Життя, діяльность та творча спадщина святого Димитрія Митрополита Ростовського (Данила Савовича Туптала) (1651-1709 рр.)

ЖИТТЯ, ДІЯЛЬНОСТЬ ТА ТВОРЧА СПАДЩИНА СВЯТОГО ДИМИТРІЯ МИТРОПОЛИТА РОСТОВСЬКОГО (ДАНИЛА САВОВИЧА ТУПТАЛА) (1651-1709 рр.)

Життя і діяльність святителя Димитрія Ростовського (світське ім'я - Данило Савович Туптало, Тупталенко) - це не тільки величні сторінки в історії Української Православної Церкви і української духовної культури, але й видатна доба української історії другої половини ХVІІ - початку ХVІІІ ст.

Святитель Димитрій народився або 11 грудня в день пам'яті Данила Стовпника, або 17 грудня 1651 р. в день пророка Данила в містечку Макарові, що у 40 верстах від м.Києва, в родині козацького сотника Макарівської сотні Київського полку Сави Григоровича Туптало. У 1660 р. Сава Григорович переїхав з Макарова до Києва. В одному з документів за 1684 р. говориться про те, що «Сава Туптало, сотник київський, жив у Києві на Подолі «близ плацу нєкдись Салтановського». Помер у глибокій старості, у 103-літньому віці, о третій годині дня 6 січня 1703 р., похований у Київському Кирилівському монастирі, в якому був ктитором. Сотник був шляхтичем і мав свій родовий герб. Він побудував у Києві Йорданський жіночій монастир і передав його під відання Кирилівського монастиря.

У родині С.Туптала було три доньки і син Данило. Їхня мати, Марія Михайлівна, відзначалась добродійним й побожним життям і мала більший вплив на виховання сина, аніж батько, який неодноразово надовго залишав родину, виконуючи свої військові і адміністративні обов'язки. Сестри святителя у майбутньому стали монахинями.

В одинадцять років, після одержання домашньої освіти, Данила віддали в Києво-Могилянську колегію (у 1662 р.), ректором якої був на той час славетний український письменник і проповідник Іоанникій Галятовський. Про вивчення наук Данилом в колегії мало що відомо. Дослідники, як правило, наголошують на тому, що він успішно навчався грецької, латинської та церковно-слов'янської мовам, любив вірші та красномовство.

Одним із вчителів майбутнього митрополита був отець, професор колегії Мелетій Дзик, до якого сильно прив'язався молодий учень і дружив з ним до його смерті.

Данило Туптало навчався в колегії три роки (1662-1665 рр.). Один з перших дослідників української історії Д.Бантиш-Каменський писав: «Побожний юнак, ухиляючись від забав і порожніх розмов, віддавав вільний час на читання душеспасенних книг, особливо життєписів угодників Божих; він захоплювався славетними подвигами їх і серед жвавих успіхів перевищував товаришів любов'ю до поезії та красномовністю. У 1665 р., при нападі гетьмана Петра Дорошенка на Київ, Києво-Могилянська колегія була сильно зруйнована і заняття в ній припинилися через неспокійний час Громадянської війни (Руїни). Данило вимушений був піти із класу риторики. Він більше не повернувся до колегії, а завершував освіту у Кирилівському монастирі, де ігуменом на той час був отець Мелетій Дзик, який остаточно схилив юнака до богословських наук.

9 липня 1668 р. вісімнадцятилітній Данило Савович Туптало прийняв чернечий постриг з ім'ям Димитрія. Постриг здійснював ігумен Мелетій у вищезгаданій обителі. Монастир мав гарну бібліотеку. Користуючись книгами, Димитрій зміг самотужки отримати високу освіту. У березні 1669 р. він був рукопокладений митрополитом Київським Йосипом Нелюбовичем-Тукальським (1663-1675 рр.) в диякони і чернець став ієродияконом . Це був важливий і переломний крок у житті о.Димитрія, який займається проповідницькою діяльністю і продовжує свою богословську науку. 23 травня 1675 р. в Густинському монастирі біля м.Прилуки митрополичий заступник, архієпископ Чернігівський Лазар Баранович висвятив о.Димитрія в ієреї, і той став ієромонахом.

Лазар Баранович відразу запросив о.Димитрія в Чернігів у якості проповідника. З цього часу розпочалася його невпинна щира служба українському народу. Він близько зійшовся з архієпископом, все своє життя глибоко шанував його. Досить швидко з'явився перший, написаний на бажання Лазаря Барановича, письменницький твір Димитрія «Чуда Пресвятої Преблагословенної Діви Марії, діючиїся от Образа єї чудотворного в монастиру св. славного пророка Іллі Чернігівськом». Книга на 48 аркушах (96 сторінках) вийшла друком 7 квітня 1677 р. у Новгород-Сіверському. Твір мав великий успіх. У ньому описано 22 (потім 24) чудеса. Мова твору - жива українська мова, яка переважала тоді в українській літературі. Це був не простий опис чудес. Кожне з них складалось з чотирьох частин: 1 - власне чудо, 2 - бесіда про це чудо, 3 - відповідна мораль про нього, 4 - подібне чудо в інших місцевостях. Таким чином, з'явився поважний богословський твір, який відразу звернув увагу всіх на його талановитого молодого автора. Архієпископ Лазар Баранович як завзятий досвідчений віршувальник сам написав дуже прихильні привітальні вірші на честь автора.

Невдовзі, у липні того ж року, ієромонах Димитрій, «движимий благочестивим усердієм», виїхав у Велике Литовське князівство до Новодворського монастиря Білоруської єпархії, який належав Київській митрополії, щоб врятувати його від насильницького привласнення уніатами. Київські митрополити всіма засобами намагалися підтримувати православних у Литві і Польщі і посилали туди освічених побожних людей, переважно вихованців Київської колегії. Однак о.Димитрій вже нічим не встиг допомогти обителі і осів у Слуцькому Спаському монастирі у Білорусі. Тут він проповідував православ'я і близько зійшовся з Білоруським єпископом Феодосієм Василевичем, намісником Київського митрополита. Православна церква в Білорусі переживала тоді один із критичних моментів своєї багатостраждальної історії. Польська влада при королі Яні ІІІ Собєському намагалася у відповідності з постановами Сейму 1676 р. нищити православ'я, загрожуючи існуванню ставропігіальних братств. Ієромонах Димитрій в цих складних умовах палко проповідував і захищав право на православну віру по різних місцях Білоруської єпархії, здобуваючи прихильність білоруського населення.

Відсутність о.Димитрія почала відчуватися в Києві і Чернігові. З Києва до нього надійшли листи від гетьмана Івана Самойловича і ігумена Мелетія Дзика з закликом повернутися на Україну. На початку 1679 р. він повернувся до Чернігова. Його запрошують до столиці Гетьманщини - м.Батурина на нову службу. 6 лютого 1679 р. він прибув до столиці, де гетьман Іван Самойлович прийняв його як свого проповідника. Святитель оселився спочатку в Крупицькому Миколаївському монастирі, де виконував обов'язки батуринського проповідника, а у вільний час продовжував навчатися.

Архієпископ Лазар Баранович запропонував о.Димитрію доповнити працю про чудеса Іллінської ікони Божої Матері, бо перше видання вже широко розійшлося. Д.Туптало прийняв цю пропозицію й охоче переробив і доповнив книгу. Вона побачила світ 1680 р. під назвою «Руно орошенное» вже у Чернігові, куди було перенесено Новгород-Сіверську друкарню. Ця книга мала великий успіх і витримала 8 видань в 1677 р., 1680 р., 1683 р., 1691 р., 1697 р., 1702 р. та в інші роки. Цього ж року о.Димитрія запросили стати ігуменом Кирилівського монастиря в Києві, бо о.Мелетій Дзик помер. Сам гетьман Іван Самойлович не відпустив Димитрія очолити Кирилівський монастир, і все ж таки у 1681 р. він виїхав з Батурина, бо був обраний ігуменом Спаського Максаківського монастиря, що знаходився на лівому березі р.Десни біля с.Максаків Борзнянської сотні на Чернігівщині.

З початку березня 1682 р. гетьман відкликав святителя до Крупицького монастиря. На той час це був жіночий монастир, в якому о.Димитрій виконував обов'язки ігумена і гетьманського проповідника. Тут він перебував до 26 жовтня 1683 р. Добре слово про отця Димитрія як ученого і видатного проповідника ширилось по Україні, готуючи йому нове служіння.

23 квітня 1684 р. о.Димитрій повертається в рідний Київ, де стає проповідником Печерської лаври. Архімандритом лаври якраз став Варлаам Ясинський (1684-1690-ті рр.), пізніше митрополит Київський (1690-1707 рр.). У вченого архімандрита виникла думка скласти житія святих або Четьї-Мінеї (місячники) до читання. Святитель погодився на цю тривалу працю, розуміючи її величезне значення для церкви та народу, дивлячись на неї, як на доручення, дане йому від усієї православної церкви в Україні. Цю нелегку роботу він розпочав 6 травня 1684 р. і два роки (1684-1685 рр.) працював у Києві, не відриваючись від неї і вдень і вночі. Але завершити її вдалось тільки через 20 років при великих перешкодах.

У 1686 р. о.Димитрій вдруге стає ігуменом Крупицького монастиря, а разом з цим і проповідником гетьмана І.Самойловича. На цій посаді він перебував до 14 лютого 1692 р. У 1689 р. вийшов перший том «Четьїх-Міней», що охоплював житія святих за вересень, жовтень, листопад. Це була велика подія для всієї православної церкви. Але патріарх Московський Яким Савелов був обурений тим, що Києво-Печерська лавра видрукувала книгу без його дозволу і наказав надалі брати його благословення на друк кожної окремої книги. Патріарх явно не довіряв Українській церкві. І все ж таки у червні 1689 р. під час перебування разом з ігуменом Кирилівського монастиря Інокентієм Монастирським у Москві, святитель отримав благословення патріарха.

Після смерті патріарха Якима 31 серпня 1690 р., новий патріарх Адріан через новопосвяченого Київського митрополита Варлама Ясинського передав ігумену Димитрію 3 жовтня цього ж року патріаршу грамоту з похвалою за працю над «Четьями-Мінеями» і благословив її. Прихильність патріарха Адріана до творчої праці Димитрія так захопила його, що він залишив ігуменство «для спокойнішого житій святих написання» і оселився в скиту Крупицького монастиря.

9 травня 1693 р. о.Димитрій знову переїхав до Києво-Печерської лаври. В ній він закінчив і видрукував другий том «Житій святих» (за грудень, січень і лютий). Том вийшов з лаврської друкарні у 1695 р.

Новий архієпископ Чернігівський Феодосій Углицький у першій половині 1694 р. умовив о.Димитрія стати ігуменом Петропавлівського монастиря біля м.Глухова, де він 22 червня цього ж року прийняв ігуменство. Тут 1695 р. на його замовлення «записний государєв майстер кам'яної справи Матвій Єфимов» розпочав будівництво мурованого тридільного триверхого собору Петра і Павла. Цей чудовий собор було освячено 1697 р. У трьох верстах від монастирського двору, як і у Крупицькій обителі, ігумен мав для себе самотню келію. Тут він викопав криницю і посадив багато лип. У цьому самотньому скиту майже весь свій вільний час святитель віддавав своїй улюбленій праці над третім томом «Житій».

Після смерті ігумена Кирилівського монастиря Інокентія Монастирського, на початку 1697 р. з благословення митрополита Варлаама Ясинського о.Димитрій став ігуменом цього монастиря, де 29 років тому він сам прийняв чернечий постриг і де був ктитором його батько. Але на цій посаді він був недовго, бо 10 червня 1697 р. його було поставлено архімандритом Чернігівського Успенського Єлецького монастиря.

У 1699 р. архімандрит Димитрій Туптало прийняв під свою опіку Спаський монастир у Новгород-Сіверському. Це була його остання посада в Україні. У свої 48 років він виглядав старою людиною і часто нездужав. З літопису Самійла Величка дізнаємося: «Року 1700 в місяцю генварю» вийшов третій том «Житій святих» і духовною радістю серця наповнив. Літописець відзначає це як видатну подію духовного і культурного життя.

Після Переяславської ради 1654 р. багато випускників Києво-Могилянської колегії закликали до Москви. За правління російського царя Петра І багато з них було поставлено на ієрархічне служіння в Російській церкві. І коли виникла потреба підібрати відповідного кандидата, щоб очолити Сибірську митрополію, Петро І, порозумівшись з патріархом Адріаном і Київським митрополитом Варлаамом Ясинським, найвідповіднішим кандидатом на цю посаду визначив архімандрита Новгород-Сіверського Димитрія Туптала. 10 лютого 1701 р. архімандрит Димитрій прибув до Москви разом з Переяславським єпископом Захарією Корниловичем. 23 березня 1701 р. на п'ятдесятому році життя відбулася його хіротонія на митрополита Тобольського. Внаслідок хвороби митрополита Димитрія Петро І відмінив своє попереднє рішення і 4 січня 1702 р. призначив його митрополитом Ростовським, а в Сибір поїхав українець Филофей Лещинський.

Прибувши до Ростова 1 березня 1702 р., митрополит відчув «раскольнические настроения», які постійно загрожували православ'ю. Існування розкольницьких сект митрополит Димитрій пояснював низьким рівнем підготовки духовенства для виконання обов'язків пастирського служіння. Приблизно через півроку після приїзду він засновує при архієрейському домі школу, яка мала готувати достойних пастирів для єпархії. Ця школа була другою в Росії після слов'яно-греко-латинської, заснованої в Москві 1687 р. Число учнів у школі доходило до 200 чоловік, а їх навчання і утримання було безкоштовним. На жаль, школа через брак коштів у 1706 р. припинила своє існування.

Митрополит Димитрій Ростовський почав і дослідницьку роботу проти розколу, яку завершив у 1709 р. під назвою «Розиск о Бринской розкольничій вірі». Це дуже глибокий, догматичний за змістом, найкращий полемічний твір свого часу. «Розиск» (довідка) складається з трьох частин.

1. Віра розкольників неправдива.
2. Віра розкольників душезгубна.
3. Діла їхні не богоугодні.

Митрополит Димитрій мав відношення до писемної пам'ятки давньоруського періоду «Слово о полку Ігоревім». На поч. ХІХ ст. вперше з'явилося твердження, що рукопис «Слова», який опинився в руках графа Мусіна-Пушкіна, поки той працював обер-прокурором Синоду, походив з бібліотеки митрополита Димитрія, і що останній його власноручно переписав. Дуже цінну і цікаву думку стосовно цього подав український історик М.Грушевський. Він писав: «Деякі самовидці (свідки) вважали письмо «Слова» ще пізнішим ХVІІІ ст., і добачали в нім подібність до почерку митрополита Дмитра Тупталенка, котрого рукописи зберігалися в бібліотеці того ж ростовсько-ярославльського митрополичого дому (спостереження друкаря Селіванівського, доволі обізнаного з рукописами)». Граф Мусін-Пушкін одержав рукопис «Хронографа», в якому було «Слово», від архімандрита Ярославльського Йоіля. Митрополит Димитрій якраз перед своєю смертю займався писанням церковної історії і працював над хронографами і «Літописом». Разом з опублікованими, рукописні праці Димитрія Ростовського знаходяться в Державній публічній бібліотеці ім.М.Є.Салтикова-Щедріна в Санкт-Петербурзі. Серед них - «Літописець», «Літописець келейний», «Розиск о Бринской розкольничій вірі» та інші.

Димитрій Ростовський продовжував невпинно працювати над завершенням «Житій святих». У листі до свого друга Феолога він писав: «Сподобав мене Господь августу місяцю написати Амінь і совершиті четверту житій святих книгу». Четвертий том «Четьїх-Міней» за місяці червень, липень і серпень був надрукований у вересні 1705 р. Цього ж року завершилась велична праця, яку він сам вважав подвигом свого життя і віддав їй 20 років безперервної роботи. Чотири томи «Житій» були живою проповіддю християнської віри і моралі, що здійснилась в житті праведників Божих.