Аналіз тенденцій трансформації політичних еліт в Україні

Політична еліта, яка представляє  інтереси фінансово-промислових груп, насамперед, крупних, поставлена перед  питанням: як гарантувати недоторканність  бізнесу і власності як від  переділу, так і надмірного втручання  влади? Частина бізнес-еліти розуміє  переваги правових гарантій над силовими і готова "грати за правилами", а політичної еліти - готова встановити ці правила.

Спостерігається також, хоч  і слабка, але постійна тенденція  до омолодження політичної еліти. До неї поступово інтегрується молодь, яка отримала освіту за кордоном, поділяє  демократичні цінності, готова і здатна сприяти їх утвердженню в Україні.

Водночас влада дедалі меншою мірою гарантує досягнення винятково  власних цілей політичної еліти. Про це свідчить та обставина, що правлячій  еліті доводиться дедалі більших (у  т.ч. фінансових) зусиль докладати для  забезпечення потрібних результатів  виборів - і певного разу може з'ясуватися, що результати не варті понесених  витрат. Окремі представники політичної еліти, як правлячої, так і опозиційної, починають розуміти, що перегравати  опонента у певному сенсі вигідніше  не за рахунок підкупу колег і  електорату та купівлі "брудних технологій", а за рахунок підвищення добробуту  громадян.

Еволюції влади у напрямі  врахування суспільних інтересів сприяє, хоч і повільна, але активізація  опозиційних сил, діяльності неурядових організацій, незалежних та опозиційних  ЗМІ.

3. Етапи становлення  і трансформації політичної еліти  України

Етапи становлення і трансформації  політичної еліти України чітко  збігаються з виборчими циклами. Це показує, що вибори стали основним механізмом селекції політичної еліти. Причому на тенденції трансформації  українського істеблішменту головним чином впливають парламентські  вибори, оскільки саме вони формують більшу частину складу політичної еліти. Президент  формує верхівку адміністративної еліти (керівники центральних органів  виконавчої влади, обласних держадміністрацій), що також входить до складу політичної еліти, але становить відносно невеликий  її сегмент. До того ж, глава держави  як свій кадровий резерв найчастіше використовує парламентський корпус.

Загалом, тейзисно, етапи розвитку політичної еліти України можна оцінити у такий спосіб:

1990–1994 рр.

Це етап становлення політичної еліти України. Обраний у 1990 р. склад  Верховної Ради став, по суті, політичною «переделітою», саме він проголосив спершу суверенітет, а потім і  незалежність України. Верховна Рада була школою нової політики для партійно-господарської номенклатури, що і стало соціальною основою для формування політичної еліти незалежної України. У період президентства Л. Кравчука до складу правлячої еліти була інкорпорована значна частина націонал-демократичної контреліти, що зняло конфлікт між екс-комуністичною номенклатурою і її опонентами. Однак і кількісно, і якісно у складі політичної еліти на цьому етапі домінувала номенклатура, що відмовилася від комуністичної ідеології і взяла на озброєння ідею національно-державного будівництва.

1994–1998 рр.

На цьому етапі почалася трансформація політичної еліти  України. З господарсько-бюрократичної  верхівки, змушеної паралельно займатися  і політичними функціями, вона поступово  перетворювалася у професійну політичну  еліту. У 1994 р. склад Верховної Ради обновився на 84%. Причому близько  половини депутатського корпусу  парламенту склали члени політичних партій. Для абсолютної більшості  народних депутатів політика стала  основним фахом. На цьому етапі чітко  виявилася тенденція регіоналізації політичної еліти. З одного боку, почали формуватися регіональні політично-економічні клани, насамперед у Дніпропетровській  і Донецькій областях. Дніпропетровський  десант у Київ у 1994-1995 р. показав, що регіональні еліти не проти зайняти  домінуючі позиції й у середовищі загальнодержавної еліти. З іншого боку, регіональний фактор помітно  вплинув на фракційну структуру  Верховної Ради. Проявив себе на цьому етапі і клієнт-елістський тип формування і відтворення політичної еліти. Особисті зв’язки, залежність від «патрона» і відданість йому стали одними з головних факторів, що сприяють просуванню до вершини владної піраміди. Ще одна характерна тенденція цього етапу – відновлення покоління політичної еліти, її омолодження. Ця тенденція була характерна і для парламенту, 70% якого склали народні депутати віком до 50 років, і для центральних органів виконавчої влади.

1998–2003 рр.

Головна тенденція цього  етапу – олігархізація політичної еліти, зрощування бізнесу і влади. Великий бізнес прийшов у політику. За інформацією різних джерел, серед  парламентаріїв дві третини складають  легальні мільйонери. У Верховній  Раді, у виконавчій владі різко  зросла кількість підприємців. Серед  керівників центральних і регіональних органів виконавчої влади усе  частіше почали з’являтися великі підприємці. Ще частіше вищі адміністратори ставали якщо не лідерами, то повноважними представниками окремих бізнес-груп. Бізнес-групи почали створювати власні політичні партії.

Прихід великого бізнесу  у політику мав дуже суперечливі  наслідки. З одного боку, посилилася увага до економічної проблематики, почали проявлятися нові управлінські підходи, більш відповідні ринковим умовам. Але при цьому владні повноваження усе частіше почали використовувати  для лобіювання певних бізнес-інтересів. Напівлегальна політична корупція стала поширеним явищем. Верховна Рада усе більшою мірою перетворюється в елітний бізнес-політичний клуб. Власне законодавча діяльність нерідко  виявляється на периферії інтересів  бізнесмені-парламентарів.

Ще одна помітна тенденція  цього періоду – поглиблення  розколу в політичній еліті, формування нової контреліти, що виступає за зміну  режиму Л. Кучми. Ця тенденція виявила  себе ще на президентських виборах 1999 р., але особливого імпульсу вона набула після касетного скандалу і відставки  уряду В. Ющенка. По суті, від правлячої  еліти відколовся значний сегмент, який почав виконувати функції контреліти.

4. Аналіз тенденцій  трансформації еліт

Якщо класифікувати сучасну  політичну еліту в Україні, то можна визначити три її прошарки: 1) колишня партійно-комсомольська номенклатура; 2) представники кримінальних структур; 3) підприємці (представники великого та середнього бізнесу, які вклали значні ресурси в отримання влади, і намагаються максимально швидко повернути гроші та отримати дивіденди). Така політична еліта об'єктивно не може бути зацікавлена у виконанні покладених на неї статусом зобов'язань. Нинішня ситуація характеризується зіткненням інтересів цих абсолютно різних людей. Це створює ситуацію, коли так звана еліта сама руйнує інституції влади, за допомогою яких вона має сприяти суспільному розвитку. У переважній більшості випадків українська політична еліта не бачить довгострокової перспективи, а має за мету максимальне відстоювання власних або корпоративних інтересів підчас перебування при владі.

Чому так відбувається? Можна  визначити певні закономірності, які супроводжували процес трансформації  політичних еліт в Україні за період її незалежного розвитку.

По-перше, за часи незалежності так  і не вдалося забезпечити реальну  участь громадськості у державотворчих і політичних процесах, хоча на законодавчому  рівні були закріплені принципи, методи роботи, здатні забезпечити відкритість  влади. Тут свою роль зіграла і  пасивність українського населення, як результат недовіри, апатії, розчарування у політиці, відчуття, що все і  так буде вирішено у «потрібному  напрямку» без їх участі та втручання  у процес.

По-друге, для молодої держави - України є характерним одночасне  «революційне» здійснення економічних  і політичних перетворень без  поступового, поетапного процесу демократизації шляхом чесної та рівноправної боротьби політичних сил та еліт за владу. Крім цього, важливе значення має складність відносин президентських, урядових структур і представницьких органів влади, через часте внесення змін до законодавства, що їх регулює, наявна постійна нестабільність.

По-третє, слід згадати про особливості, зумовлені історичним досвідом, традиціями, політичною «культурою» представників  влади в Україні, що призводить до песимізму соціальних очікувань, зниження довіри до владних структур з боку громадян , розчарування народу результатами реформ, політикою в цілому.

По-четверте, не зважаючи на запровадження  економічних реформ, в Україні  ще й досі відсутні дієво сформований  ринок й розвинений інститут приватної  власності, які б забезпечили  потужний середній клас, натомість  наявні: зрощення владних структур із бізнесом, слабкість фінансової системи, економічна залежність регіонів.

По-п'яте, розвитку незалежної української  держави сприяли недостатньо  оформлені групи інтересів і  політичні партії вождистського  типу без чітких ідеологій. Цей процес характеризувався наростанням протиборства політичних сил, зростанням впливу різних екстремістських організацій націоналістичного  характеру.

По-шосте, не зважаючи на намагання  державно-управлінської еліти запровадити  європейський досвід розвитку дієвого  та впливового громадянського суспільства, в Україні воно й досі нерозвинене. Тут функціонують залежні від  держави-влади засоби масової інформації, без імунітету стосовно державного втручання і контролю.

По-сьоме, ще й досі в Україні  відсутні прозорі і ефективні  методи та процедури добору еліт, звичайним  явищем є «закриті» для громадськості  особові справи претендентів на виборні  посади, на посади керівників центральних  і регіональних органів виконавчої влади, це стосується навіть відомостей про освіту і досвід роботи.

Враховуючи вищезазначене, можна  стверджувати про існування в  Україні формальної, або фасадної демократії, в якій і політична  еліта має відповідні якості. Сьогодні, мабуть, справедливіше казати про  еліту, в якій знайшли місце обрані демократи у коаліції з колишніми  аутсайдерами партійно-державного апарату, «перебіжчиками», які змінюють свої політичні уподобання з кожним приходом нової влади. Невипадково, часто  представники цієї еліти недовго  залишаються у великій політиці, не здатні по-справжньому оволодіти  її правилами, стилем і методами державного управління, пізнати їх особливості  й закономірності.

Наявному поколінню політичної еліти притаманний авторитаризм й конфронтаційність, відсутність  толерантного ставлення і довіри до опонента, невміння дотримуватися  одного для всіх закону та прийнятих  у суспільстві моральних норм, відсутність стратегічного мисленням, мудрості, професіоналізму.

Тому, сьогодні видається дуже важливим поєднання процесів трансформації  політичної еліти з процесами  формування нової якісної еліти  та розвитку політичного лідерства. Формування політичної еліти - лідерів, які здійснюватимуть владу в  суспільстві і братимуть участь у прийнятті та організації виконання  політичних рішень має стати першочерговим  завданням для держави, а особливо для України. Як справедливо зазначає відомий український політолог  В. Фесенко «Представники політичної еліти України добре навчилися  боротися за владу, але не завжди здатні (з різних причин) розпорядитися  цією владою у суспільних інтересах. За право увійти до складу політичної еліти йде тверда, а нерідко  і жорстока конкуренція. Саме здатність  перемагати у боротьбі за владу є  основним критерієм у селекції вітчизняної  еліти» [4, с.1].

Як свідчить суспільно-політична  практика, етапи становлення і  трансформації політичних еліт України  чітко збігаються з виборчими  циклами, при цьому, вибори виступають основним механізмом імплементації  змін у державі, у тому числі й  кадрових.

Так, за результатами позачергових виборів  народних депутатів України 30 вересня 2007 року, до Верховної Ради України  потрапили представники Партії регіонів, "Блоку Юлії Тимошенко" (до якого  входять 3 партії), Блоку "НАША УКРАЇНА - НАРОДНА САМООБОРОНА" (до якого  входять 9 партій), Комуністичної партії України, "Блоку Литвина" (до якого  входять 2 партії) [6, с. 1]. Основною тенденцією цього етапу, на нашу думку можна  вважати об'єднання великого бізнесу (олігархів) і влади з метою  лобіювання власних корисливих інтересів. У Верховній Раді, серед керівників центральних і регіональних органів  виконавчої влади різко зросла кількість  великих підприємців - якщо не лідерів, то уповноважених представників окремих бізнес-груп з власними політичними партіями. Впродовж 2007 - 2010 років так звана «політична арена» поступово перетворилася в елітний бізнес клуб закритого типу. Наслідком цього стала відірваність політичної еліти від суспільства, поглиблення соціально-економічної нерівності між її представниками та простими громадянами. Ще одна помітна тенденція цього етапу - поглиблення розколу в політичній еліті та постійний довготривалий конфлікт, невміння домовлятися і погоджувати інтереси, досягати консенсусу задля вирішення суспільно важливих проблем.

Саме неспроможністю української  політико-управлінської еліти здійснювати  ефективні реформи дослідники пострадянської політики пояснюють віднесення політичного  режиму України до розряду «гібридних», «частково демократичних», «авторитарно-змагальних» [7, с. 197]. На жаль, час минає, а ситуація ще й досі не змінилася.

Інша ситуація проглядається в  Україні за результатами останніх місцевих виборів 2010 року, коли у більшості  випадків, регіональні представники бізнес структур нерідко вирішили купити мандат довіри громадян, застосовуючи при цьому незаконні методи, на кшталт масовий підкуп виборців, адмінресурс. Це призвело до того, що до влади на місцях прийшли не професіонали у  сфері державного управління, а часто  люди з низьким рівнем моральних  якостей і професійної підготовленості, відсутністю стратегічного мислення, інколи навіть з кримінальним минулим, у діях яких переважають особисті і групові інтереси над інтересами суспільними.

У стабільних політичних системах трансформація  політичної еліти відбувається відповідно до чітко розроблених процедур, внаслідок  чого персональний склад еліти, з  більшою чи меншою періодичністю, оновлюється, а сама політична структура залишається  в основному незмінною. При цьому, основний тягар покладається не на вибори, через їх інколи суперечливий і непередбачуваний результат. Особлива увага приділена процедурам добору еліт, їх демократичності, прозорості, підвищеним вимогам до професійних і моральних характеристик претендентів на виборні посади, на посади керівників центральних і регіональних органів виконавчої влади.