Основні етапи в еволюції теорії соціально-політичних конфліктів

 

НАЦІОНАЛЬНИЙ  АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Факультет менеджменту  і логістики

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Домашнє завдання

З дисципліни “Політологія ”

На тему «Основні етапи в еволюції теорії соціально-політичних конфліктів»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

студентки 404 групи ФМЛ

Бацалай Анастасії

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ 2012

ЗМІСТ

Вступ……………………………………………………………………………….……..3

1. Визначення поняття соціального та політичного конфліктів……………………4
2. Еволюція теорії соціально-політичних конфліктів………………………………..7

Висновки…………………………………………………………………………….…..11

Список використаної літератури………………………………………………………13

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

 

Вивчення конфліктів є одним  з головних завдань політології, а управління ними належить до найважливіших  умов забезпечення соціальна-політичної стабільності всередині країни та на міжнародній арені. Актуальність теоретичних  і практичних аспектів цього поняття  зумовлена загостренням різнопланових  конфліктів в Україні та в інших  посткомуністичних країнах, необхідністю фундаментального вивчення суспільно-цивілізаційних і ненасильницьких форм їх регулювання.

Дана  робота присвячена темі соціально-політичного  конфлікту. Проблему політичних конфліктів досліджували у своїх роботах  Р. Дарендорф, Х. Таузард, Р. Макк, Р. Снайдер, Л. Козер, Т. Парсонс, Е. Дюркгейм, Е. Мейо, Д. Дьюї, А. Токвіль, Г. Зіммель, К. Боулдінг, В. Парето, Ф.М. Рудич, В. Перебенесюк, М. Панова, Л. Герасіна, О. Картунов, О. Маруховська, А. Донцов, А. Полозова, В. Сперанский Ю. Запрудський, А. Ершов, В. Мерлин, Г. Соотл [10].

Але проблема політичного конфлікту  потребує подальшого дослідження. Історичний досвід свідчить, що у період докорінних змін суспільних систем загострення  соціальних конфліктів є об'єктивною реальністю. Дуже часто конфлікти  набували небезпечного розмаху, виходили з-під контролю як державних, так  і громадських організацій; з'являлася реальна загроза національній безпеці  країни і суспільство опинялося  на межі катастрофи. До того ж у процесі політичних переламів виявлялися й специфічні внутрішні протиріччя, що додатково впливали на розвиток усіх та перебіг значної частини політичних процесів. Вивчення конфліктів є одним з головних завдань політології, а управління ними належить до найважливіших умов забезпечення соціально-політичної стабільності всередині країни та на міжнародній арені.

Метою роботи є розкрити зміст поняття «конфлікт», а саме соціальний та політичний конфлікт з точки зору політології, простежити етапи розвитку цих понять та їх головні ознаки.

 

1. Визначення поняття соціального та політичного конфліктів

 

Поняття «конфлікт» розглядали з різних точок зору. Спеціалісти-словесники тлумачили його як зіткнення протилежних  сторін, думок, сил, серйозні розбіжності, гостру суперечку. Соціологи характеризували  як вищу стадію розвитку суперечностей  в системі відносин людей, соціальних груп, соціальних інститутів, суспільства  в цілому. Психологи розцінювали як зіткнення протилежних цілей, інтересів, позицій, думок чи поглядів суб'єктів взаємодії. Політологи вважають, що конфлікт виражає не просте зіткнення, а зіткнення, пов'язане з ускладненнями та боротьбою у владних відносинах.

Всі конфлікти з участю суспільних груп є соціальними. Але залежно  від сфер, в яких вони проявляються, ці конфлікти приймають форму  економічних, політичних, міжкультурних, ідеологічних, юридичних тощо.

Політичний конфлікт -- це конфлікт з приводу розподілу владних повноважень, з приводу панування і управління. Більшість соціальних конфліктів знаходять продовження у сфері владних відносин, тому що для вирішення протиріч, що виникли, часто вимагається прийняття політичних рішень.[ 4, 112]

Політичний  конфлікт — зіткнення, протиборство різних соціально-політичних сил, суб'єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов'язані насамперед із боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політичного статусу, а також з політичними перспективами розвитку суспільства.

Будь-який соціальний конфлікт, набуваючи  значних масштабів, об'єктивно стає соціально-політичним, тобто зачіпає  діяльність управлінських інститутів, впливаючи на механізми і способи  цієї діяльності, на їхні структури, політику, яку вони здійснюють. Політичні інститути, організації, рухи, втягуючись у конфлікт, активно обстоюють певні соціально-економічні інтереси. Відповідно, політичні конфлікти  поділяють на два види:

— конфлікт між владою та громадськими силами, інтереси яких не представлені у структурі владних відносин;

— конфлікт всередині існуючої влади, який пов'язаний із внутрігруповою боротьбою за розподіл владних повноважень і відповідних позицій, зі спробами обґрунтування нового курсу в межах існуючого політичного ладу.

Конфлікти набувають політичної значущості, якщо вони торкаються міжнародних, класових, міжетнічних, міжнаціональних, релігійних, демографічних, регіональних та інших  відносин. Нині часто спостерігається  один із різновидів соціального конфлікту  — міжетнічний, пов'язаний із протиріччями, що виникають між націями. Особливої  гостроти він набув у країнах, які зазнали краху форми державного устрою (СРСР, Югославія). Поняття «конфлікт» використовують у політичному контексті, коли йдеться про великомасштабні зіткнення всередині держав (революція, контрреволюція), та між державами (війни, партизанські рухи).

Специфіка політичного конфлікту  проявляється у тому, що його учасники мають організаційну оформленість. Сторонами конфлікту виступають політичні партії, організовані групи тиску, громадські рухи, інститути державної влади, парламентські фракції, ЗМІ, міжнародні організації і держави. В політиці конфліктне протистояння часто набуває форми протилежності: правляча влада - опозиція. Виділення цього суб'єкту конфлікту пов'язано з його функціональним призначенням: критикою, боротьбою з офіційним урядовим курсом і пропозицією альтернативних проектів. Кінцева мета опозиції -- зайняти домінуючі позиції у системі державної влади [4, 95].

Український політик і вчений В. Литвин підкреслював, що ознаки, властиві будь-яким перехідним процесам, мають «підвищений рівень суспільно-політичної конфліктності» [5, 8] партіями, політичними групами, класами, державами. Політичний конфлікт виникає з приводу відносин влади і реалізується через взаємодію політичних інтерес.

Щодо сутності соціально-політичного  конфлікту існує багато визначень. У політологічних словниках найпоширенішим є трактування конфлікту як зіткнення двох чи більше різноспрямованих сил з метою реалізації їхніх інтересів за умов протидії. Д. Істон твердив, що джерелом конфлікту є соціальна нерівність у суспільстві та система розподілу таких цінностей, як влада, соціальний престиж, матеріальні блага, освіта. Л. Саністебан вважає, що конфлікт відображає особливий тип соціальних відносин, за якого його учасники протистоять один одному через несумісні цілі; він може бути різної інтенсивності, частковим або радикальним, піддаватися або не піддаватися регулюванню. На думку Б. Краснова, конфлікт -- це зіткнення протилежних інтересів, поглядів, гостра суперечка, ускладнення, боротьба ворогуючих сторін різного рівня та складу учасників. Російський вчений А. Здравомислов розглядає політичний конфлікт як постійно діючу форму боротьби за владу в конкретному суспільстві. Л. Козер підкреслював, що важливою умовою конфлікту є бажання чимось володіти або кимось керувати. Р. Дарендорф предметом конфлікту вважав владу та авторитет. Польський вчений К. Полецький стверджував, що політична влада є причиною протиріч і джерелом конфлікту, основною сферою життя, в якій відбуваються зміни внаслідок конфлікту.

Проблематика соціально-політичного  конфлікту має давні традиції в історії політичної думки. Найбільший внесок у його теорії зробили Аристотель, Т. Гоббс, H. Maкіавеллі, Д. Віко, А. Токвіль, К. Маркс, M. Вебер. За всієї різноманітності  підходів спільним для них є розуміння політичного конфлікту як постійно діючої форми боротьби за владу в конкретному суспільстві. Проблематика конфліктів є визначальною в тлумаченні соціально-політичних явищ у працях В. Парето, Е. Дюркгейма, Т. Парсонса, Р. Дарендорфа.[9, 280]

Різноманітність політичних конфліктів дозволяє їх типологізувати за різними основами. У вітчизняній  конфліктології використовуються різні  критерії, що дозволяють створити багатомірну  типологію. Зокрема, виділяються горизонтальні  і вертикальні політичні конфлікти.

Горизонтальні конфлікти. Предметом суперечки  у горизонтальних конфліктах є розподіл владних повноважень між різними  політико-державними сегментами правлячої  еліти, протиріччя всередині самих  політичних інститутів. Результатом  цих конфліктів можуть бути кадрові  переміщення в органах влади  і управління, корегування політичного  курсу, прийняття нових нормативних  актів, що збільшують або скорочують об'єм повноважень окремих суб'єктів  влади. Більшість конфліктів цього  типу зачіпає правові взаємовідносини  сторін.

Вертикальні політичні конфлікти  розвиваються по лінії ''влада - суспільство". В їх основі лежить різний доступ соціальних груп до управління, різні можливості впливу на прийняття рішень. Влада  як предмет конфлікту виступає засобом  доступу цих груп до економічних  і соціальних благ. Тому не випадково, що економічна боротьба окремих соціальних груп має тенденцію переростання у політичні акції протесту з  вимогою відставки уряду чи зміни  його курсу.

Політичні інститути, організації, рухи, втягуючись у конфлікт, активно обстоюють певні соціально-економічні інтереси. Відповідно, політичні конфлікти поділяють на два види:

• конфлікт між владою та громадськими силами, інтереси яких не представлені у структурі владних відносин;
• конфлікт всередині існуючої влади, який пов'язаний із внутрігруповою боротьбою за розподіл владних повноважень і відповідних позицій, зі спробами обґрунтування нового курсу в межах існуючого політичного ладу.

 

 

 

 

 

 

 

2. Еволюція теорії соціально-політичних конфліктів

Історія розвитку людства з найдавніших  часів до наших днів засвідчує, що конфлікти завжди були і будуть. Сучасним управлінцям і спеціалістам різного профілю необхідні знання в управлінні та профілактики конфліктів. Проблеми конфліктних ситуацій завжди цікавили науковців, політиків, практиків, народ. Науки будь-якого профілю (філософія, історія, культур , політологія, світові релігії) оперують поняттями конфлікту через поняття добра і зла , порядку і хаосу.

Проблематика соціально-політичного  конфлікту має давні традиції в історії політичної думки. Найбільший внесок у його теорії зробили Аристотель, Т. Гоббс, H. Maкіавеллі, Д. Віко, А. Токвіль, К. Маркс, М. Вебер. За всієї різноманітності підходів спільним для них є розуміння політичного конфлікту як постійно діючої форми боротьби за владу в конкретному суспільстві. Так, Т. Гоббс значне місце в утворенні держави відводив конфліктному чинникові, а природний стан суспільства уявляв як «війну всіх проти всіх». При цьому Гоббс вказував на три основні причини конфлікту: суперництво, недовіру, жадобу слави. Проблематика конфліктів є визначальною в тлумаченні соціально-політичних явищ у працях В. Парето, Е. Дюркгейма, Т. Парсонса, Р. Дарендорфа.

У сучасній літературі з історії  конфлікту наукові напрями поділяють  на дві групи залежно від того, яке місце відводять проблемі соціального конфлікту. Ці два підходи  яскраво ілюструють дві системи  постулатів — Т. Парсонса і Р. Дарендорфа.

Т. Парсонс: 1) кожне суспільство  — відносно стійка й стабільна  культура; 2) кожне суспільство —  добре інтегрована структура; 3) кожний елемент суспільства має певну  функцію, тобто щось вкладає для  підтримання стійкості системи; 4) функціонування соціальної структури  спирається на ціннісний консенсус  членів суспільства, який забезпечує стабільність та інтеграцію.

Р. Дарендорф: 1) кожне суспільство  змінюється в кожній своїй точці, соціальні зміни — постійні та наявні скрізь; 2) кожне суспільство  в кожній своїй точці пронизане  розбіжностями й конфліктами, конфлікт — постійний супутник суспільного  розвитку; 3) кожний елемент суспільства  робить свій внесок у його дезінтеграцію  та зміни; 4) кожне суспільство засноване  на тому, що одні члени суспільства  змушують до підпорядкування інших.

Ці моделі різняться тим, що перша  наголошує на співробітництві, а  друга — на конфлікті та змінах. Але обидва компоненти взаємодії  — співробітництво і конфлікт — постійно присутні в суспільному  житті в певних поєднаннях.

До спроб раціонального осмислення природи соціального конфлікту  вдавалися ще давні філософи, але  вироблення власне конфліктологічних  концепцій можна датувати початком XX ст. Та й ці дослідження, вперше зроблені Г. Зіммелем, який запропонував термін «соціологія конфлікту», впродовж кількох десятиліть не виходили за межі загальнотеоретичних тлумачень. Лише після Другої світової війни вони набули прикладної спрямованості, зосередилися на аналізі й розв'язанні реальних конфліктних ситуацій. В Україні, як і в колишньому СРСР, конфліктологічну сферу почали серйозно аналізувати лише наприкінці 80-х років.

Теорія соціального конфлікту -- конфліктна традиція, конфліктологічний підхід -- означення важливого напрямку розвитку соціологічної думки XX ст. Вона знайшла теоретичне обґрунтування у працях Р. Дарендорфа, Л. Козера, Дж. Рекса, Р. Колінза та ін., відтіснивши традиційно впливові позитивістські течії й викликавши гостру полеміку у соціологічних колах, спонукала до постановки низки проблем у соціологічній науці. Численні дослідження у галузях політ, та індустріальної соціології, расових і міжнаціональних відносин, соціальної стратифікації, форм колективної поведінки тощо довели плідність цієї парадигми та водночас обмеженість ін., які ігнорували важливість проблем влади, розподілу благ і суперечливість інтересів різних соціальних груп та інститутів у суспільстві.