Політ економія

2_) Капітал як економічна категорія розвинутого товарного виробництва 

Капітал як основна  категорія капіталістичного способу  виробництва містить у собі усю  сукупність відносин привласнення, капіталістичної  власності. Остання укорінюється в  процесі первинного нагромадження  капіталу, складовими якого є: 

- відчуження безпосередніх  виробників від засобів виробництва; 

- утворення двох  особливих економічних суб'єктів  виробничих відносин - найманих працівників  і капіталістів; 

- перетворення робочої  сили найманих працівників на  товар; 

- перетворення простого  товарного виробництва на капіталістичне; 

- перетворення грошей  на капітал. 

Цей процес відбувався протягом декількох століть у  різних формах і в різний час. В  результаті в суспільстві виникають  не тільки нові виробничі відносини, представлені капіталом, а й економічні школи, які по-різному визначають їхню сутність. Сучасна економічна наука трактує капітал як складну, багатоаспектну категорію. 

В економічні теорії сформувалися такі підходи до визначення сутності капіталу: 

1. Предметно-функціональний  підхід. Згідно з ним капітал  ототожнюється з накопиченою  працею, тобто всім тим, що використовується  у виробництві, з метою виготовлення  реалізованої продукції і отримання  прибутку. Так, Д. Рікардо вважав, що капітал - це засоби виробництва,  А. Маршалл зараховував до капіталу  всі речі, які створюють передумови  виробництва. Аналогічні підходи  існують і в сучасні економічні  науці (П. Самуельсон). 

2. Монетаристський  (грошовий) підхід. Капітал тут досліджується  як фінансовий ресурс, що приносить  дохід його власникові у вигляді  відсотків. Прихильники монетаристської  концепції виходять з того, що  капітал - це гроші або їх  замінники - кредитні гроші, які  пов'язані з отриманням доходу. 

3. Соціально-економічний  підхід. Згідно з ним, капітал  К. Маркса трактується як економічна  категорія, як специфічні суспільні  відносини, що виникають за  певних історичних умов. 

Особливістю цього  підходу є прагнення К. Маркса подолати однобічність попередніх концепцій  у підходах до проблеми і охарактеризувати соціально-економічну сутність капіталу в органічному взаємозв'язку з  економічними відносинами та виявити  джерело самозростання вартості. 

Свій аналіз К. Маркс  починає зі ствердження, що будь-який капітал (промисловий, торговельний, позичковий) починає свій обіг із грошової форми, тобто як певна сума грошей. Отже, першою формою капіталу завжди виступають гроші (рис. 8.1). 

Проте обіг капіталу за змістом суттєво відрізняється  від обігу товарів і грошей при простому товарному виробництві. В обігу товарів і грошей, який виражається формулою Т-Г-Т обіг починається і завершується товаром  з різною споживчою вартістю. Сенс цієї формули - тут споживча вартість одного роду обмінюється на споживчу вартість іншого роду з метою задоволення  потреб покупця. Гроші тут виконують  роль посередника. Перетворюючись на товар, вони витрачаються повністю. 

На відміну від  обігу товарів і грошей, обіг капіталу починається і завершується грошима, що відображає формула Г-Т-Г. Тут  гроші виконують зовсім іншу роль, вони не витрачаються, вони авансуються  і знову повертаються до свого  власника. Отже, кінцева мета обігу  грошей є самі гроші. Але ж усі  гроші як споживчі вартості якісно однорідні. І така операція була б  явно недоречною, якби першопочаткові і кінцеві гроші були кількісно  рівні як вартості. Купувати товари, а потім знову їх продавати  за одну й ту саму суму немає ніякого  сенсу. Очевидно, з обігу повинна  повернутися більша сума грошей, чим  вкинута в нього. Тому метою кругообігу грошей у формулі Г-Т-Г є зростання  вартості. І тоді схема товарно-грошового обміну (загальна формула обігу капіталу) набуде такої форми: Г-Т-Г4 або Г-Т-Г + Аг , де Аг означає приріст початково авансованої суми грошей. Цей приріст К. Маркс назвав додатковою вартістю. Здатність грошей створювати додаткову вартість перетворює їх на капітал, тобто на вартість, що приносить додаткову вартість. Власник грошей, який одержує додаткову вартість, є капіталістом (рис. 8.2). 

На перший погляд, цей приріст утворюється у  сфері обігу шляхом продажу товарів  за цінами вищими, а купівля - нижчими  від вартості. В дійсності в  обігу нічого нового не створюється. Товарообіг у чистому вигляді - це обмін еквівалентів, тобто різних вартостей. А там, де рівність, не може бути вигоди. Правда, обіг у чистому  вигляді не існує, оскільки ринкові  ціни не збігаються з вартістю товару. Проте навіть із надбавки до ціни додаткова  вартість виникнути не може, тому що взаємні втрати і витрати покупців і продавців урівноважуються. Спекулятивні надбавки до цін призводять тільки до перерозподілу сукупної додаткової вартості. Приріст грошей капіталіста-продавця втрачається тільки-но він стає покупцем. "Як не крутись, - пише К. Маркс, - а  факт залишається фактом: якщо обмінюються  еквіваленти, то не виникає ніякої додаткової вартості, і якщо обмінюються не еквіваленти, теж не виникає ніякої додаткової вартості. Обіг, або товарообмін, не створює ніякої вартості". 

Отже, додаткова вартість не може виникнути в обігу, але  вона не може виникнути і поза обігом. Гроші неможливо перетворити  на капітал, якщо той, хто ними володіє, не вступає у відносини з іншими власниками. У цьому проявляється суперечність загальної формули  капіталу. 

"Таким чином, - пише далі К.Маркс, - капітал не  може виникнути в обігу, а  також не може виникнути і  поза обігом. Він повинен виникнути  в обігу і в той же час  поза обігом". У з'ясуванні способу  розв'язання цієї суперечності  і полягає таємниця виникнення  додаткової вартості і перетворення  грошей на капітал. 

Суперечність загальної  формули капіталу може бути розв'язана  позитивно лише за умови, що на ринку  існує особливий товар, споживча вартість якого здатна створювати нову вартість, до того ж більшу, ніж та, яку він має. Таким унікальним товаром є робоча сила.

Дійшовши такого висновку, К. Маркс розв'язав і основне  протиріччя формули капіталу. Товари купуються за вартістю, продаються за вартістю (умови закону вартості дотримані) і в той же час особливий  товар - робоча сила при її споживанні створює додаткову вартість. Аналізуючи товар - робоча сила і його властивості  К. Маркс вперше відкрив і корінні  відмінності між робочою силою  і працею. Це дало можливість зрозуміти, де знаходиться основне джерело  додаткової вартості. Він довів, що праця не є товаром. Робітник продає підприємцю не працю, а робочу силу, тобто здатність до праці. Праця - це функція робочої сили, процес її продуктивного споживання. 

Для перетворення робочої  сили на товар необхідні такі умови: 

1) її власник має  бути вільним у правовому відношенні, мати змогу по своєму розумінню  розпоряджатися своєю здатністю  до праці. 

2) власник робочої  сили має бути позбавлений  засобів виробництва, а отже  і засобів до існування, що  змушує його продавати свою  робочу силу. 

3) наявність у  суспільстві осіб, які володіють  засобами виробництва і грошима,  а тому мають змогу купувати  і використовувати робочу силу. 

Отже, гроші перетворюються на капітал тоді, коли вони авансуються  в складові елементи процесу виробництва - засоби виробництва і робочу силу з метою отримання додаткової вартості і привласнення результатів  чужої праці. 
 
 
 
 
 
 

2_). Механізм і способи виробництва додаткової вартості 

Високорозвинуте товарне  виробництво має двоїстий характер. Воно являє собою єдність процесу  праці і процесу зростання  вартості. 

Процес праці - це процес впливу людини на природу з  метою створення матеріальних благ. Проте в кожній суспільно-економічній  формації процес праці здійснюється в конкретних соціально-економічних  умовах, які визначаються панівною формою власності на засоби виробництва. 

У капіталістичному суспільстві, де поєднання робочої  сили із засобами виробництва здійснюється через ринок, де підприємець (капіталіст) купує робочу силу і засоби виробництва, процес праці характеризується двома  особливостями. 

По-перше, робітник працює під постійним контролем підприємця, якому він продав свою робочу силу; по-друге, вироблений найманим працівником  продукт належить підприємцю-власнику авансованих коштів. 

Отримавши у своє розпорядження робочу силу і засоби виробництва, підприємець намагається  вилучити додаткову вартість, тобто  він хоче виробити товар, вартість якого  була б більшою від суми вартості засобів виробництва і робочої  сили, на які він авансував свої гроші. 

Механізм утворення  додаткової вартості К. Маркс показав  на прикладі виробництва пряжі на бавовно-прядильному комбінаті (рис. 8.3). 

Для виробництва  пряжі підприємець купує необхідні  засоби виробництва, наприклад, вартістю 12$, а також робочу силу, денна  вартість якої дорівнює 3$. Припустимо, що при тривалості робочого дня 10 годин  робітник відтворює вартість своєї  робочої сили протягом 5 годин праці. 

У процесі виробництва  робітник конкретною працею: а) створює  нову споживчу вартість; б) зберігає і  переносить вартість засобів виробництва (12$) на новий продукт - пряжу. 

Абстрактною працею він створює нову вартість, яка  дорівнює денній вартості робочої сили (3$). 

Якби робітник працював на підприємстві тільки 5 годин, а підприємець  заплатив денну вартість робочої  сили (3$), то вартість нового товару - пряжі  дорівнювала б початковій авансованій  вартості, тобто 15$. Таким чином, процес виробництва для підприємця не досягає  основної мети - отримання додаткової вартості. 

Додаткова вартість може виникнути лише за умови, якщо робітник працюватиме більше того часу, який необхідний для відтворення  вартості робочої сили, тобто більше ніж 5 годин. Підприємець відповідно до угоди заплатив денну вартість робочої сили і тому може змусити  робітника працювати протягом усього робочого дня, тобто протягом 10 годин. 

Оскільки денна  вартість робочої сили уже оплачена, підприємець додатково купує  лише засоби виробництва, які необхідні  для продовження процесу виробництва  протягом наступних 5 годин, вартістю 12$. Як і в першій половині робочого дня робітник своєю конкретною працею зберігає і переносить на новий товар  вартість засобів виробництва, а  абстрактною працею створює нову вартість, яка дорівнює 3$.

У підсумку процес виробництва  протягом усього робочого дня матиме такий вигляд

Підприємець витратив на засоби виробництва і робочу силу 27$, а повна вартість створеного продукту - пряжі становила 30$. Авансовані гроші  принесли додаткову вартість, яка  дорівнює 3$. 

Аналіз процесу  виробництва дав К. Марксу можливість показати, як вирішуються протиріччя загальної формули капіталу. 

По-перше, привласнення підприємцем додаткової вартості відбувається без порушення законів товарного  виробництва і обміну, на основі закону вартості. По-друге, процес перетворення грошей на капітал відбувається на основі єдності виробництва і  сфери обігу. 

Як видно з наведеного прикладу, у процесі створення  додаткової вартості окремі складові капіталу (РС і ЗВ) відіграють різну  роль (рис. 8.4). 

Ті складові капіталу, величина вартості яких у процесі  виробництва не змінюється і переноситься конкретною працею на новостворений  продукт (повністю або частково), класики  політекономії називають постійним  капіталом (с). Постійний капітал, який розглядається лише з боку матеріально-речового змісту (тобто як техніко-організаційна  основа виробництва), в практиці господарювання України та інших країн СНД  прийнято називати виробничими фондами (рис. 8.5). Структура фондів підприємства і ефективність їх використання розглядаються  в наступних темах. 

Частина капіталу, яка  авансується на купівлю робочої  сили і в процесі виробництва  змінює величину своєї вартості, називається  змінним капіталом (V). 

Теоретичний зміст  поділу капіталу на постійний і змінний  полягає у виявленні тієї частини  капіталу, функцією якої є створення  додаткової вартості. 

Позначивши додаткову  вартість буквою т, отримаємо структуру  вартості виробленого товару. 

Відношення додаткової вартості до змінного капіталу називається  нормою додаткової вартості (т'): 

Норма додаткової вартості показує в якій пропорції робочий час поділяється на необхідний і додатковий, а новостворена вартість - на вартість що дорівнює величині змінного капіталу, і додаткову вартість. Тому норма додаткової вартості є вираженням рівня експлуатації найманої праці, вона показує, скільки часу протягом робочого дня найманий працівник працює на себе і скільки на власника засобів виробництва.