курсу на роздержавлення послужила функціонально-

господарська концепція розвитку державного підприємництва, яка витіснила

соціально-політичну концепцію, що панувала раніше. Найбільш наочним є приклад

Великобританії, де роздержавлення проводилося в жорсткій формі. Ця політика

одержала назву “тетчеризм”. Тільки Франція наслідувала, щоправда з інтервалом

у 7 років, приклад британської “шокової терапії”. У інших же

західноєвропейських країнах зберігається значення соціально-політичної

концепції державного підприємництва, наприклад в Італії або Іспанії, і там

діють більш обережно, проводячи обмежене роздержавлення.

Початок роздержавлення як цілеспрямованої системи заходів для скорочення

державної підприємницької діяльності було покладене у Великобританії, а потім

ця система швидко поширилася по континенті. Уряди Франції, Бельгії, Італії,

ФРН, Нідерландів, а також очолювані соціалістами уряди Іспанії, Австрії і

Швеції заявили про свої наміри приступити до роздержавлення принаймні частини

державного сектора.

Ідея державного підприємництва виявилася в такий спосіб скомпрометованою.