Автор работы: Пользователь скрыл имя, 04 Апреля 2012 в 15:08, доклад
Вся політична діяльність може бути представлена в вигляді безперервного процесу створення та розпаду різного роду коаліцій. Це надзвичайно складний процес в політичному і організаційному плані, який припускає наявність у суспільстві згоди з основних цілей соціального розвитку. Однак, в умовах невизначеності та зростання нестабільності можливості створення коаліцій, особливо довготривалих зводяться до мінімуму. Формування коаліцій припускає наявність у суспільстві спеціальних знань, закріплених практикою політичного розвитку. Як відомо, у політичній науці використовуються два основних методологічних підходу до теоретичних побудов: індуктивний і дедуктивний.
Проаналізувавши основні соціально-політичні чинники процесу формування парламентських коаліцій, звернімося до суб’єктів коаліційного процесу.
Отже, з 2002 по 2007 рік було організовано три парламентські кампанії. Хоч як дивно, але можна говорити про певну стабільність електоральних уподобань українців, оскільки впродовж цього періоду чотири основні гравці постійно представлені в парламенті. Так, уже традиційними переможцями є БЮТ, підтримка якого зростає, НС НУ, ПР (що виросла з невеликої депутатської групи у складі блоку «За Єдину Україну»), КПУ.
Жодна зі створених коаліцій не мала конституційної більшості голосів. Водночас середня тривалість існування коаліції дорівнює приблизно календарному року. Це свідчить про те, що жодна коаліція не проіснувала той термін, на який її створювали. Згідно з визначенням стабільної політичної коаліції, наведеним на початку статті, всі вони були нестабільними. Відсутність єдиних для всіх «правил гри» (тобто певної системи неформальних зобов’язань, гарантій і правил взаємодії між основними політичними гравцями) призводить до того, що на даному етапі немає передумов для формування широких коаліцій, хоча до таких спроб постійно вдаються майже всі політичні гравці.
Під час коаліційних перемовин лунають різкі публічні висловлювання з боку представників різних політичних сил. Проте не всі домовленості стають надбанням громадськості. Характерною рисою української політики є те, що період коаліційних переговорів оголошується часом парламентської або національної кризи.
Так, варто відзначити довготривалість самого переговорного процесу. Від оголошення результатів виборів до укладення коаліційної угоди минає від одного до трьох місяців. Водночас ніхто з політичних гравців не йде на вибори з уже готовими неформальними домовленостями. Оскільки політичні партії мають можливість реалізувати політику тільки через «своїх людей», призначених на ключові пости в уряді, «посадове» питання під час переговорів стає центральним. Окремо варто сказати про риси самих коаліційних угод. Учасники коаліції, приміром, прагнуть закріпити в угоді ставлення майбутньої коаліції до найбільш спірних питань. Аналіз текстів коаліційних угод свідчить, що дуже мало уваги приділяється внутрішньокоаліційним процедурам.
Отже, на підставі проведеного аналізу можна зазначити, що формування коаліції є досить складним соціальним процесом, у якому проявляються характеристики і самого українського суспільства, і основних політичних гравців, а також певної політичної ситуації (характеристики переговорного процесу). Безперечно, дослідження такого процесу не вичерпується цією статтею і є предметом для наступних соціологічних досліджень. Адже без розуміння особливостей процесу формування парламентських коаліцій ми не зможемо розв’язати проблему консолідації політичної еліти загалом.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Шмачкова Т. В. Теорії коаліцій і становлення російської багатопартійності / Поліс, 1996, N 5.
2. Закон України "Про Регламент Верховної
Ради України" від 10 лютого 2010 року N 1861-VI.
3. http://polit.mezhdunarodnik.
4. Катаєв С. Л. Сучасне українське суспільство: Навч. посібн. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 200 с.
5. Конституційна реформа в Україні: перебіг, стан і перспективи (Аналітична доповідь) // Національна безпека і оборона. – 2007. – № 1.