Политичекие коалиции

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ УПРАВЛІННЯ ТА ПІДПРИЄМНИЦТВА

КАФЕДРА МЕНЕДЖМЕНТУ ТА АДМІНІСТРУВАННЯ

Доповідь

На тему: «ПОЛІТИЧНІ КОАЛІЦІЇ».

Виконала:

Студентка  5 курсу

Група МО – 7.111

Київ - 2012

Коаліція - союз політичних партій або угруповань, створений на добровільних засадах для спільної участі у виборах або створення спільного (коаліційного) уряду.

Існує також визначення, яке використовував А. Раппопорт: «Коаліція – це угода двох або більше акторів, що ухвалили рішення кооперуватися між собою з метою максимізації власного прибутку».

Теорія коаліцій та коаліційного об'єднання політичних сил є однією з найбільш розроблених областей політичної науки, пов'язаних з теорією раціонального вибору. Вся політична діяльність може бути представлена в вигляді безперервного процесу створення та розпаду різного роду коаліцій. Це надзвичайно складний процес в політичному і організаційному плані, який припускає наявність у суспільстві згоди з основних цілей соціального розвитку. Однак, в умовах невизначеності та зростання нестабільності можливості створення коаліцій, особливо довготривалих зводяться до мінімуму. Формування коаліцій припускає наявність у суспільстві спеціальних знань, закріплених практикою політичного розвитку. Як відомо, у політичній науці використовуються два основних методологічних підходу до теоретичних побудов: індуктивний і дедуктивний. Це відноситься і до досліджень в області коаліційних процесів. При першому - концепції розробляються виходячи з подій реальної політики, узагальнених та проаналізованих. Другий -- дедуктивний підхід - заснований на аналітичних методах, які реальні політичні процеси розглядають лише як інформаційне джерело.

Необхідною умовою утворення коаліцій виступає усвідомлення кількома суб'єктами політичного життя нестачу власних ресурсів для досягнення поставленої мети, що стимулює їх активність у напрямку пошуку додаткових ресурсів. Як один із способів збільшення власних ресурсів політичними акторами можна розглядати роботу з формування коаліцій. Раціональний характер поведінки гравців визначає і їх основні завдання. При пошуку нових ресурсів кожен учасник намагається наскільки можливо зменшити "ціну" їх отримання і збільшити прибуток, який з'являється по досягненню мети. Саме в результаті пошуку нових ресурсів впливу оформляється деяка коаліція, яка складається з декількох раціонально орієнтованих учасників. Учасники коаліцій стають такими, якщо вони: 1) згодні разом рухатися до спільної, чітко окресленої мети; 2) задіють значні ресурси для її досягнення; 3) свідомо обмінюються інформацією, сприяє целедостіженію, і необхідними для цього засобами; 4) досягли згоди з приводу розподілу вигоди, отриманої за досягнення заявленої мети (Шмачкова Т. В. Теорії коаліцій і становлення російської багатопартійності / Поліс, 1996, N 5).

В політиці основними учасниками коаліцій традиційно виступають політичні партії. Головними цілями діяльності партій, спрямованими на формування коаліцій, є входження в уряд і реалізація своєї політичної програми, причому друга мета повинна домінувати над першою. Стверджується, що коаліційна політика можлива тільки тоді, коли система голосування побудована на засадах мажоритарної системи з визначенням перемагає альтернативи в другому турі або на принципах пропорційної системи (Єлісєєв С. М. Раціональний вибір: політичні партії, влада і коаліції/Раціональний вибір в політиці та управлінні. СПб, 1998 р.). Залежно від розподілу депутатських мандатів можуть бути сформовані коаліції: а) з однією домінуючою партією; б) з двома мажоритарними; в) складається виключно з міноритарних партій. На практиці найчастіше зустрічається коаліція з однією домінуючою партією, яка визначає базові програмні установки.

На сьогоднішній момент питання про існування політичних коаліцій у Росії залишається відкритим. Виходячи з посилок теорії раціонального вибору, які стосуються освіти коаліцій, я прийшов до висновку, що в нашій країні ні одне з так званих "співтовариств" назвати коаліціями повною мірою не можна. Візьмемо, що називається "свіжий" приклад - освіта в квітні 2001 року в Державній Думі Росії "Союзу чотирьох". Фракції "Єдність" і "Отечество-Вся Росія", депутатські групи "Народний депутат" і "Російські регіони" оголосили про створення Координаційної ради по взаємодії в галузі законотворчості, а також про можливе об'єднання в одну фракцію у майбутньому. Мені цей союз здається сумнівним і недовговічним.

По-перше, об'єднання на основі програмних установок неможливо, оскільки у "Єдності" і "ОВР" ще є подібність ідеологічних установок, зібраних з набору патріотичних і ритуально-риторичних фраз, то у депутатських груп і цього не спостерігається, оскільки в них зібрані практично виключно "одномандатники".

По-друге, мети такого об'єднання зовсім не ясні, тобто вони, можливо, ясні для політтехнологів, тих, хто все це придумав, а для самих об'єднань сенс не зрозумілий. Наприклад, "Єдність" як може, пропагує зміцнення вертикалі влади, а "Російські регіони" повинні, по ідеї, відстоювати інтереси суб'єктів Федерації перед центром.

По-третє, головна мета освіти політичних коаліцій - це реалізація своєї програми за допомогою контролю над парламентом, свого Кабінету міністрів. У Росії справа йде, м'яко кажучи, трохи інакше: Президент і Уряд контролюють виникнення коаліцій, необхідних їм для реалізації своєї програми дій.

Таким чином, якщо теоретичні моделі коаліційної взаємодії припускають, що партії (актори) утворюють коаліцію для збільшення власних ресурсів для досягнення заявлених цілей, у нас поки що лише виконавча влада стимулює створення подоби коаліцій, або краще сказати - псевдокоаліцій, для збільшення власних ресурсів, а аж ніяк не партійних.

Формування коаліційного уряду

Отже, можна говорити, що коаліція – це така соціальна група, яка свідомо створюється  на якийсь період для досягнення певної мети. Як будь-яка соціальна група, коаліція у своєму розвитку проходить три основні стадії:

– «народження». Охоплює коаліційні перемовини й закінчується укладанням коаліційної угоди або пакту;

– «існування». Починається з підписання коаліційної угоди;

– «розпад». Настає, коли мети, заради якої об’єднувалися, досягнуто або подальше існування коаліції стає безглуздим.

У межах цієї статті під стабільною політичною коаліцією розуміють таку  парламентську коаліцію, яка проіснувала відведений для неї учасниками термін та досягла поставленої мети.

Привертає увагу праця Ньюмана й Моргенштейна «Теорія ігрової та економічної поведінки», присвячена процесу створення коаліції. Автори виходили з того, що політичні партії керуються суто прагматичними мотивами. Вони стверджують, що головна мета політичної боротьби – виграш у вигляді ключових міністерських постів у сформованому уряді. Та водночас зазначають, що, маючи справу зі стратегічними взаємодіями учасників, варто чекати на формування мінімальних виграшних коаліцій. Найменша виграшна коаліція – це та, яка втрачає свій «виграшний статус», якщо її покидає бодай один учасник.

Надалі цю теорію розвинув у  своїх дослідженнях 
У. Райкер. У книжці «Теорія політичних коаліцій» він стверджує, що мінімальні виграшні коаліції створюються з прагнення отримати якомога більше в загальному виграші. Райкер вважає, що політичні партії й індивіди намагаються створювати коаліції найменшої загальної ваги. Проте він визнавав, що не завжди є можливість для формування мінімальних виграшних коаліцій. Так, дослідник зазначає, що є принаймні 4 основні передумови для створення будь-якої коаліції:

1. Наявність щонайменше двох учасників або груп учасників.

2. «Гра з нульовою сумою». Всі коаліційні ігри – це ігри з нульовою сумою, тобто такі, де сума виграшів та програшів учасників дорівнює нулю. Отже, можна говорити, що учасники гри взагалі вважають за краще діяти самостійно, проте ризик програшу й бажання виграти примушують їх формувати коаліцію.

3. Інформативність. Означає, що у гравців має бути уявлення про дії інших гравців. 

4. Раціональність. Може бути виражена постулатом: «Суб’єкт ніколи не вибере альтернативи Х, якщо водночас є альтернатива У, яка, на його погляд, привабливіша, аніж Х» [4, с. 10].

Якщо всі ці умови виконані, то можна казати про початок коаліційних переговорів. Проте виконання умов ще не гарантує результату у вигляді стабільної політичної коаліції. Але є низка чинників, що впливають на цей процес.

Об’єднаємо їх у 3 основні групи:

1) чинники соціально-політичного середовища (контексту) – невизначеність трансформаційного процесу; електоральний розкол; система соціального капіталу та довіри; чинна нормативна база;

2) чинники коаліції, що характеризують учасників – розмір учасників коаліції; розмір майбутньої коаліції; система довіри між учасниками коаліції; наявність партії медіатора; характеристика попередніх взаємовідносин між учасниками; ідеологічна близькість учасників;

3) чинники коаліційного переговорного процесу – тривалість переговорів; хід переговорного процесу; характеристики коаліційної угоди.

Розглядаючи дію цих чинників на процес формування коаліції, проаналізуємо особливості формування  парламентських коаліцій системніше.

Українське суспільство з 1990-х років перебуває в процесі  трансформації, тобто в ситуації майже тотальної невизначеності суспільних процесів, правил  і структур. Намагаючись вижити в цьому суспільному хаосі, політики шукають такі способи й методи використання своїх ресурсів, які допоможуть їм утримати владу. З часом найуспішніші дії проходять процес інституалізації. У такий спосіб вимальовується новий образ українського суспільства.

Слід навести декілька характерних особливостей трансформаційного процесу українського суспільства. 
С. Катаєв виокремлює такі:

1) мінливість стає чинником стійкості, перетворюючись на фундаментальну характеристику суспільства;

2) вважається, що джерело змін завжди ззовні, а не всередині. Ця характерна особливість української трансформації своєрідно проявляється в політичному полі. Так, в українській політиці стають актуальними питання геополітики, і всі політичні уподобання поділяються  на три основні групи, які можна умовно позначити так: «Росія», «Європа», «Америка»;

3) трансформація суспільства – це трансформація соціальних норм. Показово, що з часу ухвалення Конституції 1996 року кожна політична партія намагається переглянути низку її норм, і це зрештою було реалізовано в політичній реформі 2004 року, проте сам процес на цьому не закінчився. Багато партій і нині пропонують власні проекти  наступної конституційної реформи;

4) основою для суспільної інтеграції є суспільна криза або яке-небудь соціальне лихо. Згідно з цією особливістю джерелом національної ідеї у період трансформаційних перетворень є подолання кризи або катастрофи національного масштабу.

Чинник електорального розколу чітко простежується за результатами виборів починаючи з 2002 року. Власне це свідчить про те, що в нас немає партій, які електорат однаково підтримує  в усіх регіонах. Так, Партія регіонів популярна на Сході та Південному Сході, блок Юлії Тимошенко – в Центрі й на Заході України.

Ще одна особливість українського суспільства – специфічна система соціального капіталу. Її характерною рисою є органічний сплав традиційних і номенклатурних елементів. Це пояснюється тим, що більшість представників нашої політичної еліти вийшли з радянського номенклатурного середовища, залишаючись і представниками українського села. За підрахунками соціологів Центру імені Разумкова, серед осіб, яких протягом 1991–2003 років було призначено на найвпливовіші посади в системі влади (прем’єр, віце-прем’єр, секретар Ради національної безпеки і оборони, голова адміністрації Президента), вихідці з партійної, господарської, комсомольської номенклатури радянських часів становлять 73%; серед осіб, які з 1995 року обіймали посади голів обласних державних адміністрацій, – майже 80%. Також, за даними Національного інституту стратегічних досліджень, 52% і 46% керівного складу місцевих і центральних органів влади України перебували на державній службі ще за радянських часів. Майже 87% їх походять із сільської місцевості або невеликих міст, що за способом життя мало відрізняються від сіл.

Державні посади обіймали й обіймають зазвичай «свої люди», тобто пов’язані між собою клієнт-патрональними відносинами. Так, більша ймовірність потрапити до групи «своїх людей» у вихідців з одного регіону, міста, села, друзів по інституту або армії, людей, пов’язаних родинними взаєминами. Учасники коаліційної взаємодії вважають за краще призначати на ключові пости так званих своїх людей, а не «фахівців». Оскільки діяльність перших передбачуваніша.

Наступним чинником, який впливає на процес формування парламентських коаліцій у Верховній Раді є чинна законодавчо-нормативна база. Переважна більшість експертів указують на «недосконалість процедур формування парламентської коаліції та принципів функціонування депутатських фракцій».  Варто також  зазначити, що самі положення Конституції щодо коаліції є фрагментарними. Згідно зі ст. 83 Конституції, «Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді... вносить пропозиції Президенту щодо кандидатури Прем’єр-міністра, а також... щодо кандидатур до складу Кабінету Міністрів». Але вже у ст. 114 чітко написано, що «... інші члени Кабінету Міністрів призначаються Верховною Радою за поданням Прем’єр-міністра». Відповідно  відсутність або наявність коаліції не є обов’язковими під час голосування за склад уряду. Отже, із самого початку закладається ситуація, коли за уряд може голосувати ситуаційна більшість. Зокрема, відсутність у Конституції положень про права, обов’язки й відповідальність коаліції депутатських фракцій і груп значно ускладнює реалізацію реформування країни у напрямі парламентської республіки, оскільки  уможливлює вільне тлумачення законодавчих норм. Одночасно істотною хибою є відсутність визначення підстав для припинення повноважень народного депутата у разі виходу останнього із фракції, через що деякі парламентарії ігнорують партійні позиції під час формування коаліції.