Основні етапи в еволюції теорії соціально-політичних конфліктів

Сформувавшись у руслі марксистської  традиції, Теорія соціального конфлікту  згодом модифікувалася під впливом  веберівських положень багатофакторності  у соціологічному аналізі, деідеологізації  та академічної аналітичності. На думку  провідників конфліктного підходу, він володів більшими пізнавальними  можливостями, ніж класичний марксизм, завдячуючи дослідженню усього розмаїття шляхів і форм перетворення соціальної реальності, більш широкого спектру конфліктів, що їй притаманні. Вихідна теза цього підходу міститься у формулі, що «у центр моделі системи як цілого покладений конфлікт між інтересами й цілями» (Дж. Рекс). Конфліктність розглядається як універсальна повсюдна риса соціальних взаємин. Звідси -- завданням соціологічного аналізу є виявлення й пояснення «базової конфліктної ситуації».[8, 265]

Загальні  тези Теорія соціального конфлікту  зводяться до того, що:

• в усіх соціальних системах можна знайти нерівномірний розподіл обмежених за кількістю цінних ресурсів;
• нерівний доступ до благ закономірно і неминуче породжує конфлікти інтересів різних частин системи;
• конфлікти інтересів рано чи пізно викликають відкрите зіткнення між тими, хто володіє, і тими, хто не володіє цінними ресурсами;

- конфлікти  спричиняють реорганізацію соціальної  системи, створюючи нові види  нерівності, що, в свою чергу, слугуватиме  поштовхом для нових конфліктів  та змін, і т. д.

У центр  аналітичної уваги прихильниками  Теорія соціального конфлікту поставлений вид найпоширеніших соціальних процесів у суспільних процесах -- конфлікти. Водночас, не залишено без розгляду і те, що конфліктам передує чи йде слідом або існує паралельно -- соціальну інтеграцію й кооперацію, конкретно-історичні пара-метри умов, які породжують чи допомагають усувати конфлікти. Їм притаманний історичного масштаб аналізу, довгочасні моделі змін, для них кардинальним залишається питання: як і чому виникають, розвиваються й змінюються певні типи суспільної організації [8,266]. Термін «конфлікт» у площині цього підходу дещо метафоричний. У ракурсі теорія соціального конфлікту вивчаються не тільки драматичні події суспільного життя (революції, напруження, масові рухи, відкрита боротьба). Вони -- тільки видимі прояви конфліктності, якою просякнута вся соціальна реальність. Суспільство характеризується домінуванням і підпорядкуванням інтересів різних його сегментів, соціальних груп та індивідів. Теоретиками конфліктології ставиться завдання з'ясувати, яким чином даний соціальний порядок, складений із суперництва різник устремлінь спільнот, верств і індивідів, функціонує та видозмінюється. Вони виходять з того, що боротьба інтересів завжди присутня у будь-якому суспільстві, завжди йде боротьба за успіх, першість, вигоди. Тобто, в Теорії соціального конфлікту головним предметом аналізу виступають суперечливості соціальних процесів взагалі

Теорія  соціального конфлікту з 80-х рр. трансформується у напрямі відходу  від протиставлення структурному функціоналізмові, деідеологізації, інтеграції з мікрорівневими дослідженнями, змінюється становище  прибічників цього підходу у  соціальній науці (передусім, у США) -- вони набувають академічного статусу, посилюється тяжіння до синтезу  з парадигмами, насамперед неофункціоналізмом.

У політології існує поділ управління конфліктним процесом на етапи:

1. Інституціоналізація  — встановлення чіткої процедури врегулювання конфлікту. Первісний конфліктний аналіз має отримати подальший розвиток у рішеннях державних органів і в нормативних актах.

2. Легітимізація  конфлікту. На цьому етапі слід проаналізувати норми та правила у формі законів, указів, протоколів, меморандумів.

3. Управління  конфліктом — структурування  конфліктуючих груп. На цьому етапі важливо не протидіяти, а допомагати оформленню нових партій, рухів і подібних організацій. Звісно, вони стануть конфліктною силою дотично до груп, які репрезентують інші інтереси, але водночас — і посередницькими структурами, що об'єднають індивідів у співтовариства. Неорганізовані індивіди потенційно є небезпечнішими для конфлікту, ніж ті, що належать до організованих груп.

4. Послідовне  ослаблення конфлікту завдяки  переведенню його на інший  рівень. Для реалізації даної процедури використовують шкалу, що охоплює можливі рівні напруженості конфліктів у таких варіантах: «друг — союзник — партнер — співробітник — суперник — противник» і т. ін. Французький дослідник Ж. Фове вирізняє такі рівні: «відносини співробітництва — відносини протидії — відносини суперечностей — непримиренні відносини». Американський політолог М. Амстутц включає в простір конфлікту такі етапи: напруженість — незгода — суперництво — суперечка — ворожнеча — агресивність — війна. Це необхідно для розуміння, наскільки реальним є редукція конфлікту, а також для того, щоб розмістити на певній шкалі наявний спектр особистостей чи організацій і визначити перспективу конфліктних відносин із ними.

Для вирішення конфлікту існують  і спеціальні конфліктологічні процедури: парламентські дебати, узгоджувальні комісії, громадський, арбітражний, третейський суди, адміністративний процес, кримінальне судочинство, конституційний суд.

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

Отже, в основі соціального, соціально-політичного  конфлікту є суперечність, зіткнення. Це, хоч і необхідна, але не основна  умова. Конфлікт передбачає усвідомлення протиріччя і суб'єктивну реакцію  на нього. Суб'єктами конфлікту стають люди, які усвідомили протиріччя і  обрали як спосіб його вирішення зіткнення, боротьбу, суперництво. Такий спосіб вирішення протиріччя здебільшого  стає неминучим тоді, коли зачіпає  інтереси й цінності взаємодіючих груп, за відвертого зазіхання на ресурси, вплив, територію з боку соціального  індивіда, групи, держави (міжнародний  конфлікт). Суб'єктами конфліктів можуть бути індивіди, малі та великі групи, організовані в соціальні, політичні, економічні та інші структури; об'єднання, які виникають  на формальній та неформальній основі як політизовані соціальні групи; економічні та політичні групи тиску, кримінальні  групи, які домагаються певних цілей.

Згідно з конфліктологічною  теорією соціально-політичні конфлікти  детермінуються нерівністю у стосунках  власності, влади і статусу різних верств населення, яка викликає на певному  етапі усвідомлення соціальною групою чи політичною силою несправедливості конкретного способу розподілу  повноважень влади, матеріальних та духовних надбань суспільства. Тому, якщо розуміти політику як боротьбу за владу, то і політичні конфлікти слід розглядати як протиборство двох або більше сторін (конкуруючих партій, груп, спільнот та їхніх інтересів) щодо розподілу та утримання владних ресурсів, повноважень і благ. Якщо ж вважати, що політика - це діяльність, спрямована на регулювання і збалансування інтересів та відносин між різними соціальними і політичними суб'єктами з приводу життєво важливих питань, що зачіпають їхні істотні інтереси (власність, влада, гуманізм, справедливість тощо), то політичний конфлікт - це конфлікт з приводу життєво важливих питань, які можуть бути пов'язані не тільки з суто владними відносинами. Наукові дослідження вчених різних країн підтверджують, що значна кількість конфліктів у різних сферах життя певною мірою мають прикмети політичного конфлікту. Це не випадково, адже у політиці втілюються та реалізуються найважливіші суспільні відносини. Інакше кажучи, політика завжди є результатом діяльності соціальних груп та індивідів щодо забезпечення і обстоювання інтересів та їх реалізації за допомогою державної влади.

Політичний  конфлікт взаємозв'язаний з економічними і соціальними явищами, бо політична  боротьба завжди відображає стан соціально-економічних  суперечностей.

Будь-який соціальний конфлікт, набуваю чи значних  масштабів, об'єктивно стає соціально-політичним, тобто зачіпає діяльність владних  інститутів.

Мабуть, однією з умов стабільного і поступального  розвитку суспільства може вважатися  безперервне виявлення джерел і  причин напруги та конфліктів, їх вчасне врегулювання. Необхідним є зниження гостроти конфліктів шляхом поглиблення  співробітництва між гілками  влади, вирішення соціальних, матеріальних і національних проблем, забезпечення своєчасних реформ та правопорядку, підвищення ефективності рівня управління та виконавської дисципліни, зростання її авторитету серед населення. Все більш важливою постає оптимізація дії механізмів щодо запобігання, пом'якшення та нейтралізації  негативних наслідків конфліктів в  інтересах суспільства в цілому чи окремих його суб'єктів, а також  застосування теоретичних та прикладних знань для направлення конфліктного процесу у правове русло.

У стабільних політичних системах соціальні конфлікти  завжди вирішуються у спосіб консенсусу чи пошуку такого прийнятного рішення, яке відповідало б інтересам  сторін-учасниць конфлікту, у спосіб взаємних поступок або поступок слабшій  стороні, або тій стороні, яка  зуміла довести обґрунтованість  своїх вимог.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

 

1. Бабкіна  О.В., Горбатенко В.П. Політологія. - К.: Академія, 2003. - С.395-401

2. Ішмуратов  А.Т., Валевський О.О. Політичний  конфлікт у сучасній Україні:  культурні виміри, структура, принципи  аналізу. - К., 1997

3. Колодій  А., Климанська Л., Космина Я., Харченко  В. Політологія: Підруч. для вищ.  закл. освіти. - К.: Ельга-Н, 2000. -- С.194-197

4. Конфліктологія / За ред. професорів Л. М.  Герасіної та М. І. Панова. - Харків: Право, 2002.- C.112

5. Литвин  В. М. Сучасна Україна у дзеркалі  суспільно-політичних конфліктів // Урядовий кур'єр. - 2002. - 23 листоп. (№  219). - С. 8

6. Пірен  М.І. Конфліктологія: Підручник. - К:  МАУП, 2003, 360с

7. Ткач  О. І. Політологія. -- К.: ВМУРоЛ, 2003. -- С.223-233

8. Філософія  політики: Короткий енциклопедичний  словник / Авт.-упоряд. Андрущенко  В.П. та ін. - Київ, 2002. - С.265-266

9. Юрій  М. Ф. Основи політології. -- К.: Кондор, 2005. -- С.278-293

10. http://www.niss.gov.ua/Strateg_pr/1/1-5.pdf

11. http://www.tspu.edu.ua/subjects/66/politilogiya/text/lek/Lek13.htm