Аналіз тенденцій трансформації політичних еліт в Україні

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ 

ДОДНЕЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ  УНІВЕРСІТЕТ УПРАВЛІННЯ

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат на тему:

«Аналіз тенденцій трансформації політичних еліт в Україні»

 

 

 

 

 

Виконала:

Студентка гр. МВ-12І-1

Факультет заочного навчання

___________________.

 

 

 

 

 

 

 

 

Донецьк 2013р. 

ПЛАН

Вступ

1. Поняття про політичні еліти.
2. Сучасна політична еліта України, її відмінні риси та особливості формування.
3. Етапи становлення і трансформації політичної еліти України.
4. Аналіз тенденцій трансформації.

Висновок

Список використаної літератури 

ВСТУП

Як засвідчили результати останніх виборів (парламентських та місцевих виборів) сучасна політична еліта виявилася  неготовою до захисту соціальних інтересів певної спільноти, неспроможною контролювати процес прийняття політичних рішень й діяти в інтересах  консолідації суспільства. Ще одна проблема - це проблема професіоналізму сучасної політичної еліти. Непоодинокі випадки, коли на важливі посади в державі  обираються чи призначаються особи  без належної освіти та достатнього  досвіду роботи в галузі державно-управлінських відносин.

Метою реферату є дослідження особливостей трансформації політичних еліт в Україні та визначення перспектив формування політичної еліти, здатної на адекватну відповідь викликам часу.

У відповідності з визначеною метою  визначені наступні завдання:

1. здійснити аналіз процесу трансформації політичних еліт в Україні;
2. дослідити основні особливості її сучасного розвитку;
3. розглянути можливі напрями імплементації в Україні позитивного міжнародного досвіду у сфері формування та добору якісної політичної еліти;
4. визначити основні перспективи формування і розвитку політичної еліти в Україні.

 

1. Поняття про  політичні еліти

Незалежно від характеру  політичного ладу в переважній більшості  країн влада здійснюється певною групою людей - елітою. Термін "еліта" означає "найкращий", "добірний", "обраний". Починаючи з XVII століття цей термін уживався стосовно товарів  підвищеної якості і тільки згодом - стосовно найкращих людей у суспільстві. Понятійного статусу в галузі суспільно-політичних наук термін набуває  лише наприкінці XIX - на початку XX століття.

З цього часу елітою вважаються найвидатніші, найкращі представники суспільства чи будь-якої його частини - верстви, групи людей, які мають  такі особисті людські і професійні якості, котрі виділяють їх з-поміж  оточення, роблять вибраними, що дає  їм право володарювати.  
У політиці це означає, що розвиток суспільства здійснюється значною мірою завдяки владі правлячої меншості, тобто політичної еліти. Основний постулат елітизму - це поділ суспільства на вибрану активну меншість (еліту) і пасивну більшість (масу). Цей поділ здійснюється на основі різних критеріїв, основними серед яких є теократичний, генократичний та ціннісний.

Очевидно, що людське суспільство  ієрархізоване й упорядковане, що з огляду на природні і соціальні  відмінності між людьми кожен  індивід виконує свою роль в організації  суспільно-політичного життя, зокрема  й у керуванні, управлінні соціальними  процесами. Із зростанням суспільної активності людей, розвитком державної організації  та подальшим зростанням рівня розподілу  праці виділяється певна група людей, які за своїми психобіологічними і соціальними якостями найбільш здатні до керівної, управлінської діяльності, а отже, і до здійснення політичної влади в суспільстві. У політиці це означає, що розвиток суспільства здійснюється під владою меншості, тобто політичної еліти. Незважаючи на очевидність та раціональну обґрунтованість, елітистська проблематика впродовж тривалого часу розглядалася радянським суспільствознавством як псевдонаукова, буржуазна й антидемократична. Така позиція випливає з марксистсько-ленінського трактування політики як концентрованого виразу економіки і класових інтересів. На відміну від марксизму прихильники теорії еліт заперечують безпосередню детермінованість політики і політичної влади відносинами власності та класовими інтересами.

У сучасній політології політична  еліта зазвичай визначається як достатньо  самостійна відносно привілейована  група або сукупність груп, які  складають меншість суспільства  й члени яких володіють непересічними  психологічними, соціальними і політичними якостями та безпосередньо беруть участь у прийнятті і реалізації рішень, пов'язаних із використанням державної влади або впливом на неї.

Це не тільки ті люди, які  формально наділені владою, але й  ті, хто відіграє істотну роль у  підготовці і реалізації політичних рішень. 
Окрім дослідження правлячої еліти об'єктами вивчення політичної науки є опозиційна еліта, або контреліта, комунікаційна та ідеологічна еліти й інші активні суб'єкти політичної діяльності. Концепції елітизму, як і лідерства, досить різноманітні. Вони ґрунтуються на соціально-політичних уявленнях, сформованих у глибоку давнину. Ще в період розпаду родового ладу виникають ідеї про поділ суспільства на вищих і нижчих, благородних і ницих, аристократів і простий люд. Найбільш системний розвиток ці ідеї дістали в ученнях Конфуція, Платона, Аристотеля, Макіавеллі, Ніцше та інших мислителів.

 

2. Сучасна політична  еліта України, її відмінні  риси та особливості формування

Слід віддати політичній еліті України належне: за 12 років  незалежності зроблено чимало. Українська держава відбулася в усіх формальних вимірах: незалежність, суверенітет  і недоторканість кордонів України  визнані світовою спільнотою; країна стала рівноправним членом багатьох міжнародних об'єднань та організацій, укладені угоди про співробітництво  з ЄС і НАТО. Вдалося врегулювати  конфліктні ситуації, що виникали навколо  питань статусу Криму, проблеми Чорноморського флоту РФ, набуття Україною без'ядерного статусу.

Конституція України проголосила  нашу державу правовою, соціальною, демократичною. Є здобутки в трансформації  економіки та впровадженні її ринкових засад: завершується процес приватизації, створено клас крупних власників, закладені  основи середнього та малого підприємництва, формується ринкова інфраструктура в банківській, фінансовій та інших сферах економіки, впроваджена і протягом останніх років є стабільною національна валюта.

Але високою виявилася  соціальна ціна здобутого. За даними опитувань Центру Разумкова, переважна  більшість громадян засвідчують, що в Україні не дотримуються права, гарантовані Конституцією - право  на достатній життєвий рівень для  себе і своєї сім'ї (90% опитаних); на охорону здоров'я (81%); на повагу гідності людини (79%); на працю та можливість цією працею заробляти на життя (79%); право  на соціальний захист (78%) та інші фундаментальні права. За підсумками 2002 р., до категорії  бідних офіційно віднесено 28% населення, до злиденних - майже кожного шостого  громадянина країни.

Політичні еліти після  проголошення незалежності не змогли знайти консенсусу стосовно шляхів досягнення стратегічної мети. Націонал-патріотично  налаштована еліта в переважній більшості не мала досвіду державного управління і зрештою зосередилася на ствердженні формальних ознак  державності, включаючи топоніміку. Головним її гаслом було: "спочатку побудуємо незалежну Україну, а  потім - займемося економікою, демократією, правами людини."

Значна частина лівої  політичної еліти, на відміну від  своїх колег із реформованих комуністичних  партій країн Центральної Європи та Балтії, не сприйняла ідеї незалежності України, побудови демократичної держави  та ринкової економіки, орієнтуючись на відновлення СРСР та соціалістичного  ладу.

Час був втрачений переважно  на боротьбу різних політичних сил  за владу, яка диктувалася переважно  економічними інтересами та точилася навколо питання про те, яка  група політичної еліти контролюватиме доступ до розподілу економічних  і фінансових ресурсів країни і здійснюватиме  приватизацію національного надбання.

В Україні не відбулася  зміна "критичної маси" політичної еліти. Серед осіб, які протягом 1991-2003 рр. призначалися на найбільш впливові посади в системі влади (прем'єр, віце-прем'єр, секретар Ради національної безпеки і оборони, глава адміністрації Президента), вихідці з партійної, радянської, господарської і комсомольської номенклатури радянських часів становлять 73%, а серед осіб, які з 1995 р. займали (або займають) посади голів обласних державних адміністрацій - майже 80%. Що стосується її бюрократичної складової, то, за даними Національного інституту стратегічних досліджень (НІСД), 52% та 46% керівного складу місцевих і центральних органів влади України, відповідно, перебували на державній службі ще за радянських часів.

Ті ж дані НІСД свідчать - дві третини української еліти (в т.ч. політичної) становлять особи, старші 50 років. Майже 87% походять із сільської  місцевості або невеликих міст, що за укладом життя мало відрізняються  від сіл. Будучи вихідцями із сіл  і невеликих міст, еліта є носієм традиційної культури, яка, поряд  із позитивними для сучасного  урбанізованого суспільства рисами, містить і трайбалізм - "схильність до культурної і суспільно-політичної племінної відокремленості", тобто  містечковості, клановості та кумівства. Ця еліта потребує компенсації суспільного  невизнання (і власних комплексів) через набуття зовнішніх, формальних ознак елітарності: відзнак, нагород, наукових ступенів і звань, купівлю "шляхетних" титулів. Ознакою респектабельності  сучасної політичної еліти стала  також її показова релігійність, яка  не призводить до піднесення моралі.

Ще однією складовою політичної еліти України стали представники "нової буржуазії". Для неї  українська державність була винятково  бізнес-проектом, можливістю участі в  приватизації національного надбання, про патріотизм не йшлося. Відчутним  був у формуванні нової еліти  і кримінальний чинник.

У результаті склалася "гримуча  суміш", симбіоз двох моралей: старої, компартійної, з її принципом схиляння перед вищими і зневагою до нижчих, та авантюрної моралі "нової буржуазії" з її зневагою до закону.

Така політична еліта  виявила себе надзвичайно ефективною в досягненні власної мети. Про  це виразно свідчить реалізований в  Україні механізм приватизації. За експертними оцінками, за приватизаційні сертифікати було продано 47% великих  і середніх підприємств, власниками яких на папері стали 18 млн. громадян. Вартість одного сертифікату коливалася в  межах 2-10 долл. Реально сьогодні підприємства належать невеликій купці олігархів. Тобто майже половина промислового потенціалу п'ятдесятимільйонної європейської країни, що створювався протягом життя кількох поколінь, була через посередників продана "своїм людям" за вартість одного, правда, великого літака (до 180 млн. дол.).

Нова еліта відмінно виробляє стратегію для власного бізнесу, про що свідчить розрив у доходах  невеликої групи наближених до влади  олігархів, що контролює найбільш прибуткові підприємства, і більшості громадян. За офіційними даними, співвідношення рівнів добробуту 10% найбагатших і 10% найменш забезпечених громадян становить 7,1, тоді як прийнятним з точки зору суспільної стабільності є розрив у  два з половиною рази менший.

Своєю поведінкою - проголошуючи високоморальні цінності і одночасно  їх порушуючи - правляча політична еліта  України розбещує суспільство, що призводить до корозії моральних цінностей. Люди, особливо молоді, починають думати, що досягти "елітарних" позицій  в суспільстві можна, лише не обмежуючи  себе нормами моралі. За даними опитувань, вже зараз 11% молоді визнають, що на них норми моралі не поширюються, 21% - ігнорують закон, 25% - вважають, що рівень і якість освіти в житті  не має значення, головне - мати багатих  батьків, родичів чи "своїх людей" у владі чи комерційних структурах. Отже, серед молоді існує стійка тенденція до зниження морального порогу, і якщо вона збережеться, то жити в  аморальній державі - може стати нормою.

Нинішня політична еліта  України не користується суспільним визнанням, авторитетом та відчутною  підтримкою з боку суспільства. Рівень повної підтримки дій влади (як інститутів, так і персоналій) не перевищує 8-11%; лише 6% громадян засвідчують позитивне ставлення до нинішньої правлячої еліти України, більшість (53%) дотримуються протилежної думки, а майже кожен третій (30%) до правлячої еліти абсолютно байдужий.

Причина суспільної неефективності сучасної української політичної еліти - не у відсутності знань і вмінь, а в тому, що вона не має потреби  брати до уваги інтереси суспільства. Така потреба може диктуватися або  моральними засадами еліти, або механізмами  її політичної відповідальності, або  тиском громадянського суспільства. Мораль колишньої номенклатури та нової  буржуазії такої чесноти, як служіння суспільству, не передбачає, а двох останніх чинників в Україні поки що немає.

Наступна еліта може бути благородною ("ми не такі, як вони"), а може не бути. Українська пострадянська  еліта обрала друге. Вже з кінця 1990-х років у діяльності частини  політичної еліти, яка групується навколо  Президента Л. Кучми, стали посилюватися авторитарні тенденції. Парламентські  вибори 1998 р. і 2002 р. та президентські 1999 р. мали щоразу більш недемократичний  характер внаслідок застосування владою адміністративного ресурсу та "брудних" політичних технологій. Метою цих  дій було поповнення чи часткове "оновлення" правлячої еліти за рахунок лояльних до неї осіб і запобігання посиленню  політичної ваги контреліти - опозиції.