Цивілізаційна теорія Хантінгтона

          До серйозної групи ризику  також входять країни, які, як у випадку Радянського Союзу та Югославії, намагаються створити нові держави на уламках колишніх. На глобальному (або макрорівні) конфлікти відбуватимуться між стрижневими державами, в яких будуть виявлятися вже більш глобальні проблеми міжнародної політики (здійснення впливу на формування глобальних процесів і на дії світових міжнародних організацій, нерозповсюдження та контроль над озброєннями, економічна могутність і добробут, моральні цінності та культура, територіальні спори).

          На початку XXI століття найбільш  серйозне протистояння виникне  між Заходом та Ісламом, який  перебуває у процесі відродження,  а також між Заходом і Азією. Що стосується взаємин між Західною та мусульманською цивілізаціями, то так зване Ісламське відродження додало мусульманам впевненість в унікальному характері і цінності їхньої  цивілізації, а також у тому, що їхні моральні цінності перевершують західні. Семюель Хантінгтон описує ситуацію, у якій основною проблемою Заходу є не ісламський фундаменталізм, адже народи ісламської цивілізації переконані у перевазі своєї культури і їх турбує думка про неповноцінність власної могутності. Для ісламу проблемою є не ЦРУ і не Міністерство оборони США. Продставників Ісламу турбує Захід, інша цивілізація, народи якої переконані у всесвітньому, універсалістському характері своєї культури і які вірять, що перевершують інших, і покладають на себе зобов'язання поширювати свою культуру по всьому світу. «Ось головні компоненти того палива, яке живить вогонь конфлікту між ісламом і Заходом» - вважає науковець.

          Якщо говорити про конфлікт  між західною і китайською  цивілізацією, то тут на перший  план вийде протистояння США  та Китаю. В Азії все більше посилиться китайський вплив, так як економічне процвітання цієї держави дозволяє йому нарощувати військову міць, тим самим залучаючи на свій бік не лише більшість азіатських країн, а й, наприклад, Австралію. З цього вчений робить наступний висновок - виникнення нових великих держав - процес завжди вкрай дестабілізуючий, і якщо подібне відбудеться, то вихід Китаю на міжнародну арену затьмарить собою інші соціально-політичні явища  впродовж другої половини двадцятого століття.

          Таким чином, на світовій арені  все більше посилюються позиції  незахідних цивілізацій, зокрема Ісламу та Азії, у зв’язку з чим найближчим часом виникнуть такі геополітичні союзи:

          - посилиться взаємозв'язок конфуціанського  та ісламського світів, і стануть  тіснішими взаємини між Пакистаном, Іраном і Китаєм;

          - Латинська Америка та Африка все ще будуть знаходитися в залежності від Заходу, так як не передбачається їх військове та економічне зміцнення;

          - Японія поступово стане відходити від США, зближаючись з Китаєм; Індія прагнутиме стати противагою китайській могутності.

          Що стосується Росії, то їй, на думку  Хантінгтона, слід  «розігрувати російську карту», а саме, зміцнювати китайсько-російські відносини, але при цьому продовжувати співпрацювати із Заходом, а також з Європою, зокрема, вирішити спірні питання, пов'язані з політикою ЄС і НАТО. Але все ж політолог не бачить ні в Росії, ні в Європі реальну загрозу пануванню Заходу. На його думку, Європа і Росія в демографічному відношенні є розвинутими країнами з низьким рівнем народжуваності і старіючим населенням; у подібних держав «не буває юнацької енергії для експансіоністської політики». 

          Якщо говорити про взаємини Росії з Ісламом, то в найближчі десятиліття вони будуть формуватися в основному в залежності від того, як вона сприйме загрози, що спричинені швидким зростанням мусульманського населення на її південних територіях.

          Повертаючись до західної цивілізації, Хантінгтон закликає її переглянути свою стратегію поведінки у новоствореному світі. Для цього необхідно прийняти і зрозуміти ту реальну ситуацію, яка існує на даний момент, тільки тоді буде змога її конструктивно змінювати на свою користь; переглянути політичний курс, який відповідав потребам часів «холодної війни», а відповідно - поміняти політику НАТО, договір по ПРО і т. д.; змінити власну теорію про універсальну значимість західної культури і визнати існування інших цивілізацій, унікальність їхніх культурних особливостей. Основна мета західних лідерів повинна полягати не в тому, щоб намагатися змінювати інші цивілізації за образом і подобою Заходу, а зберегти, захистити й оновити унікальні відмінні риси західної цивілізації.

     ІІІ. ДИСКУСІЯ НАВКОЛО  ЦИВІЛІЗАЦІЙНОЇ МОДЕЛІ 

     Своєю концепцією "зіткнення цивілізацій" професор Самюель Хантінгтон кинув виклик багатьом усталеним уявленням про характер потенційних глобальних та регіональних протистоянь, а також запропонував нову парадигму для теоретичного дослідження та прогнозування світопорядку на рубежі XX і XXI століть. З упевненістю можна сказати, що це чи не найреалістичніша та найгрунтовніша з представлених за останнє десятиліття наукових концепцій, в якій описана загальна картина світу. Не дивно, що новаторські геополітичні ідеї професора Хантінгтона відразу ж викликали потужну хвилю наукових дискусій; не залишилися осторонь і впливові політики багатьох країн світу. Перші полемічні відгуки стосувалися насамперед приватних аспектів нової концепції, а саме критики цивілізаційного підходу.

     У вересні 1993 року була видана книга журналу «Форін Афферс» («Foreign Affairs») опубліковали добірку невеликих за обсягом статей, в яких провідні вчені і політики обговорювали та критикували різні аспекти цивілізаційної моделі. Першими в дискусію вступили Фуад Аджамі (професор школи міжнародних відносин університету Джона Хопкінса, США); Кішоре Махбубані, (заступник секретаря закордонних справ Сінгапуру, постійний представник Сінгапуру при ООН в 1984-1989 рр.); Роберт Л. Бартлі (головний редактор «Уолл Стріт Джорнел»); Лі Біньянь (китайський дисидент, керівник Китайської ініціативної групи в Прінстоні, Нью-Джерсі і автор відомої книги «Вища форма лояльності: спогади»); Джин Кіркпатрік (професор Джорджтаунського університету, провідний дослідник Американського інституту підприємництва, колишній постійний представник США при ООН); Альберт Л. Уїлс (почесний професор Нью-Йоркського університету); Джерард Пайл (почесний президент Американської наукової корпорації).

     На  думку автора циілізаційної моделі, впродовж 40 років науковці та практики міжнародних відносин мислили і діяли відповідно до парадигми «холодної війни». Світ був розділений на три групи держав: багатих і демократичних за своєю природою суспільств, очолюваних Сполученими Штатами і втягнутих у різноманітні ідеологічні, політичні, економічні, а, подекуди, і військові конфлікти з іншою групою дещо бідніших комуністичних країн на чолі із Радянським Союзом. Значною мірою розгорталися й конфлікти за межами цих двох таборів – у групі країн «третього світу», що складається з держав в основному бідних та політично нестабільних, які лише недавно стали незалежними. Парадигма «холодної війни» не могла охопити усіх процесів, що відбувалися на світовій політичній  карті і часом не дозволяла вченим та державним діячам побачити важливі геополітичні процеси, наприклад, китайсько-радянський розкол. І все ж, як проста модель глобальної політики вона охоплювала більше важливих явищ, ніж будь-яка інша тогочасна світоглядна пардигма, адже вона служила важливою відправною точкою для осмислення міжнародних проблем; в кінці кінців, була прийнята майже всіма і протягом двох поколінь формувала осмислення світового політичного життя.

     Теза  Хантінгтона про те, що саме цивілізаційна модель пояснення сучасного і майбутнього стану світу здатна стати узагальнюючою, або головною науковою парадигмою епохи після «холодної війни», викликав серйозні заперечення критиків. Їхні аргументи можна звести докількох коротких тез:

     1. «Цивілізації існують споконвіку. Чому ж тільки зараз вони кидають виклик світовому порядку? Хоча їх роль і вплив дійсно змінюються, але оцінка цих змін залежить від позиції дослідника. Тому мета цивілізаційної моделі - насамперед привернути увагу західної громадськості до того, як все це сприймається в світі» (К. Махбубані). «Методологія Хантінгтона не нова, її ще в 1940-х роках використовував А. Тойнбі» (А. Вікс). «Викликає сумніви запропонована Хантінгтоном класифікація цивілізацій. Якщо виходити з його критеріїв виділення цивілізацій (мова, історія, релігія, звичаї, інститути, самоідентифікація), незрозуміло, чому виділяються латиноамериканська і православна (російська) цивілізації, а відносяться до складу західної. Адже православна теологія і літургія, ленінізм і Лев Толстой - все це прояви західної культури» (Дж. Кіркпатрік).

     У відповідь на такі критичні відгуки Хантінгтон пише про «карту нового світу». На думку вченого, країни більше не належать до комуністичного блоку або «третього світу».Простішим є розмежування цих країн на бідні і багаті, або демократичні та недемократичні, але така класифікація буде вірною лише частково. У міжнародному «порядку денному» міжцивілізаційні проблеми поступово виходять на перше місце, витісняючи проблеми наддержав. Вони враховують такі питання, як поширення озброєнь (особливо масового знищення та засобів її доставки), права людини та іміграція. Згідно цих трьох проблем Захід знаходиться по один бік, а велика частина інших найбільших цивілізацій світу - по інший. Міжцивілізаційні кордони майже повністю відповідають межам, які розділяють держави світу у питанні захисту прав людини. До прикладу, Захід та Японія на високому рівні оберігають права людини; Латинська Америка, Індія, Росія і частина Африки захищають лише деякі з цих прав; Китай, багато азіатських країн і більшість мусульманських громад оберігають права людини у найменшій мірі.

     На  думку Хантінгтона, нереальною є парадигма єдиного світу, де існує або в найближчі роки виникне універсальна цивілізація. Очевидно, що нині люди володіють, як і впродовж кількох тисячоліть, спільними рисами, які відрізняли їх від інших істот. Ці риси завжди були сумісні з існуванням безлічі дуже різних культур. Аргумент про те, що зараз з'являється універсальна культура чи цивілізація, приймає різноманітні форми, але жодна з них не витримує навіть не є реалісьтчною хоча б тому, що лише всесвітня влада здатна створити всесвітню цивілізацію, як, свого часу, римська могутність породила майже універсальну цивілізацію, щоправда лише в обмежених рамках стародавнього світу.

     У своїй відповіді  Хантінгтон висловив сумнів у існуванні теорії, яка  б краще пояснювала геополітичні реалії світу у період після «холодної  війни». Цивілізаційна парадигма, на думку вченого, найкраще пояснює  ситуацію на світовій арені.

     2. Наступна група критичних зауважень стосується основного потенціалу і джерел теперішніх і майбутніх конфліктів, а також того, чи дійсно будуть вони проходити по лініях «цивілізаційних розломів». У цьому контексті критики моделі Хантінгтона найчастіше посилаються на існування внутрішньо цівілізаційних протиріч або на факти «співпраці цивілізацій».

       «Конфлікт ідеологій дійсно дійшов до завершення, і причинами сучасних конфліктів все більше стають політичні та економічні інтереси, проте ні цивілізації, ні культури поки що не стали основним джерелом конфліктів у новому світі, який сьогодні сильно нагадує світ 1930-их років» (Р. Бартлі). «Згідно думок Хантінгтона, нації боротимуться за цивілізаційні зв'язки і вірність цивілізації. Насправді вони швидше будуть перебувати у конкурентній боротьбі за свою частку на ринку, намагатися відстоювати свої позиції у рамках світової економіки, боротися за зайнятість і ліквідацію бідності» (Ф. Аджамі). «Не доведено тезу про те, що найбільш криваві конфлікти в історії були викликані саме міжцивілізаційними протиріччями. У XX в. все було інакше: взяти хоча б сталінські чистки, нацистський Голокост та другу світову війну» (Дж.Кіркпатрік).

     Професор Хантінгтон, в свою чергу, впевнений, що говорити про «заспокоєння» світу після «холодної війни» неможливо. Адже повсюдно розгораються вогнища конфліктів і якщо в цьому винні не цивілізаційні відмінності, то що ж? На думку вченого, критики цивілізаційної парадигми не дали кращого пояснення того, що відбувається в світі. Навпаки, цивілізаційна парадигма спричинила появу співчутливих відгуків по всьому світі.

     У статті "Зіткнення цивілізацій?", де вперше була викладена цивілізаційна парадигма, були розглянуті більшість найважливіших процесів міжнародного життя кінця ХХ століття. Відповідаючи критикам, Хантінгтон аргументував свою позицію новим списком конфліктів і подій, що відбулися в світі за кілька місяців після написання першої статті і всі вони можуть бути інтерпретовані в дусі його цивілізаційної парадигми або передбачені на основі неї. У цей список вчений зарухував такі реаліїтогочасного міжнародного життя, як зіткнення між російськими військами і моджахедами в Центральній Азії; протиріччя на Віденській конференції з прав людини між Заходом, очолюваним держсекретарем США Крістофером, що засудив «культурний релятивізм», і коаліцією ісламських та конфуціанських держав, що еритикували «західний універсалізм»; паралельне зосередження уваги розробників військової стратегії як Росії, так і НАТО через «загрозу з Півдня»; проголошення Міноборони США нової стратегії підготовки до двох «найбільших регіональних конфліктів», одного з Північною Кореєю та іншого з Іраном та Іраком та багато інших. Очевидно, що цей список міг би бути суттєво доповнений новими фактами і подіями світової політики, що підтверджують глибоку переконаність Хантінгтона, у схильності людей «вмирати за культуру», а не за якісь інші, можливо, більш прагматичні інтереси.

     3. Чергову групу критичних суджень слід було б визначити так: можливо, все-таки націй-держав (продукту західної цивілізації) і надалі буде належати верховенство в світовій політиці, адже світ буквально «просянутий» західною культурою, її вплив зростає, свідченням чого є модернізаційні процеси і поширення демократії. У цьому ж контексті опоненти Хантінгтона розглядають і проблеми фундаменталізму, вважаючи їх перебільшеними західною громадськістю. Втім, у цьому питанні критики часто дискутують між.

     «Не цивілізації контролюють  держави, а держави  контролюють цивілізації; братські узи підтримуються  тоді, коли це вигідно, коли ж ні - про них забувають - головні тези виступу» (Ф. Аджамі). «Основними діючими особами на міжнародній арені продовжують бути і надалі залишатимуться нації-держави, про що писав ще Р. Арон, вірно спрогнозувавши у свій час «кінець ідеологій» (А. Вікс). «Зростаюче значення конфуціанства в Китаї не можна порівняти з тим потужним впливом, який у цій країні має західна масова культура» (Лі Біньянь).